«Граціє», Італіє, а українським благодійникам — спасибі!
У лютому минулого року «Волинь-нова» опублікувала розповідь про Наталочку Лащ із села Залізниця Любешівського району, яка потребувала дороговартісного лікування за кордоном. Рідкісна важка недуга вдруге постукала у ті ж двері: 10 років тому вона вбила сестричку дівчинки приблизно такого ж віку
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
«Де ж їх узяти, ті 135 тисяч євро?..»
Ці слова десятки разів повторювала під час попередньої зустрічі почорніла від горя мама Наталочки. Апластична анемія — хвороба, при якій кістковий мозок перестає виробляти у потрібній кількості клітини крові — знову могла забрати життя її дитини. Біда звалилася на голову раптово. 8-річна дівчинка, яка досі росла жвавою і веселою, на очах втрачала сили, згас рум’янець на її щічках. Зробили аналіз крові у районній лікарні, скерували в онкогематологічний центр до Луцька. Там найстрашніші підозри підтвердили: генетична схильність дала про себе знати, в Наталочки та ж анемія Фанконі, від якої померла старша донечка.
— Серце кров’ю обливається, коли згадую муки Мар’яночки. Ми готові були все віддати для її порятунку, але наші лікарі нічим не змогли допомогти. Тепер ось Наталі потрібно робити пересадку клітин кісткового мозку. Консультувалися у головного дитячого онкогематолога України Світлани Борисівни Донської, вона сказала, що іншого виходу нема. Проходили обстеження, але, за висновком українських лікарів, ніхто з родини в якості донора не підійшов. Трансплантацію в такому випадку можуть провести тільки закордонні спеціалісти. Але в Італії чи Німеччині вона коштує від 135 тисяч євро і більше. Я не знаю, де ми зможемо взяти такі великі гроші. І мої, й чоловікові брати й сестри, усі родичі віддають останнє, тільки ж то — крапля в морі, — плакала Катерина Василівна Лащ, пригортаючи донечку, яка тулилася до мами, як сполохане горобенятко.
« З теплотою згадує дівчинка завідувача відділення Едуардо Ланіно, інших лікарів.»
Бабуся Віра Петрівна Михальчук, яка працює листоношею, звернулася по допомогу до нашої газети. Надрукована у «Волині-новій» історія про випробування, які випали на долю цієї родини, номер благодійного рахунку для збору коштів не залишилися непоміченими.
— Дуже багато людей відгукнулося. Жертвували гроші поштовики, парафіяни церков Любешівського і Камінь-Каширського районів, підключилися школи, а після публікації у «Волині» стали приходити перекази з різних куточків області і навіть із сусідньої Рівненщини. Я раніше й не знала, що у вас там є передплатники. Із сіл Озерці та Мульчиці Володимирецького району, із Кухітської Волі, Річиці Зарічненського району… Де сільські голови організовували збір грошей, де жителі самі надсилали, як от родини Катерини Савонік, Руслана Савоніка… У нас, у Залізниці, депутати до кожної хати заходили, і ніхто з людей, дай їм Боже здоров’я, не відмовив. Скільки житиму, молитимуся за всіх, — каже жінка, гортаючи блокнот із прізвищами благодійників.
Торік у червні Наталочка з батьками вперше поїхала в Італію на обстеження. Госпіталь у місті Генуя вибрали за відгуками в інтернеті батьків, чиї діти там лікувалися. Написали, надіслали історію хвороби — і одержали згоду. Фахівці цієї відомої клініки взялися за пошуки донора клітин кісткового мозку, але попередили, що не відкидають можливості дати такий шанс рідним. Тож пообіцяли надіслати запрошення не тільки мамі, а й татові і старшому братові.
Анемія прогресувала, «у бій» пішли «Таблеточки»
Пожертви, на жаль, далеко не покривали потреби в коштах. Але це була величезна моральна підтримка, яку важко оцінити мільйонами. От тільки стан Наталі не давав спокою лікарям і батькам, показники аналізів погіршувалися, кількість тромбоцитів, еритроцитів, лейкоцитів у крові катастрофічно зменшувалася. Довелося шукати донорів (ними стали молоді односельчани Степан Швайко та Дмитро Бубало), щоб вводити хворій тромбоконцентрат.
— Ми розуміли, що кожна така процедура, кожен прогаяний тиждень зменшує шанси на успішну трансплантацію, а тому оббивали пороги Міністерства охорони здоров’я, виходили на благодійні організації, пояснювали, що дитина не може чекати. І Бог почув наші молитви. Якось несподівано усе вирішилося, частину грошей виділило міністерство, а далі нас взяли під свою опіку міжнародний благодійний фонд «Таблеточки», волонтери. Дуже вдячна Юлії Новогіциній, яка переклала на італійську медичну документацію, допомагала налагодити контакти з лікарями в Генуї. Завдяки цим молодим людям провели передоплату ймовірному донору — жителю Німеччини, і нас достроково запросили в клініку Гасліні, — із вдячністю згадує Катерина Василівна.
