Щоб помити вікна, треба… помолитися

… новим шансом працювати якісно
Французький філософ Вольтер колись казав, що краще — ворог хорошого. Я цей вислів розумію так: людині властиво думати, ніби в неї все добре, до того часу, поки не побачить, як є в інших. Сказане стосується не тільки приватних осель, а й цілих держав. Доки нікуди не виїжджаєш з країни, здається, ніби навколо все більш–менш нормально. Але варто десь побувати — і одразу згадується вислів французького класика.
18 років тому мені випала нагода відвідати Швецію. Це був перший виїзд за кордон і одразу в країну такого високого рівня. Зайве казати, що поїздка перевернула свідомість людини, яка ніколи раніше не була в Європі. Крім загального комфорту, благоустрою, чистоти, Скандинавія вразила симетрією та рівністю ліній. Ідеальні тамтешні дороги скидалися на стіл для більярду. Бездоганні тротуари не мали натяку на тріщини, бордюри щільно прилягали один до одного. Оця зразковість в усьому — від розмітки на автотрасах до рівних стін будинків — дивувала найбільше.

Звичка халтурити, дурити, красти у нашій країні, на жаль, не виліковна. Мабуть тому, що безкарна. Обвал чотирьох поверхів технікуму в Любешові — ще одне тому підтвердження.

За тиждень у Швеції я не побачила нічого, зробленого абияк, і вже встигла до цього звикнути. Тож повернення додому стало справжньою трагедією. У порівнянні зі Скандинавією рідна Україна шокувала занедбаністю. Після закордону наші будови, вулиці, дороги скидалися на декорації знімального майданчика для фільму жахів. Я поглянула на свою багатоповерхівку, яку бачила тисячу разів, і тільки тоді звернула увагу, що її стіни криві! Вікна квартир перекошені, двері під’їздів також. І це будинок, якому лише 20 років! Середньовічні замки Швеції здавалися «молодшими» і добротнішими, ніж наші висотки.
Вдаюся до цих спогадів не випадково. Зараз в Україні з’явився шанс зробити все як слід. Реформа децентралізації дала бюджетам на місцях великі кошти. Їх активно використовують на благоустрій — ремонт дворів, тротуарів, вулиць. Будівельні компанії зводять нові житлові приміщення. Це радує і водночас тривожить: чи буде цього разу краще? Бо є сумніви.
«Як ти миєш вікна?» — запитала я нещодавно свою подругу, яка живе в новому будинку на 8–му поверсі. З балкона її помешкання страшно глянути вниз, однак вікна квартири завжди чисті. Як вдається такого досягнути для мене — загадка. Адже у так званих склопакетах відкривається тільки одна половина вікна. Щоб дотягнутися до лівого верхнього кутка другої, треба наполовину вилізти назовні.
«А я так і роблю, — каже подруга. — Мию і молюся, щоб не полетіти вниз разом із рамою. Поглянь, вона ж хитається. Мабуть, нормально не закріплена. Зараз покажу, як тут будували». Відчиняє вікно, шкребе пальцем між цеглинами, і звідти починає сипатися не пісок, а якась пилюка… Звичка халтурити, дурити, красти у нашій країні, на жаль, не виліковна. Мабуть тому, що безкарна. Обвал чотирьох поверхів технікуму в Любешові — ще одне тому підтвердження.

