Тепла малина пахла сонцем…

Ольга ЧОРНА

У нього день народження — п’ятдесят п’ять. Купив м’ясо на шашлики. Прибрав на дачі. Але донька зателефонувала, що зайнята. Фірма, де працює юристом, укладає важливий контракт. У зятя також немає часу.
— Таню, це ж усього дві з половиною години їзди.
— Тату, справді не виходить. До речі, що тобі подарувати?

Він таки закохався в цю жінку. Дарма, що вона молодша за нього, що він — кандидат наук, а Леся — вихователька.

— Внуків.
— Не починай… Подарунки привеземо пізніше. Цілую. Па–па.
…Майже тридцять літ тому Андрій Петрович овдовів. Дружина взяла слово, що дбатиме про дитину.
Мав короткі романи з жінками, одну навіть познайомив із донькою. Але Таня не хотіла, щоб у їхньому житті з’явилася чужа жінка. Теща також ревниво ставилась до зятевої закоханості.
— Адріани не повернеш, — виправдовувався молодий удівець.
— Зате доньку маєш. Про неї і думай, — ішла в наступ теща.
Андрій Петрович робив кар’єру. Теща з радістю опікувалася внучкою.
Виросла Таня. Закінчила університет. Вийшла заміж і залишилася в сусідньому обласному центрі. Простора квартира здавалася Андрієві Петровичу занадто великою. У вихідні тікав від самотності на дачу. Сусід підбив посадити фруктові дерева, бо сам любив цю справу.
— Петровичу, тут така арифметика: саджанці підливати слід, пильнувати, щоб зайці кору не обгризли, — повчав кандидата наук простий трудяга Павло. — Коли треба, я пригляну. Але й ви також мусите. Колись внуки подякують.
Згадка про внуків засмучувала чоловіка. Таня про дітей чути не хотіла. І вона, й зять — успішні юристи. У вільний час мандрують світом. А діти — це вічний клопіт…
…Леся з донькою перечікувала дощ у кафешці. Негода загнала сюди багатьох перехожих. Андрія Петровича також. У незнайомої жінки попросив дозволу присісти. Дівча вертілося на стільці й усе допитувалося, коли закінчиться дощ.
— Куди ж ти так поспішаєш? — запитав її Андрій Петрович.
Мала засоромилася.
— Нікуди, — відповіла мати замість доньки. — Ми з садочка йдемо. Парасолі не взяли. От і…
Аби швидше минав час, чоловік завів розмову зі своїми сусідками. Леся працювала вихователькою в дитячому садку. Її п’ятирічну доньку звати Вітою.
Нарешті прояснилося. Дівча вистрибом кинулося на вулицю. З розбігу опинилось у калюжі, оббризкавши Андрія Петровича. Леся просила вибачення за доньку. А він добродушно усміхався. Його Таня колись також любила стрибати по калюжах.
Віта кумедно розвела руками:
— Мої капчики мокрі. Дуже–дуже…
— Вам далеко йти? — запитав Андрій Петрович.
— Нам їхати. Далеченько…
Леся з Вітою жили у спальному мікрорайоні. В однокімнатній. Крихітне помешкання купив колишній благовірний.
…Леся з Артуром довго чекали на первістка. Він зневірився. Вона ж сподівалася. Чоловікове ставлення до неї змінилося: не поспішав додому, пояснював, що затримується на роботі. І ось жінка завагітніла.
— У нас буде донечка, — з радістю сповістила чоловікові.
— Я чекав сина, — відповів холодно.
У Лесі заболіла душа. Тоді вона ще не знала, що донька в чоловіка вже є. Чужа жінка, а не робота затримувала його. І вона подарувала йому дитя.
Невдовзі після народження Віти Артур із Лесею розлучився. Зізнався, що кохає іншу. І вони житимуть у цій квартирі. А щоб люди не подумали, що він якесь чудовисько, купив колишній дружині з донькою однокімнатне помешкання. І аліменти платив…