Історія лікувального закладу, де взялися рятувати Наталочку, — теж приклад всесильності людського милосердя. Госпіталь відкрили за кошти заможної італійської родини, в якій від важкої хвороби померла одна з дочок. І тепер тут рятують хворих дітей із різних країн. Меценати оплачують оренду житла для батьків, створюють свого роду гуртожитки, адже лікування тривале. Волиняни провели в Генуї 9 місяців. Кожен день врізався в пам’ять нашої співрозмовниці:
— У госпіталі нас із чоловіком ще раз обстежили й повідомили, що Саша може бути донором, адже від рідних — менша загроза відторгнення. На перших порах порозумітися з персоналом допомагала землячка Люда Домальчук із Міжгайців, яка давно живе в Італії. Приїжджала за 350 кілометрів, була нашим перекладачем. Планували трансплантацію на 13 вересня, аж тут з’ясували, що за одним показником клітини тата не підходять. Почали тестувати мене. Я мала раніше проблеми з тиском, однак відступати лікарі не стали. Спочатку кололи препарати, які стимулювали збільшення кількості стовбурових клітин. Від них викручувало суглоби, боліло все тіло. Але думала не про себе, а про дитину, яка страждала від пункцій, наркозу, наслідків хіміотерапії…
Пересадка з другої спроби
— Як проходила трансплантація? Операційний блок, абсолютна стерильність, перш ніж туди потрапити, мені, як і лікарям, тричі міняли спеціальні одноразові костюми. Я лежала абсолютно нерухомо з катетерами у венах. Відбір клітин кісткового мозку — процедура тривала. Подумки молилася, щоб організм доньки добре сприйняв пересаджені клітини.
— Лікарі в Італії завжди усміхаються. Я казала їм «бон джорно» — «добрий день» і «граціє» — дякую, а ще вивчила багато інших слів, — доповнює маму Наталочка. — А от коли дуже боліло, я плакала: «І за що мене Бог карає…»
— За 9 місяців — 5 пункцій, 5 наркозів, 2 курси «хімії». Вдруге донька переносила її дуже тяжко. Коли стало відомо, що йде відторгнення і доведеться робити повторну пересадку, ми зовсім упали духом. Наталя не могла нічого їсти, у ротику повідкривалися рани, стали давати збій життєво важливі органи. У той час нас рятувала тільки віра у милосердя Господа. Ми знайшли у Генуї православний храм, отець Маріо сповідав, причащав, соборував дитину, провідував її у лікарні.
Наталя приносить з іншої кімнати цілий оберемок м’яких іграшок, пояснює, що це — подарунки від багатьох знайомих і незнайомих людей з Італії. Їй запам’яталися приязні усмішки, якими обдаровували дитину з маскою на обличчі перехожі на вулицях, добросердна терплячість персоналу госпіталю, який дуже дбав, щоб у хворої був гарний настрій. З теплотою згадує дівчинка завідувача відділення Едуардо Ланіно, інших лікарів, які кожного маленького пацієнта ледь не на руках носять.
— Там вважають, що від цього великою мірою залежать результати лікування. Після другої трансплантації до нас прийшли представники фонду «Дитяча мрія», попросили, щоб донька загадала бажання. А потім ми усією сім’єю ходили в театр на виставу, де їй на сцені вручили ноутбук. Коли стан здоров’я поліпшився, дозволяли влаштовувати екскурсії містом. Може, та любов і співчуття й допомогли Наталі, — міркує жінка.
За півтора року від попередньої зустрічі дівчинка помітно подорослішала. Як справжня господинька, допомагає мамі накривати на стіл, пригощає нас холодним компотом і біжить переодягатися, щоб на фото бути у капелюшку, бо кіски після «хімії» ще не встигли відрости. Згадує, як свій 10-й день народження святкувала вже вдома…
Упродовж 5 років їм доведеться їздити час від часу в Геную на обстеження. Мама зізнається, що кожного разу, коли в Наталочки беруть у Луцьку в онкогематологічному центрі обласної дитячої лікарні кров на аналіз, вони терпнуть від страху й переживань.
— Боїмося ще радіти. А зважилася розповісти про лікування доньки, щоб подякувати всім, хто нас підтримував, щоб люди знали, що добро рятує, а батьки, у яких біда, не втрачали надії і віри, — каже на прощання Катерина Василівна Лащ.
Про Геную дівчинці нагадують іграшки, подаровані добродійниками.
Тепер у Катерини Василівни Лащ і в її донечки — щасливі очі.
Наталочка — мамина помічниця.
