Непутнє кохання

Ольга ЧОРНА

Неоніла Степанівна, колишня класна керівничка, привітавшись, жартома запитала:
— Хто сьогодні відсутній?
— Марічки нема. І Василя. І Наді. Славко помер… Дарини нема. Але обіцяла приїхати…
При згадці про Дарину всі мимохіть глянули на Михайла. А він боявся, аби не вистрибнуло серце й не покотилося назустріч дівчиськові, яке він кохає досі…

Перший аборт Дарина зробила за місяць перед тим, як Славко мав іти до армії. — Яка женячка? Яка дитина? – запитував невдоволено. – Ось коли повернуся…

Хтось запропонував, поки не всі зібралися, піти на цвинтар, провідати могили Славка та улюбленої вчительки української мови і літератури Віри Павлівни, яку учні називали «україночкою».
Щойно рушили зі шкільного подвір’я, як із центральної дороги у вузьку сільську вуличку влетіла автівка. Зупинилася. Відчинилися двері. Елегантна жінка помахала усім рукою.
— Дарина, – пошепки мовив Михайло, але почули всі.
…Тихий Михайло закохався в однокласницю, яку нарекли вітрогонкою. Дівчина встигала гарно вчитися, співати й танцювати, допомагати матері на фермі й на городі. Вродливиця з лукавими смішинками у величезних карих очах подобалася всім. А їй подобався Славко. Зарозумілий, трохи зверхній. Дарина стрибала від щастя, коли цей хлопчисько проводив її з клубу. І метала громи, як дізнавалася, що зі Славком дефілювала інша дівчина.
Коли навчалася в інституті, майже щотижня поспішала додому, аби побачити Славка.
— Пороблено тобі чи що? – жартувала подруга. – Та до тебе «нерівно дихають» стільки хлопців із нашого курсу. А те твоє кохання непутнє якесь.
Славко крутив голови сільським дівчатам. Коли ж приїжджала на вихідні Дарина, увивався біля неї.
Якось Михайло набрався сміливості, зізнався Дарині в коханні і сказав, що Славко її не вартий.
Вона у відповідь розсміялася…
Перший аборт Дарина зробила за місяць перед тим, як Славко мав іти до армії.
— Яка женячка? Яка дитина? – запитував невдоволено. – Ось коли повернуся…
Коли ж повернувся, знову стріляв очима за гарними дівчатами. І про Дарину не забував. Потім хвалився перед хлопцями, як вона за ним бігає. Михайло за той поговір тихо ненавидів Славка.
Удруге Дарина завагітніла, коли вже працювала в банку.
— Славку, я хочу народити цю дитину.
— А мені що до того? Забув сказати – я одружуюся. З нашою новою бібліотекаркою. Її батьки дарують машину і квартиру в райцентрі. Вигідна партія.
— А що буде?..
— З дитиною? Народжуй. А щоб малюк не був безбатченком, свисни Михайла. Він і досі гине за тобою.
Славко, будучи напідпитку, «запропонував» однокласникові одружитися на Дарині з його дитиною. Михайло його вдарив. Почалася бійка. Про її причини пліткувало все село.
Вона не залишила й другого малюка. Зате не могла позбутися кохання до Славка, який псував її життя…
…Вийшла заміж за набагато старшого вдівця з солідними статками. Переїхала до великого міста. «Підросла» у кар’єрі. Забрала до себе матір.
Одружився й Михайло. На сироті з сусіднього села. Не з любові. Але дружину шанував. Бавився з маленькою донькою. І… кохав вітрогонку Дарину.
А в її думках і мріях жив Славко. Якби покликав – пішла б за ним на край світу. А, може, справді, як колись казала інститутська подружка, їй пороблено.
…Недавно Дарина овдовіла. Чоловік ніколи не скаржився на хворе серце. А тут… замлоїло–заболіло…
— Вік, – поспівчували лікарі молодій жінці.
У великій квартирі Дарина залишилася зі старенькою матір’ю.
— Якби покійний чоловік був молодший, то, може, Господь діточок послав би, – зітхала мама. – Як же ти, Дарусю, сама колись будеш?
Матір не знала про аборти. А в те, що пліткували про доньчину вагітність від Славка, не вірила. Бо, як казала сусідка, сільські сороки–ворони і ангелам словами крила общипають.
…Дарина втішилася, коли її запросили на зустріч однокласників. Матиме нагоду поговорити серйозно зі Славком. Чула, зі своєю дружиною живе сяк–так. Дітей не мають. Може, нарешті зійшлися б.
…Перед тим, як вирушити в дорогу, ще раз глянула на себе в дзеркало. Вродлива. З гарною фігурою. Вишукано одягнена.
— Уперед, спокуснице! – усміхнулася сама до себе.
…Дарина шукала серед однокласників Славка. І не розуміла, куди це зібрався їхній десятий «А». Запитально глянула на колишню шкільну подругу.
— Ми йдемо провідати могили Віри Павлівни і… і Славка…
— Славка? Нашого?.. Він… він помер?.. Як? Коли?..
— Недавно. Трапилась аварія. З братом їхав. Брат трохи потовчений, але живий. А Славко два дні помучився і…
Колишні учні зупинилися біля могили вчительки.
— Славко похований трошки далі, – тихо мовила подруга. – Бачиш свіжі вінки? Це там…
— Привіт, Славку, – прошепотіла Дарина. –А в наших дітей могил немає…
З очей покотилися сльози. Плакало її непутнє кохання.