«Патріотизм — ​це праця на своїй землі. Але у нас так легко зруйнували те, що зводили десятиліттями…»

Людмила ВЛАСЮК

«Починали з нуля, а розжилися на 22 комбайни і 50 тракторів»
…Обоє усміхнені, зустрічають мене на порозі свого дому. На полицях чимало книг, грамот та подяк — за довгий вік їх назбиралося чимало. Однак розмова наша розпочалася з важких дитячих спогадів Миколи Івановича.
Чоловік надовго замовк, бо болюче минуле й сьогодні ятрить йому душу.
— У моєму житті були два найтяжчі моменти, — поринає у спогади чоловік. — Коли арештували батька і засудили до 25 років ув’язнення у сибірських таборах, звинувативши у тому, що входив до складу партизанського угруповання. Він сюди так і не повернувся, похований у Кременчуці. І тоді, коли серед ночі в наш дім увірвалися чоловіки і під конвоєм кудись повели дідуся. Він працював секретарем сільської ради, на нього повісили злочин, якого не скоїв. Я спав поруч із ним, і все це закарбувалося в моїй свідомості. На сьогодні ми навіть не знаємо, де його прах.

« Подружжя Шевчуків і сьогодні вболіває за майбутнє села, переймається подіями на Сході. Ідуть до них люди і за добрим словом, і за порадою, бо ж за їхніми плечима — мудрість поколінь.»

Микола Іванович родом із села Старий Порицьк Іваничівського району. У сім’ї був єдиною дитиною, тож коли не стало їхньої опори, всі чоловічі обов’язки лягли на його плечі. Змалку привчений до праці, знав ціну шматка хліба. Військову службу проходив в Уссурійську. Згодом навчався в Академії сільського господарства в Києві, де активно почав займатися спортом. За направленням у 1967 році прийшов працювати економістом у колгосп імені Суворова у Смідині, а згодом і очолив колективне господарство.
— Коли приїхав сюди, то зрозумів, що все треба починати з нуля, — пригадує Микола Іванович. — У найгіршому стані були дороги, всюди — розбиті ґрунтові шляхи, до ферми після дощу дістатися неможливо. Молоко, яке здавали на молочарню у Стару Вижівку, возили через Ковель. Влітку поки доставлять продукцію, то вона вже й скисне. Тоді везли назад і згодовували свиням. На той час у господарстві вже налічувалося 4400 голів ВРХ, 1500 овець, 320 коней. Мали й чимало техніки — 42 автомобілі та 50 тракторів, 22 зернові комбайни. Чотири-п’ять місяців на рік літаком розсівали по полях добрива.
Спорудження початкової школи, будинку культури, їдальні, майстерні, лікарні, приміщення сільської ради — справа рук членів колективного господарства і їхнього мудрого керівника. Микола Шевчук не випускав із поля зору і спортивні події, активно підтримуючи місцеву футбольну команду, бо ж і сам у минулому був спортсменом. Доярки на світанку поспішають на ферму, а голова колгоспу вже повертається з ранкової зарядки, яку робив щодня.
Зусиллями громади та колгоспу був збудований і місцевий храм. Сорок сім років смідинчани не мали своєї церкви. На службу Божу поспішали до села Зачернеччя Любомльського району. Кошти для будівництва святині збирали всім селом. Втілити ідею в життя взялася людина із золотими руками — Анатолій Нерода, керівник будівельної громади. Місцеві робітники зводили стіни церкви та виготовляли її куполи без допомоги професійних спеціалістів. «Наш храм — це частинка неба на землі», — і сьогодні кажуть жителі Смідина, дякуючи Миколі Івановичу за небайдужість.

«І королева Бона тут проїжджала, і було 6 храмів у селі…»
Натхненником та підтримкою в усіх його справах була дружина Надія Тарасівна, яка на своїй педагогічній ниві стала чи не найбільшим патріотом села. Історик, правознавець, заслужений учитель, відмінник народної освіти. Вона — серед перших, хто на Волині почав викладати предмет «Людина і суспільство». Коли вийшла на заслужений відпочинок, замислилась над тим, аби написати книгу. Основну частину її праці займає історія храмів, які були свого часу на території Смідина (їх налічувалося аж шість), розповіді про священиків, церковних старост, їхніх нащадків. Гортаючи, дивуюся: чого тільки нема у тій книзі! Перекази, історичні документи і їхні фотокопії. Дослідила вона й священицький рід Гапановичів, які проживали на Старовижівщині. Донька одного зі священиків вийшла заміж за Михайла Булгакова (рідного брата Афанасія Булгакова, батька відомого письменника Михайла Булгакова), який викладав філософію у Холмській духовній семінарії.
— При написанні книги особливий інтерес у мене викликало походження назв смідинських кутків, — розповідає її авторка Надія Шевчук. — Один із них пов’язаний з польською королевою Боною. Її замок і справді був на острівку Замчище. За легендою, проїжджаючи болотом, вона загрузла в ньому. Місцеві жителі так старанно витягували коней, що повиривали їм хвости. Звідси й пішла назва урочища — Вирвихвости.
З особливим трепетом вона розповідає про кожен куточок Смідина, з яким нерозривно пов’язана її доля. Подружжя Шевчуків і сьогодні вболіває за майбутнє села, переймається подіями на Сході. Ідуть до них люди і за добрим словом, і за порадою, бо ж за їхніми плечима — мудрість поколінь. За 32 роки нелегкої відповідальної праці Миколу Івановича неодноразово нагороджували грамотами та подяками. Але не вони гріють душу ветеранові.
— Приємно, що люди й сьогодні нас не забувають, завжди раді гостям, — говорить чоловік. — У 2013 році до Дня працівника сільського господарства від Верховної Ради України отримав відзнаку — іменний годинник. Тоді радувало те, що люди мають роботу і гідне пошанування. Уміли працювати — уміли й відпочивати. Наші «культармійці» з концертами бували і на тракторній бригаді, і навіть на лану. Патріотизм — це праця на своїй землі. Сьогодні ж прикро: так легко зруйнували те, що було створене роботящими людськими руками. А на це пішло все моє життя. Оце й болить мені найбільше…

Подружжя Шевчуків і сьогодні вболіває за майбутнє села.

Основну частину краєзнавчої книги авторки становить історія храмів.