Юра Артюх і «люлька миру» з «рускім міром»

Сергій ХОМІНСЬКИЙ,
доцент кафедри соціальних комунікацій Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

Черговий артилерійський обстріл застав його – військового водія – просто посеред поля. І від Юри, і від його автомобіля лишилися тільки обгорілі рештки. Тож ховали у закритій труні. Єдину дитину вже немолодих батьків, які стали справжніми «сиротами» – внуків Юра їм ще не встиг подарувати. Під час прощання на кладовищі дивитися на них було справді страшно. Вони вже навіть не плакали – просто моторошно заламували руки.
Їхній син пішов на фронт ще навесні. У той найдраматичніший час, коли боєздатного війська (за щирим зізнанням тодішнього міністра оборони адмірала Ігоря Тенюха) в Україні було щось близько шести тисяч осіб. І коли Путін вихвалявся «дійти до Києва за два тижні»…
А в серпні Юра приїхав додому – у кількаденну відпустку. Назад на передову вирушав якраз на день народження батька. Як згодом з’ясувалося, за два тижні до своєї загибелі.
Хоча там, на кладовищі, вірити, що в дерев’яному ящику, накритому синьо-жовтим прапором, лежить Юра, все одно якось не виходило.
Надто вже переконаним життєлюбом він був! А щира усмішка буквально не сходила з його обличчя…
Скажімо, ще з молодших класів Юра страшенно любив футбол. Тож «дорога зі школи» у нас, кількох однокласників, зазвичай переростала в багатогодинний «матч» – навіть попри те, що «гравці» найчастіше були вдягнені у звичайні шкільні брюки та сорочку, а взуті в туфлі. Юра полюбляв «брати гру на себе», часто старався самостійно протягнути м’яч через захисні редути суперника. Звісно, вдавалося це не завжди – тоді ми на нього ще й як сердилися!
А якось, мабуть у класі сьомому, ми дременули з двох останніх того дня уроків праці. Учитель-«трудовик» Анатолій Федорович був отакенно-класним дядьком і навчав нас (як ми згодом усвідомили) справді корисних речей. Проте того дня ми з Юрою вирішили знайти собі якесь інше, як нам тоді здавалося, цікавіше і корисніше заняття, ніж опановування азів справи «майстра на всі руки».
Подалися до мене додому. Витягли татову люльку (колись подарована йому на день народження, вона лежала за склом у серванті, неначе такий собі сувенір). Напхали її тютюном із двох «розпотрошених» сигарет, які завбачливо купили «поштучно» біля гастроному.
Розкуривши на кухні цю штукенцію, ми передавали її один одному, щедро затягуючись ароматним димом. Він хіба що з вух у нас не йшов! І звідкіля нам, 13-річним, було знати, що тютюновий дим «з люльки» впливає на курця незрівнянно сильніше, ніж звичайна сигарета!
Тримаючись за стіни, ми якось допленталися до кімнати. А вже лежачи горілиць на ліжках, певно, зо дві години просто дивилися у стелю…
А оце нещодавно, на початку серпня, читаю інтерв’ю митрополита Луганського і Алчевського Української православної церкви Митрофана: «Без взаємного прощення і без любові Христової ніякі розбіжності цієї війни ми не зможемо подолати. Потрібно, щоб Донбас попросив вибачення у Києва, Київ – у Донбасу, і примирилися в дусі любові Христової. Іншого виходу я не бачу».
А й справді, може, сісти нам із тими сепаратистами та їхніми російськими «інструкторами», випити по чарці, а потім розкурити – як ото колись індіанці – «люльку миру»? Неначе й не було ніякої війни, і не загинуло на ній три тисячі українських хлопців, кожен із яких для когось є так само рідним і дорогим, як для нас – Юра Артюх…
Вибачайте, шановний митрополите Митрофане, але особисто я не зможу. Вочевидь, отой «дух любові Христової» розумію трохи інакше.
А от люльку закурити таки можна буде. Ту саму – з батьківського серванта. Разом з однокласниками – на могилі назавжди
34-річного Юри Артюха. Аби його душа спочивала з миром. І щоб він хоч там – на Небесах – дочекався нашої Перемоги.