90-річний військовий санінструктор не визнає ліків

Тетяна АДАМОВИЧ

Рідний кладнів залишився тільки у споминах
Зі щемом Віталій Павлович згадує мальовниче рідне село у Володимир-Волинському районі, що розташоване у лісі — від нього до Польщі рукою подати. Нині його вважають зниклим. Два десятки літ тому тут проживало усього тільки 12 людей, було п’ять дворів, тепер зосталася одна мешканка...

Загалом його військовий стаж налічує чверть століття. За бойові і трудові подвиги має державні нагороди.

Колись у Кладневі вирувало життя, було кілька десятків обійсть, своя школа, навіть стояла пристань зі складами, і звідтіля зерно по річці Західний Буг на баржах переправляли у Європу. Тут поляки жили, євреї та українці, й всі діти разом у школу ходили, тут Віталій закінчив чотири класи польської. Пригадує, євреї були кравцями — шили одяг, а ще торгували — по хатах крам носили. У сусідній Коритниці стояла кам’яна Свято-Михайло-Архангельська церква із дзвіницею — у ній вінчалися його батьки Павло і Надія, ще їх не хотіли одружувати, бо нареченому не виповнилось і 18. І поляки мали костел, і синагога була — усі молилися у своїх храмах. Церкву у війну розбомбили, а потім і зовсім розібрали. До 1939 року ця місцина була під владою Польщі, а коли по Західному Бугу пройшов кордон, у Коритниці збудували приміщення застави і Кладнів опинився у прикордонні. Людей переселили у тодішні Берестечківський, Горохівський, Торчинський райони, а Литвинчуків – у Локачинський, спершу в колонію Буява. Батько Віталія кілька місяців працював сільським головою у приміському селі Уйма Локацька, а його родину розмістили у приміщенні сільради, що мала два входи — парадний і боковий. Друга світова війна повернула біженців додому, й вони обживалися по-новому. Та глава родини навіть не встиг збудувати хоч якесь тимчасове житло — його забрали на фронт, й довго про його долю ніхто не чув. Лише пізніше, після війни, написавши у воєнні архіви кілька письмових запитів, звідти отримали відповідь, що рядовий Павло Литвинчук загинув у 1945 році та похований у братській могилі в Польщі, його прізвище внесено у Книгу пам’яті.
Увесь тягар воєнного лихоліття ліг на плечі його синів і вдови – старшому Віталію тоді виповнилося 16 років, молодший Сергій не мав і 14. Щоб закінчити врем’янку, яку не встиг збудувати батько, хлопці рубали сосни, зв’язували їх докупи, між колод запихали солому, замазували її глиною. По хліб ходили у Володимир, а Сергій, вертаючись назад повз табір військовополонених, що був на околиці Володимира, крадькома кидав бранцям за огорожу то картоплину, то скибочку хліба. Жили у постійнім страху не тільки вони, а й усі кладнівці та жителі ближніх сіл, бо, окрім німців, ще й поляки вчиняли на українців збройні напади.