… що ресторани треба обходити десятою дорогою
Українці завжди вважалася хлібосольною нацією. Пригощати від душі у нас уміли не тільки вдома, а й у закладах громадського харчування типу кафе чи ресторанів. Зазвичай, йдучи у такі місця, господарі могли ні про що не думати, а розслабитися й приділити увагу гостям. Знали, що їжі буде вдосталь, червоніти не доведеться. Але зараз усе змінилося. Тепер у ресторанах беруть великі гроші і майже нічого за них не подають. Навіть коли ви заплатите по 500 гривень з людини, це не означатиме, що стіл ломитиметься від наїдків.
Уперше з таким підходом я зіткнулася кілька років тому на випускному своєї доньки. Святкування проходило у ресторані на трасі, що веде у Володимир–Волинський. Ззовні це було розкішне місце у стилі феодального замка. На гостроверхих дашках крутилися флюгери, вікна прикрашали барвисті вітражі. Застелені скатертинами до підлоги столи були чудово сервіровані, ложки-виделки-ножі виблискували, келихи сяяли.
Багато великих білих тарілок створювали враження, ніби їжі вистачає. Але це виявилося оманою. Роздивившись уважно, ставало зрозуміло, що посуд займає багато місця, але продуктів на ньому зовсім мало. Коли почалося частування, кожному з нас дісталося… по два бутерброди, шматочок червоної риби, кілька шматочків ковбаси з хроном і ложка (!) салату. Батьки випускників дивилися одне на одного, не наважуючись продовжити трапезу. Всі ніяковіли, соромилися брати щось із тарілок. Розуміли, якщо ти візьмеш цей шматок ковбаси — іншому не вистачить.
Думалося, ситуацію врятують гарячі страви. Тим більше замовляли печену качку з яблуками, а на гарнір — молоду картоплю. Але даремно чекали гості за столом птицю з рум’яною скоринкою, яка сидітиме на листках салату, обкладена яблуками, подібно до курки–гриль. Замість неї офіціанти подали глибокі тарілки з тушкованим м’ясом, а гарнір до нього — по дві картоплини на брата. Словом, із випускного повернулися голодними. Хоча заплатили за свято по 400 гривень з людини. На той час це було 50 доларів.
Історія повторилася кілька тижнів тому у Львові, де зустрічалася з однокурсниками. Відзначити подію вирішили в одному з гарних, прикрашених вазонами павільйонів у центрі міста. Підозрюючи, що застілля може влетіти в копієчку, замовлення зробили дуже ощадливе — овочі, м’ясна нарізка, п’ять порцій картоплі з курячою відбивною. Та все одно, коли офіціант приніс чек, однокурсники ахнули. Скромний до неможливості стіл коштував півтори тисячі гривень! Особливо обурила так звана овочева нарізка — півогірка кільцями, один помідор та болгарська перчина, поділені на шість частин… Шановні волиняни, обходьте наші ресторани десятою дорогою! Сьогодні вони розраховані тільки на дуже багатих людей. Простому смертному там робити нічого.

… дірявими штанами, які відвоювали місце під сонцем
Наші читачі, напевно, звернули увагу на нинішню молодіжну моду — джинси з дірками на колінах, і, швидше за все, її не схвалюють. Зізнаюся, я теж довгий час була противником цього одягу а–ля хіппі. На початках його появи довго і щиро обурювалася. Коли зустрічала в університеті, де розміщується редакція, студентів у таких штанях, усе у душі закипало: «Це храм науки? Чому їм ніхто не пояснить, що одяг має бути доречний? Те, в чому ходять на пікнік, не пасує для лекцій у навчальному закладі».
Але, як кажуть в Азії, собака гавкає, а караван іде. Внутрішній протест окремо взятої людини, на жаль, погоди не робить. Що би там хто не думав про подертий одяг, мода на нього не тільки не минула, а й перейшла на інший рівень. Якщо спочатку у штанах із дірками ходила тільки молодь, то зараз їх вдягають навіть народні депутати і наш головний редактор. Крім того, слідом за джинсами, почали випускати подерті футболки. Нещодавно в маршрутці бачила таку на юнакові. Білосніжна, з якісної тканини одежина була в дірках, наче її погризли миші.
Я би й далі переймалася цією проблемою, вигукуючи подумки: «О часи! О звичаї!», але несподівано натрапила на слова з цього приводу такого собі Віталія Чепіноги. Цей дотепний журналіст після Помаранчевої революції був прес-секретарем Юлії Тимошенко. Зараз — депутат Верховної Ради, залишаючись водночас гострим на язик кореспондентом. Він завжди першим помічає нові тенденції і дає їм влучну оцінку. Не обминув Чепінога і сьогоднішньої моди на діряве. Стосовно неї він дотримується думки: з цим треба змиритися. «Правильні» темні брюки і світла сорочка відходять у минуле, як свого часу вийшли з ужитку штани–галіфе.
«Мене умиляють іноді наївні, але достатньо імперативні поради про те, як слід вдягатися чоловікам… — міркує Віталій Чепінога (уродженець центральноукраїнського села говорить і пише суржиком). — У шортах — то неприлічно ходить по городу, кажуть. В штанях треба! Воно все вже давно помінялося, шановні… Спортилося і переплелося… То ще Бюффон одягав манжети і кружевний воротнік, прєждє чем сісти за стіл і написать щось гусіним пером… Тепер такого нема вже… Тепер, якщо людина в костюмі і в галстуку, — то це або офіціант, або швейцар, або чиновник–злодій… А мілліонєри і успішні члени общества ходять у рваних шортах і пропалених майках з Міккі–Маусом… Я колись у Маямі, в готелі, здуру вдягнув накрохмалену білу сорочку і чорні штани… Не встиг зайти в ресторан, як мені зразу приказали принести чотири пива і два мохіто… То пива я їм ще приніс, а мохіто одказався… «Самі, — кажу, — йдіть колотіть». Ото таке врем’я зараз надворі».
Сподіваюся, що ви, як і я, після цих рядків усміхнулися і заспокоїлися: діряві — то й діряві. Не в джинсах, як мовиться, щастя.