Резонанс 22.08.2017, 11:03

«Коли закінчиться війна? Найближча перспектива — три роки, середня — п’ять і далека 10 років»

Такий прогноз щодо припинення бойових дій на Сході Героя України генерал–майора Андрія Ковальчука в ексклюзивному інтерв’ю «Волині–новій»

Кость ГАРБАРЧУК

У грудні 2016–го ми розповідали, як першому заступнику командувача високомобільних десантних військ Збройних сил України Андрію Ковальчуку, коли він завітав на Волинь провідати батьків, вручали звання «Почесний громадянин села Щитинь». Улітку цього року пан генерал став ще й Почесним громадянином Любешівського району. На урочистій події в батьківській хаті у рідному селі тоді побували журналісти «Волині–нової». Ми записали інтерв’ю з Андрієм Ковальчуком під теплим літнім дощем біля старого дуба

Інтерв’ю за 30 секунд із Андрієм КОВАЛЬЧУКОМ:
1. «Гриби — моя стихія, вони — на першому місці з улюблених занять. Полювання не люблю, воно якось не до душі».
2. «Повірте, наш Президент достатньо простий у спілкуванні. Кажу так, бо тепер із ним частіше доводиться розмовляти, ніж із батьками».
3. «Людей, які пропонують віддати Донбас, вважаю зрадниками й навіть не хочу з ними розмовляти, слухати їхні недолугі аргументи».
4. «Коли Путін вирішить, щоб розбиралися з Донбасом самі, то за місяць часу, без серйозних втрат, ми зможемо звільнити окуповані території».
5. «Моя вівчарка вміє відповідати на вітання. Кажеш «Слава Україні!», а Грей у відповідь починає гавкати».

«Гриби — це моя стихія»
— Ось із цієї маленької хатини я пішов у перший клас, — каже генерал Ковальчук. — У нас тоді ще навіть електрики не було. Уроки доводилося вчити при гасовій лампі. Досі пам’ятаю те відчуття дискомфорту. Згодом світло провели. У цій хаті ми прожили вісім літ, а потім батьки взялися будувати нову.
— Зараз вам сниться стара домівка, гасова лампа й те, як ви вчите уроки?
— Ні, але зворушливий, щемливий спогад дитинства став невід’ємною частиною мого життя, таке забути неможливо.
— Що відчуваєте, коли приїжджаєте у рідне село Щитинь?
— Радію кожному дереву, яке бачу. Йду в ліс, щоб там побути, подихати «рідним» повітрям.
— Покажіть дерево, яке ви посадили.

« У нас, якщо послухати, кожен може керувати країною. Деяких критиканів потрібно ставити на місце. На президентських виборах я голосував за Петра Порошенка й голосуватиму на наступних, бо не бачу альтернативи.»

— Зараз спробую згадати. Виноград і яблуню біля хати ми з батьком точно садили, сливи також. А ось цей старий дуб, якому літ сто, — мовчазний свідок мого дитинства. Я побував на кожній гілці цього дерева. Іноді падав. Усі наші ігри розпочиналися біля нього. Колись тут проходила дорога, ми гралися у партизанів, «міни» закладали, інші «диверсії» робили. Не думав тоді, що стану десантником.
— А вашим дітям тут цікаво бувати?
— Звичайно, сини завжди приїжджають зі мною у Щитинь. Вони тут почувають себе незалежними. Сусідів поряд немає, адже хата на околиці й близько ліс.
— Любите збирати гриби?
— Це моя стихія. Навіть перебуваючи в АТО, коли ми виїжджали на завдання, я знайшов у лісі чотири маслюки, хоча грибний сезон тоді ще не почався. Пригадую, якось у школі пізньої осені готувалися до свята «Дари природи». Все у нас було, крім грибів. Де ж їх взяти такої пори? Я пообіцяв за півгодини принести білого гриба. Прибіг до лісу, адже добре знав усі місця, де вони ростуть. Обіцянку виконав. Ягоди також люблю збирати, адже виріс на Поліссі. Але гриби на першому місці, потім — ягоди, а рибалка — на третьому місці. Полювання не люблю, воно якось не до душі.
Нині так склалося, що я краще знаю Луганську та Донецьку області, ніж нашу Волинь. Такі реалії життя… Але виженемо Путіна з України — і буде вдосталь часу, щоб назбирати грибів у наших навколощитинських лісах.
— А корови у дитинстві доводилося пасти? Вас легко було вранці розбудити чи любили поспати?
— Напевно, немає таких дітей, які цього не люблять, особливо на канікулах. Але ми були дуже організовані, дисципліновані. Коли мама приходила й казала: «Діти, вставайте», ми відразу слухалися, бо розуміли: батькам треба допомагати. Ще згадую, бувало взимку перед школою доводилося підніматися раненько, щоб принести з колгоспного поля в’язку соломи чи сіна, бо не завжди вистачало кормів для худоби. Ми не крали, а «позичали», своє забирали, — усміхається пан Андрій.
— Удома батьки тримали коня?
— Ні, не було. Зате ми своїми руками разом із татом у 1989 році зібрали трактор МТЗ–80. Напевно, це була перша приватна техніка у Любешівському районі.
— Як закінчили школу?
— Не на відмінно, але достатньо добре, щоб поступити у Ковельський машинобудівний технікум. Мама сказала: «Їдь, синку, попробуєш», але не вірила, що стану студентом. Я повертався з Ковеля, пішки йшов із Малої Глуші 12 кілометрів до Щитиня. Мама якраз копала на городі картоплю. Вирішив спочатку розіграти її і сказав, що не поступив. Вона почала мене заспокоювати, щоб сильно не переживав, мовляв, спробую наступного разу. Тоді я розсміявся і зізнався, що все добре — поступив.

