Марія і Віталій Вірстюки зігріли своєю любов’ю чотирьох сиріт

Катерина ЗУБЧУК

НА ЖИТТЄВУ ДРАМУ «ВИВЕЛА»… КОВДРА
Усе почалося з того, що передплатник «Волині-нової» мешканець села Білоберіжжя Дубенського району Василь Євтушик виграв у редакційній акції приз — ковдру. Тож заступник головного редактора Петро Рузак навесні цього року під час чергового візиту у Дубенський центр поштового зв’язку розпитував адресу цього чоловіка, аби вручити виграш. Тоді й з’ясувалося, що Василя Євтушика вже нема — він помер у березні. Осиротіли четверо його дітей...

Найпечальнішим (чи найстрашнішим) у цій історії, яка відкривалась для нас крок за кроком, було те, що четверо дітей, втративши батька, залишилися круглими сиротами при... живій матері.

На цьому все могло б і закінчитися, якби Петро Макарович, як це інколи практикується, залишив на пошті той приз, щоб його за нагоди передали сиротам. Але він зробив по-іншому — взяв номер телефону пастора Степана Євтушенка, який, як дізнався, опікується сиротами, відвозив їх у Рівненський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей, що у селі Олександрія. Так почалося знайомство із заступником єпископа Церков християн віри євангельської Рівненської області Степаном Євтушенком. Степан Михайлович і розповів, що вже знайшов для сиріт прийомну сім’ю. Ось тільки, мовляв, доведуть до пуття будинок у Зарудді, де житиме подружжя, яке взяло дітей на виховання, і з ними можна буде зустрітися.

Стало ясно, що не одну ковдру треба вручати на новосілля, а чотири. Але, як сказав під час чергової телефонної розмови Степан Михайлович, ковдри для дітей-сиріт уже придбала місцева громада. А ось що дуже потрібне, то це бойлер — «було б добре, якби його редакція купила». І ось одного літнього дня ми їхали у Заруддя і з ковдрою, яку виграв батько сиріт, і, звичайно, з бойлером на 100 літрів. Уже третій рік редакція «Волині» з кожного комплекту місячної передплати газети відраховує 10 копійок і суму, яка акумулюється, витрачає на благодійні цілі. Зокрема, на допомогу знедоленим дітям. На цей раз за ці кошти і купили бойлер.
Нас найперш зустрічав пастор Степан Євтушенко, завдяки якому діти-сироти не в казенному домі, а в прийомній сім’ї. А вже він знайомив із подружжям Вірстюків, дітьми, яким і вручили подарунки. Степан Михайлович запевнив, що прийомна сім’я тимчасово житиме в орендованому будинку, який добудували, зробили ремонт (церковна громада взяла для цього позику).

Найперше нас зустрів пастор Степан Євтушенко.

У найближчих планах — спорудження для Вірстюків свого житла. Все це буде, за словами пастора, під патронатом Церкви християн віри євангельської («уже запустили програму через «Вайбер», і добрі, чуйні люди відгукуються — хто тисячу, хто дві перераховує на дім для сиріт»).

Подарунок від «Волині-нової». 

«МИ ЯК ТІЛЬКИ ОДРУЖИЛИСЯ, ТО ВИРІШИЛИ, ЩО ПРИХИСТИМО МАЛЯТ, ОБДІЛЕНИХ ДОЛЕЮ»
Найпечальнішим (чи найстраш-нішим) у цій історії, яка відкривалась для нас крок за кроком, було те, що четверо дітей, втративши батька, залишилися круглими сиротами при... живій матері. Так, так! Жінка, яка дала їм життя, мешкає на Рівненщині, в одному з сіл Здолбунівського району. Вона подалася із сім’ї, коли найменшій дитині — Назарчику — минуло лише сім місяців. Та й дочки були дрібненькі. Чоловік, як міг, піднімав їх. У селі кажуть, не кривдив дітей. Хоч, може, і зривався інколи — міг випити. Тому, мабуть, і так рано, у 45 літ, помер. Сьогодні найстаршій Яні — 16, Іванці — 14, Марічці — 10, а Назарчику — 9 років. Із липня вони у прийомній сім’ї. Коли після смерті батька потрапили в обласний центр соціально-психологічної реабілітації, то найбільш їх гнітило те, як кажуть самі дівчатка, що доля вготувала їм казенний дім. І з першого дня почали просити пастора Степана Євтушенка, якого знали, оскільки відвідували недільну школу при церкві, аби забрав їх звідти. Степан Михайлович і сам, маючи добре серце, був готовий взяти опіку над ними. Але за віком йому сиріт не віддали б. Як і бабусі Тоні по батьковій лінії, бо їй скоро уже 80. Такою сім’єю, якій служба у справах дітей довірила сиріт, стало подружжя Вірстюків.