— Ти любиш малину? — запитав Андрій Петрович Віку.
— Та–а–ак, — проспівало дівчатко.
— Запрошую тебе з мамою до себе на дачу. Там доспіли такі смачні ягоди. Згідна?
— Та ні… Що ви?! Не треба, — заперечила Леся.
— Не хвилюйтеся. Я живу сам. А малина справді смачна, кілька сортів маю. Скажіть, будь ласка, свій номер телефону. Бо відчуваю: ви першою не подзвоните.
Андрій Петрович не міг собі пояснити, чому хотілося заприязнитися з цією жінкою та її донькою.
…Малина пахла сонцем і була тепла–тепла. Вітине замурзане ягодами личко світилося щастям. А ще дівчатко познайомилося з рудим сусідським котом Абрикосом і його господарем дядьком Павлом. Леся з донькою не раз гостювали в Андрія Петровича, любили в садку читати казки, віршики, милувалися квітами, раділи сонцю.
Одного разу він запросив нових знайомих у своє міське помешкання. Цього ж дня приїхала донька. Татова пасія їй не сподобалась.
— Вона хто? Житло має? — запитала, коли залишилася з батьком наодинці.
— Тобто?
— Ти що, підібрав бездомну кішку?!
— У кого ти така вдалася?
— У маму моєї мами, яка пильнувала тебе від усіляких Лесь і їхніх дітей. До речі, ця вихователька не замолода для тебе?
Коли Леся з донькою пішли, Таня заявила, що пропав мамин ланцюжок.
— Може, ти його з собою забрала?
— Ні, тату, він лежав у цій шкатулці. До нинішнього дня. І його взяла твоя… Зателефонуй їй негайно. Ти знаєш, мамині речі для мене — пам’ять.
Перепрошуючи, Андрій Петрович ніяково повідав Лесі про оказію з ланцюжком і запитав, чи часом…
— Як ви могли таке подумати?! Господи, цього ще мені бракувало! Приїдьте зі своєю донькою і перетрясіть усю хату…
Леся поклала слухавку. Було так образливо.
Ланцюжок знайшовся. За словами Тані, лежав під тумбочкою.
— Я ж тобі казав, що Леся не могла…
— Мабуть, не встигла прихопити.
— А може, ти навмисно цирк влаштувала?
Таня у відповідь хмикнула.
На душі в Андрія Петровича було гидко. Кілька разів телефонував Лесі — не брала слухавки. А йому не вистачало її товариства. І маленької Віти. Зате часто дзвонила дочка, аби розпитати, чи помирився він зі «своєю вихователькою».
…З курорту повернувся напередодні свого дня народження. Хотів відсвяткувати з донькою і зятем. А в них не знайшлося часу. Запросив на шашлики сусіда.
— Петровичу, малина вродила нівроку. Може, сказати своїй Анюті, аби щось зробила з нею. Шкода, якщо ягоди обсипляться.
Чоловік зітхнув. Подумав про Лесю і маленьку Віту. Кілька разів хотів навідатися до них. Але так і не наважився…
…Цієї ночі Андрій Петрович майже не спав. А вранці подався до міста. Мусить побачити Лесю. Ще раз перепросити. Він таки закохався в цю жінку. Дарма, що вона молодша за нього, що він — кандидат наук, а Леся — вихователька. Байдуже, що Таня невдоволена. Зрештою, він має право на особисте життя.
Розмова з Лесею видалась непростою. Жінка пам’ятала образу. Виручила Віта. Вона впізнала Андрія Петровича і зраділа зустрічі.
— А малина у вас є? — запитала з дитячою безпосередністю.
— Дуже багато! Завтра субота. У твоєї мами вихідний. Після обіду я заїду за вами. Ти не проти?
— Ура! — підстрибнуло дівчатко.
…Леся готувала салат. Андрій Петрович смажив шашлики. Кіт Абрикос вловлював смачні аромати і лащився до Віти. Він знав, що дівчатко повернеться…