Місце служби — Китай — зашифрував у листі
Нові випробування випали на долю Віталієвих рідних, коли його мобілізували на фронт. Тоді ще невідомою лишалася доля його батька, а тут чомусь зник безслідно і його син. Листи у Кладнів приходили зрідка, та й то без зворотної адреси. З плачем мама їздила в Устилуг, просячи у військкоматі: скажіть, чи хоч він живий? Там лише знизували плечима: мовляв, нічого не знаємо. А кмітливий солдат, аби сповістити рідних, де він служить, перші букви у рядках написав так, аби вийшло слово «Китай». Але це було значно пізніше.
З устилузького військкомату Віталія Литвинчука доправили до станції Сурок, що в Марійській автономній республіці, звідтіля ще — в «учебку» у Білорусію, а опісля – у Монголію, де служив у Гвардійській стрілецькій дивізії. У серпні 1945 року, коли Друга світова війна перекинулась на Далекий Схід, солдат потрапив на півострів Ляодун у складі Забайкальського фронту і, як сам каже, вздовж і впоперек пройшов усю Монголію, аж до кордонів із Китаєм. Служив санітарним інструктором у медсанбаті, у танковому і мотострілецькому полках.
— Цей регіон вирізнявся нестабільністю: Японія хотіла панувати в Азії, аби контролювати природні ресурси, яких їй не вистачало, — каже колишній фронтовик. — Але на заваді стали сталінські війська. На радянсько-маньчжурському кордоні постійно відбувалися збройні провокації, у сутичках гинули мої побратими, мене там поранили у ногу і голову. Служилося важко й через нестачу техніки і зброї, бо тоді ще тривала війна з Німеччиною. Харчів вистачало, а води видавали лише 700 грамів на день. Їли страви з маньчжурського сорго (гаолян) і головчастого проса — чумизу. Японське командування посилало пілотів-смертників, які скеровували літаки з вибухівкою на наші позиції — цих самогубців називали «камікадзе», або по-японськи «божественний вітер». Серед них були добровольці, яких обв’язували вибухівкою і вони кидалися під броньовані машини. Бойові дії тривали менше місяця — з серпня по вересень 1945 року. Коли ж радянські війська взяли у полон імператора Маньчжоу-Го, японці капітулювали. На той час Союз уже окупував Сахалін, Курильські острови, Маньчжурію і частково – Корею. І хоча акт про перемир’я був підписаний, ще служив у Монголії до 1951-го. За неповних сім років заробив 50 тисяч китайських юанів — це шість тисяч російських рублів, які нам клали на ощадну книжку у польському банку. Демобілізувавшись, купив усім рідним подарунки, а найперше — кілька центнерів пшениці, жита і ячменю — за це збіжжя заплатив майже тисячу рублів, а ті гроші, що лишилися, віддав матері.

Славна трудова династія литвинчуків має хороше продовження
Після служби, коли Віталій ставав на облік у військкоматі, йому запропонували роботу, й він вісім років працював помічником начальника четвертої частини з обліку сержантського і солдатського складу. Продовженням його військової біографії стала служба у 44-му Гвардійському полку у відділі секретного діловодства, пізніше — у зенітно-ракетному полку. Загалом його військовий стаж налічує чверть століття. За бойові і трудові подвиги має державні нагороди — орден Червоної Зірки, медалі «За бойові заслуги» і «За перемогу над Японією», понад десяток грамот і подяк від командування.
Добрими словами згадує Віталій Павлович свого молодшого нині вже покійного брата Сергія, котрий свого часу служив у розвідувально-артилерійських військах у Калінінградській області, а демобілізувавшись, усе життя пропрацював майстром-підривником на четвертій шахті у Нововолинську, й окрім дипломів і грамот, нагороджений знаком «Почесний шахтар».
Береже світлу пам’ять про батька його донька Зоя Литвинчук – педагог за покликанням, котра майже півстоліття провчителювала у школі, яка тепер називається НВК №3. Вона — відмінник освіти, має вищу категорію, нагороджена грамотами ЦК ВЛКСМ і Міністерства освіти України. Упродовж кількох років працювала заступником директора з виховної роботи, брала участь у різних конкурсах на майстерність, бо творчість та пошук — то її ділові якості у роботі з дітьми. Саме пані Зоя є хранителькою добрих традицій своїх рідних – щороку їздить на проводи у Кладнів, відвідує їхні могили й досліджує давній родовід Литвинчуків. Усю зібрану інформацію передає доньці Наталії, котра мешкає на Закарпатті, й у Мукачевому трудиться головним бухгалтером на меблевому підприємстві, аби та з сином Сергієм відтворила родинне дерево, яке бере початок з ХІХ століття. До слова, це з ініціативи Зої Сергіївни і відбулася зустріч з її дядьком Віталієм.
У березні минуло 65 літ відтоді, як Віталій Павлович та Ірина Іванівна стали на весільний рушник. Своє «залізне» весілля подружжя святкувало у сімейному колі, запросивши на гостину доньку Галину і сина Павла з родинами. Знаково, що у дідуся Віталія є два внуки-тезки і ще онук Борис та правнучка Ірина, котра навчається у Тернопільському мед-університеті. Галину Віталіївну добре знають як старшу медичну сестру у пологовому відділенні Володимир-Волинського територіально-медичного об’єднання, а її брат довгий час трудився у вуглерозвідці. Цього дня найчастіше для єдиного найстарішого жителя Кладнева та його дружини лунали побажання, щоб ще довго вони дарували одне одному радість і щастя бути разом.

Таким Віталій Литвинчук був у юності.

У парі з дружиною Іриною Іванівною підполковник дожив до поважних літ.