У мене ж до жінки є одне питання: чому ж після смерті чоловіка, такого, з її слів, поганого, вона навіть не побачилася з дочками й сином, не спробувала забрати їх?

Марія і Віталій лише рік тому одружилися. Як висловилася жінка, у їхній такій короткій сімейній історії нема нічого особливого, про що б можна було розповісти. Але я не погоджуюся з пані Марією: те, що вони зігріли своєю любов'ю сиріт, перевершує все.
Жінці — 32 роки. Це її перший шлюб.
— До Віталія у мене нікого не було, — каже вона. — За спеціальністю я медсестра. Працюю у Рівненській обласній дитячій лікарні — у відділенні реанімації новонароджених (діти з різною патологією тут лежать від появи на світ — до одного місяця). Я за натурою така, що дуже хотіла мати ідеальну сім’ю, щоб був у мене хороший чоловік, щоб ми створили міцну родину. А ще з юності я була небайдужа до сиріт. У глибині душі мала мрію: ось вийду заміж і ми з чоловіком візьмемо на виховання діток, які залишилися без батьків.
І жінці з такою мрією зустрівся Віталій, у якого не склалося життя у першому шлюбі, — він розлучився. Дев’я-тирічна донька, як розповів, залишилася з матір’ю, але вона не втратила батька, оскільки підтримують стосунки.
— І коли ми вже почали з Віталієм зустрічатися, — пригадує Марія, — то виявилося, що у нього теж є бажання взяти на виховання дітей, обділених долею. Ми одружилися торік у серпні. Жили у Заборолі Рівненського району з моїми батьками. Можливості взяти сиріт у нас не було. Але планували, що як тільки вирішимо житлову проблему, то наша мрія збудеться.
Віталій, до речі, свого часу пережив біду. Він працював у Рівному на заводі «Азот», і з ним стався нещасний випадок, коли розрізував трубу.
— Хтось не додивився, — розповідає чоловік, — що в середині труби були залишки сірчаної кислоти, і при високій температурі стався вибух. Обличчя найбільш постраждало. З півроку в лікарні лежав, поки пересадки шкіри робили. Добре, що лежав в окулярах, то очі, слава Богу, не погубив.

Віталій Вірстюк згадує про трагедію на заводі.
У нього — людини, яка пережила біду, особливе відчуття чужого горя.
— Маємо мікроавтобус, — говорить чоловік, — і ми їздили по церквах, відвідували хворих, сиріт. І Марія була у цих «десантах». Почали спілкуватися, так зародилися наші почуття, одружилися. Спільна мрія — виховувати обездолених дітей — теж нас поєднала.
Те, що Вірстюки створили прийомну сім’ю, зовсім не означає, що вони не мріють про народження сина чи доньки.
Така думка була і є, — говорить Марія. — А що взяли ми сиріт, то це одне другого не виключає. Зрештою, на все воля Божа.

«НЕПРОСТО СТАТИ ВРАЗ БАГАТОДІТНОЮ МАМОЮ»
Як кажуть Вірстюки, трудно їм далися ці діти. Справа в тому, що Яна, Іванка, Марічка і Назар уже мали статус сиріт, а вони тільки почали збирати необхідні папери для створення прийомної сім’ї. Зробити це треба було за короткий термін, щоб інша родина дітей не забрала. Адже є сім’ї, які роками стоять у черзі, а тут вони, ось так спонтанно, десь взялися. Треба було зібрати певний пакет документів, пройти навчання для таких сімей. І вони з цим справилися.
З липня Вірстюки з дітьми уже живуть у Зарудді. Оскільки обоє працюють у Рівному та ще й мають позмінну роботу, то графік узгодили такий, щоб хтось з них залишався вдома. Але вже заради нашої зустрічі обоє домовилися про вихідний. Тож ми мали можливість поспілкуватися. Хоч і небагато часу вони в статусі прийомних батьків, але вже встигли вивчити доньок і сина. І навіть поплакати ввечері десь у куточку, як висловилась Марія. Адже все-таки непросто стати враз багатодітною матір’ю для чотирьох — таких різних (не лише за віком) підлітків. У кожного з них — свій характер, уподобання. Тож треба знайти підхід. Жінка не робить секрету з того, що відчула і труднощі.
— Я дуже вразлива, — каже вона. — Хочу, щоб все було ідеально. І це мене заганяє інколи в глухий кут. Тоді мені здається, що не справлюсь. Уявіть, що всі четверо одночасно звертаються до мене зі своїми запитаннями. Буває, важко зорієнтуватися, з ким у першу чергу треба спілкуватися. І тоді я прошу: «Давайте по черзі». Вже вони до цього трохи привчилися.
А питання зазвичай такі: хтось з дівчат не знає, яку краще зачіску зробити, друга сумнівається, яка спідничка підійде до вже вибраної кофтини. А ще хтось просить щось намалювати, а то й просто піти погуляти. А тут же Марії і суп треба варити, і на город піти... Що не день, то легше, бо з часом виробляється свій, сімейний ритм життя.
Проте Вірстюки переконані: все зроблять для того, аби діти сповна відчули, що таке жити у повноцінній сім’ї. Вже у свій перший місяць вони старалися бути більше разом, надолужувати те, чого не одержали, зокрема дівчатка змалку від своєї неньки.

