«Перед лицем сивого встань і вшануй…»
Таке ставлення до людей похилого віку заповідав Господь. Але коли ми повні сил і здоров’я, то, на жаль, не задумуємося, якою буде наша старість
Галина СВІТЛІКОВСЬКА,
заступник головного редактора газети «Волинь-нова»
Згорблена сухенька бабуся з важкою сумкою ніяк не може піднятися на високу сходинку тролейбуса. Перед нею зайшли хлопці спортивної статури, для яких вантаж старенької — як пір’їнка, але підсобити немічній пасажирці їм і на думку не спадає. Хтось із середини салону робить юнакам зауваження. Літня жінка–кондуктор вибухає обуренням:
— Вони за проїзд заплатили, а ця баба щодня по два рази на дачу і базар задурно курсує, не сидиться їй удома!
Нарешті двері тролейбуса зачиняються, винуватиця конфлікту мовчки віддихується, знеможено заплющивши очі.
— Не стійте тут, людям виходити треба!
— Я зараз, хутенько, — із трудом знов береться за непідйомну торбу бабуся. — Тож кабачки вродили, огірки, яблука, гріх, щоб пропадало…
Може, самотня і, цілком ймовірно, рахує копійки до наступної пенсії. А можливо, має родину і зовсім не від голодної смерті рятується тими «овочевими рейсами»? Вона — представниця бідового старшого покоління, в крові якого — ощадливість, яке з ніг упаде, але не дасть добру пропасти, змарнуватися.
У тих, кому нині за 80, дитинство обпалене війною й післявоєнними бідами. У більшості — трудовий стаж із підліткового віку: на заводі, у колгоспі на фермі чи на буряках. Цілий вік трудилися, відкладали зароблене на чорний день, ховали на полицю в шафі дорожчі хустини: «Мені й у ситцевій добре…» Гарували, дбали, себе не шкодували, здається, і не жили, а все чекали, що стане колись легше. Роки пройшли, вичерпався запас сил, старість обклала хворобами. І змиритися з цим трудно.
Дивилася на зневажену стару жінку в тролейбусі й бачила свою 87-літню маму, яка після перенесеного інсульту щодня бідкається: «Та як же можна лежати й нічого не робити?..» То вимагала купити хоч якесь порося, аби хлів не стояв порожнім, то просила принести «на пробу» колосок пшениці: «Осиплеться, а вам не спішно…» Спасибі голові місцевого сільгосппідприємства Миколі Шпаку, який бабусині тривоги сприймає з розумінням, щороку без нагадувань виділяє комбайн, аби змолотити її нивку. Мама молиться за його здоров'я, бо було на її віку голів багато і різних, але на таких, щоб просту людину шанували, щастило селу не часто. Тепер є час згадувати, а пам'ять зберегла, як найбільший скарб, кожен вияв уваги, кожне добре слово, кожну мить радості.
Їм треба небагато. Бачила, як просвітліло обличчя тієї старенької лучанки, якій врешті-решт хлопчик-підліток запропонував присісти. Як вона хотіла віддячити йому за це стиглими паперівками, вибирала найкращі, «бо ж дрібні й ще зеленуваті»…
Малими горнемося ми до своїх бабусь і дідусів, зазираючи їхніми очима в минуле. А коли стають старими батьки, тоді задумуємося над власним майбутнім. Бо ж ніхто не відміняв вічного закону кругообігу добра і любові: скільки віддасиш — стільки й сам одержиш на схилі літ. «Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре», — каже Біблія про те, що готуватися до старості треба змолоду. На жаль, у суєті буднів забуваємо цю просту істину.
