«Зневірюватися не можна — інакше втратимо все»

Не пригадую, на якому саме із синьо-жовтих мітингів кінця 1980-х років я познайомився із цією людиною. Здається, потрібно було як журналісту щось уточнити. Я звернувся до одного з організаторів тих спочатку невеликих, а потім дедалі велелюдніших рухівських зібрань, що ставали справжнім виром. Уже на той час не вельми молодий цей чоловік вразив завзятим блиском своїх очей, поривчастістю й водночас логікою своєї мови. А ще — непідробною, відчувалося, вірою в те, що говорив і робив

 

Володимир ЛИС

Потім я дізнався, що доля багатодітної селянської сім’ї Гаврилюків (восьмеро дітей!) із села Мильськ Рожищенського району, як дзеркало, відображала драматичну долю всього народу. Старший брат Михалко з дружиною Галиною, брат Гриць і сестра Олександра боролися з фашистами в Червоній армії. Саме те, що в родині було четверо фронтовиків, урятувало батьків від вивезення до Сибіру. Хоч конфіскованого не повернули. А Михалка емгебісти вбили у 1947-му. Брати Анатолій, Остап, Микола після війни були репресовані за участь у національно-визвольному русі.

Його обрали депутатом Луцької міськради від Руху, і в ті роки було два депутати Гаврилюки: Степан і його син Сергій, котрий піднімав синьо-жовтий прапор над мерією.

Все це відбувалося на очах у малого Степанка і формувало з нього справжнього українського патріота. Вбирав очима й душею те, що бачив, слухав оповідь про останній бій повстанців братів Сивих на хуторі поблизу села, а потім і розповіді своїх братів, котрі повернулися з неволі, й у його очах спалахував той вогник, який згодом покличе на перші рухівські мітинги й демонстрації. Поки ж обрав професію будівельника. Працював вантажником, муляром, по закінченню вечірньої школи у Ковелі вступив до Львівської політехніки. Далі – робота майстром, виконробом, начальником дільниці, інженером на Львівщині, на рідній Волині. Його організаторських здібно-стей не могли не помітити, тож виріс до головного інженера будівельного управління, керівника відділу капітального будівництва облміжколгоспбуду.
Згодом, коли працював заступником директора з будівництва заводу синтетичних шкір у Луцьку, влада спохопилася: як же так, з іноземними спеціалістами — фінами — безпосередньо спілкується керівник, що не є членом партії, до того ж із сім’ї, де троє репресованих. Постало питання про звільнення, у відчаї подзвонив у главк до Москви, й почув від його начальника Александрова: «При чем тут бандеры, если ты строитель? Езжай к нам».
Він поїхав і майже сім років під завивання північного вітру і на холоді, коли пара з рота замерзала на льоту, працював на будівництві газопроводу Уренгой—Помари—Ужгород. І Ямбург — Захід. Розпочалася перебудова, і Степан Сергійович відчув: його місце там, в Україні, на рідній Волині. Тепер уже без будь-яких засторог його призначили головним інженером солідної будівельної компанії. Організовував і один із перших у нашому краї кооперативів — із виготовлення виробів з лози.
Та найголовнішою справою життя стало створення Волинського осередку Народного руху України. Певний час разом з Олександром Харченком, Олегом Мазепою і Олександром Юрченком Степан Гаврилюк був співголовою обласної організації НРУ. Його обрали депутатом Луцької міськради від Руху, і в ті роки було два депутати Гаврилюки: Степан і його син Сергій, котрий піднімав синьо-жовтий прапор над мерією.
Коли ж постала незалежна Україна, старшого Гаврилюка призначили заступником міського голови. І він у ті складні роки перемін, боротьби зі старими методами господарювання, гіперінфляції доводив своє, робив усе, щоб місто розбудовувалося, набувало нових рис, і водночас захищав нашу старовину — спочатку як заступник міського голови, а потім як заступник головного архітектора Луцька. І ніколи не опускав рук, не впадав у розпач. Під час Помаранчевої революції саме позиція Степана Гаврилюка як члена обласного комітету порятунку — рішуча, разом із тим виважена і, як виявилося, мудра, привела до перемоги на Волині, одній із перших в Україні областей.
Він часом буває надто довірливим у ставленні до того чи іншого політичного лідера — ну як же, той же проголошує такі гарні українські ідеї, кличе до боротьби з корупцією і корумпованою владою! Як не повірити і не підтримати… У цьому проявляється також душа справжнього щирого українця. Але, мабуть, Гаврилюк має рацію в головному: зневірюватися не можна — інакше втратимо все. Коли п’ять років тому я навів йому слова одного з колишніх волинських лідерів Руху, що якби він знав, до чого все це призведе, то й ніколи не боровся б за Україну, за зміни, а то й виступав би проти них. Степан Сергійович відповів, що і тепер став би на ту саму дорогу. І сказав оті знаменні слова, що прозвучали, стали заголовком у «Волині–новій»: «Якщо піднімаєшся за свою державу — не бійся!» Він і досі вірить, що Україна буде, мусить постати інакшою — такою, за яку боролися його батьки, брати, він сам і його син.
А сьогодні, в день його 75–річчя, яке символічно припадає на Спаса, на урочистих зборах двох патріотичних організацій, до яких Степан Гаврилюк належить і бере в їхній роботі активну участь як один із лідерів, — обласної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів і обласного осередку Всеукраїнської організації «Євромайдан українського народовладдя імені Героїв Небесної сотні» — добрі слова на його адресу скажуть, вручать відзнаки голови цих організацій Іван Стецькович і Григорій Стеценко, інші соратники по активній громадській роботі і громадянській позиції, ветерани Руху. Ті, хто, як і він, вірять у майбутнє української України.
З роси й води, поважний, але все ще завзятий і молодий душею ювіляре!