«ПАМ’ЯТАЮ, ЩО ВОНА ЧАСТО ПОКИДАЛА НАС І МИ БУЛИ З ТАТОМ...»
Про це, найбільш наболіле — як то жити і знати, що десь є біологічна мати, ми говорили із найстаршою Яною. Дівчинка нещодавно стала студенткою Дубенського медичного коледжу. Вона каже, що мало й пам’ятає неньку (може, й добре — не такий пекучий душевний біль). Але пригадує, що мати часто покидала їх, і тоді вони були з батьком. Верталася через декілька днів, коли закінчувалися «дитячі» гроші, які вона одержувала.
— Тато з мамою спочатку жили в Озерянах, — розповідає Яна. — А потім у Білоберіжжі купили хату. Мама гуляла і пила. Назовсім пішла від нас, коли Назарчику було лише сім місяців.
Яна не може стримати сліз. Я розумію, як непросто дівчині говорити таке про жінку, яка дала їй життя. Прошу пробачення за те, що зачепила найболючіше. Хоч здається, їй самій хочеться, як кажуть, вилити душу. Яна розповідає:
— Деколи, як напивалась (це про матір. — Авт.), то дзвонила і обіцяла приїхати. Але ніхто її не бачив. Уже як ми після смерті батька були в Олександрії, то вона якось телефонувала. Ми якраз їхали на дев’ять днів по смерті тата. Я її спитала: «Чого ти на похоронах не була?» Вона відповіла, що грошей не мала. Тоді ж казала, що нас забере. Але то були лише слова...
Яна вдячна татові за те, що зберіг їхню сім’ю. Бо ж якби ще він так само повівся, як мати, то були б вони давно у сиротинцях. А ще велика подяка прийомним батькам — тьоті Марії і дядькові Віталію (поки що так всі вони їх називають).
Звичайно, мені хотілося почути і ще одну правду — від самої біологічної матері цих чотирьох дітей. На моє прохання Яна продиктувала номер мобілки своєї зведеної сестри — найстаршої дочки Галини (так звати цю жінку) — Наталії. А вже та підказала, у якому селі живе мати, і «вийти на неї можна через сусідку чи нового співмешканця». Думала, до речі, що Наталія заступиться за свою матір. Де там?! Знову прозвучало те саме, що й Яна говорила:
— Вона пила і гуляла. Я Василя Євтушика батьком називала, бо мені рік був, як вони з матір’ю зійшлися. Він мене глядів.
Наталії було дев’ять років, як вона пригадує, коли мати забрала її і двох менших дітей — Марічку й Назарчика в наше село (старші — Яна й Іванка — залишилися з батьком). Якось мати поїхала по «дитячі» гроші і пропала на декілька днів. Дівчинка, хоч і маленька була, додумалась покликати сільського голову, а вже він дав знати батькові, що діти самі. Тоді він і забрав Марічку, Назарчика. Наталії дала притулок тітка.
Коли все це чуєш, то вже не дивуєшся, звідки беруться сюжети для таких телепередач, як «Говорить Україна» чи «Стосується кожного».
А яка ж то «друга правда» від біологічної матері, діти якої опинилися у прийомній сім’ї? Коли з допомогою сусідки, до якої додзвонилася, розмовляла з Галиною, то жінка в усьому винуватила чоловіка, який «пив і бив, доводилося з дітьми тікати, по сусідах ховатися». Знає, що мертвий нічого не заперечить, не пояснить, не спитає. У мене ж до жінки є одне питання: чому ж після смерті чоловіка, такого, з її слів, поганого, вона навіть не побачилася з дочками й сином, не спробувала забрати їх? Коли про це зайшла мова, Галина сказала:
— Яна не хотіла до мене. І всіх менших дітей настроювала проти мене...
Думає жінка, що це виправдання для неї. А мені здається, то і є найстрашніший вирок, коли дітям краще у прийомній сім’ї, ніж із рідною матір’ю.

У знедолених дітей є затишний дім і батьківська турбота.

Бойлер, куплений за кошти редакції на благодійні цілі.

Петро Рузак вручив приз-ковдру найстаршій — Яні.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.