«Тепер із Президентом доводиться частіше спілкуватися, ніж із батьками»
— А коли Герой України вперше у житті стріляв?
— Відразу після школи. Мені тоді було 16 літ. Ми їздили на полювання на зайця, там уперше стріляв із мисливської рушниці, але не влучив.
— Чи важко було протистояти росіянам, які штурмували Луганський аеропорт?
— Я вже колись говорив, що з росіянами легко воювати, тому що вони не підготовлені. Нещодавно знайшов в інтернеті статтю їхнього солдата, який пише, що в районі Луганська загинула ціла рота російських десантників. Бо цифри тоді називали різні. У нас не було можливості порахувати кожного солдата з того боку. Російський блогер Анна Васильєва стверджувала: під Луганськом загинуло 400 їхніх солдатів. Не знаю, наскільки достовірні її дані, але вони тоді справді зазнали значних втрат.
— Вся Україна дивилася новорічне привітання Петра Порошенка, а волиняни особливо пишалися, що Збройні сили в тому ролику представляв їхній земляк Андрій Ковальчук. Як це сталося?
— Мене попередили, що маю бути в певному місці у певний час для зйомок телевізійного ролика з привітанням. Текст був частково мій, хоча його трохи скоротили й відредагували.
— Ніяковієте, коли розмовляєте з Петром Порошенком?
— Повірте, наш Президент достатньо простий у спілкуванні. Кажу так, бо тепер із ним частіше доводиться розмовляти, ніж із батьками.
— На вашу думку, чого не вистачає Президентові, якого зараз звинувачують в тому, що він начебто занадто закручує гайки?
— Я не можу коментувати дії глави держави, але вважаю їх правильними. У нас, якщо послухати, кожен може керувати країною. Деяких критиканів потрібно ставити на місце. На президентських виборах я голосував за Петра Порошенка й голосуватиму на наступних, бо не бачу альтернативи. Виходжу лише з позиції, чи може людина щось зробити. Він робить.

«Людей, які пропонують віддати Донбас, вважаю зрадниками»
— Усе частіше лунають заяви, що нам не треба відвойовувати окуповані території, а відгородитися від Донбасу й усе.
— Таких людей вважаю зрадниками й навіть не хочу з ними розмовляти, слухати їхні недолугі аргументи. Якщо в мене силою забрали частину землі, то що я тепер маю від неї зовсім відмовитися? Це недалекоглядна, шкідлива й слабкодуха політика.
— Наші захисники, які повернулися з фронту, неодноразово говорили, що якби українські війська отримали наказ наступати, то за кілька днів розгромили б окупантів.
— Таке доводиться часто чути. Солдат, який взяв до рук автомат, готовий сам відвоювати Луганську й Донецьку області. Але рядовий боєць оцінює ситуацію з власних позицій і на своєму рівні. А начальник Генштабу й Верховний Головнокомандувач бачать на рівні Збройних сил. Коли Путін вирішить, щоб розбиралися з Донбасом самі, то за місяць часу, без серйозних втрат, ми зможемо звільнити окуповані території. Це цілком реально.
— Говорять, коли помре Путін, ситуація зміниться й війна завершиться. Невже все залежить від одного вождя?
— На жаль, це так. Там усе вирішує одна людина. Його оточення — пристосуванці. В Росії є частина нормальних людей, але вони нічого не можуть зробити. Їх усувають, садять у тюрму чи нейтралізують якимось іншим чином.
— Пане Андрію, то через скільки часу на Сході вже не буде бойових дій?
— Коли закінчиться війна? Найближча перспектива — три роки, середня — п’ять і далека — 10 років. Це мій власний прогноз.
— Ви забобонна людина?
— Якось зловив себе на думці, що мене в житті супроводжує цифра 13. У школі був 13–м по списку, в технікумі на фізкультурі стояв 13–м за зростом. Саме 13–го я залишився живим після поранення. Чимало наказів по службі були датовані цим числом. Номера на моїй машині 13–13, крайні цифри мобільного 13–13.
— А тепер розкажіть про вашого пса, який вже втомився слухати нашу розмову й наполегливо кличе гуляти з ним.
— Це мій відданий друг. Вівчарка з родоводом і паспортом. Повне ім’я Грей Кардинал Івентус Соло. Мені його привезли у подарунок з Німеччини, коли мав 2,5 місяця. З ним займалися інструктори, навчили виконувати елементарні команди. Я його відразу забрав в АТО. За чотири місяці там пройшов бойове хрещення. Вміє відповідати на вітання. Кажеш «Слава Україні!», а Грей у відповідь починає гавкати. n

Довідка «Волині–нової»:
80–а окрема аеромобільна бригада під керівництвом нашого земляка звільняла Миколаївку, Слов’янськ, Георгіївку, Лутугине, Круглик, Новосвітлівку, Хрящувате, Переможне, Щастя, Трьохізбенку, а потім героїчно, перебуваючи у повному оточенні, без артилерії, захищала Луганський аеропорт з 12 липня по 1 вересня 2014 року. Андрій Ковальчук, навіть будучи пораненим, особисто спланував правильну побудову оборони стратегічно важливого об’єкта, щоб він не дістався ворогу. Під час штурму летовища було знищено до 200 одиниць техніки регулярних військ Російської Федерації та до 400 осіб живої сили противника.