Перші двійки пам’ятають і народні депутати, і заслужені лікарі

Ігор ГОРДІЙЧУК,
Герой України, генерал-майор, начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна (м. Київ):
— Я закінчував восьмирічну школу в селі Коловерти Корецького району Рівненщини й був відмінником, тому пам’ятаю не оцінки, адже мав переважно п’ятірки, а життєві уроки нашого класного керівника Марії Григорівни Степанюк, яка казала: «Дітки, щоб заробити авторитет, треба працювати все життя, але достатньо одного ганебного вчинку, щоб його втратити». Так само я виховую наших ліцеїстів: людська гідність та офіцерська честь мають бути на першому місці.

Наталія СУМСЬКА,
народна артистка України (м. Київ):
— Мій перший День знань пройшов на Київщині у селі Катюжанка. Це була сільська школа зі своєю унікальною атмосферою. Я несла маленьку чорнильницю, ручку із залізним пером — дуже хвилювалася.
Потім переживала за свій щоденник: коли навчалася у третьому класі, вже в іншої бабусі у селі на Кіровоградщині, то ходила на додаткові заняття до вчительки математики, щоб виправити четвірки, а то й трійки, що подекуди проскакували. Досі зберігаю кілька табелів. А завтра вже моя онука йде у перший клас…

У мій час вчитель міг навіть указкою пройтися по спині учня, а тепер навіть батьки не карають дітей. Сьогоднішня педагогіка – партнерська, побудована на рівноправності. Але батьки мають бути партнерами вчителя і ніколи при дитині його не осуджувати, тоді вдасться виховати людину.

Ігор ЛАПІН,
народний депутат України (м. Луцьк):
— Я навчався в Іваничівській середній школі №1 і за весь час мав лише чотири двійки. Добре їх пам’ятаю: одну отримав у першому класі, дві – у другому і ще одна проскочила у третьому. Кожна з них була трагедією вселенського масштабу. Щодо п’ятірок, то вперше приніс додому відразу дві відмінні оцінки, та це не було дивиною, бо четвірки отримував рідко… Оцінка — це своєрідна плата за твої зусилля: я не заради зразкового щоденника старався, просто добре виконував свою роботу.

 

Лариса ДУХНЕВИЧ,
головний лікар Луцької міської клінічної лікарні, заслужений лікар України (м. Луцьк):
— Школа для мене — завжди світлі асоціації і гарні спомини. Дуже добре пам’ятаю, як ішла у перший клас, у свою першу луцьку школу. То був хороший навчальний заклад. Із теплотою згадую вчителів, вдячна їм за науку. Вони вчили нас не тільки своєму предмету, а й прищеплювали любов до держави та рідного міста. Щодо успішності — я весь час училася на «відмінно». З відзнакою закінчила школу, медінститут, аспірантуру. Свою першу п’ятірку не можу навіть пригадати. Двійки, чесно кажучи, теж були — що за учень без них! З англійської мови за диктант якось отримала погану оцінку. Не вивчила слів і заробила двійку. Велику, жирну, досі її пам’ятаю.

Данило ПОШТАРУК,
директор Волинського академічного обласного театру ляльок, заслужений діяч мистецтв України (м. Луцьк):
— У перший клас я йшов двічі. Спочатку мама відвела мене до школи села Коршовець Луцького району зовсім малим — ще й шести літ не мав, бо бачила, що хочу вчитися і цілком підготовлений. Пригадую, всі виводили каліграфічно у зошиті палички, гачечки, а я писав літери. І читати вмів уже по складах. Але, мабуть, тому що був ще малим, а до того ж від природи сором’язливим, то, коли вчителька щось запитувала, я червонів і мовчав. Закінчилося тим, що хоч і плакав, коли мамі порадили забрати мене, але, врешті-решт, так і сталося. Пішов я у школу наступного року вже старшуном.
Щодо першої п’ятірки, то важко її пригадати, бо запам’ятовується щось рідкісне, а в мене у початковій школі і згодом у середній — в селі Полонка — до сьомого класу з усіх предметів були лише п’ятірки. Ясно, що і двійки першої не пригадаю, бо її просто не мав. Трійки траплялися у 8-му класі, коли почав на дівчат задивлятися. У старших класах все вирівнялося, і закінчив я школу з відмінними та хорошими оцінками.

Ігор ЛІСОВИЙ,
редактор Нововолинської міської газети «Наше місто» (м. Нововолинськ):
— Чудово пам’ятаю свій перший день навчання у престижній Горохівській середній школі №1 імені Івана Франка і першу п’ятірку від Поліни Степанівни Крамаревич. І хоч на початку року нам не ставили оцінок, для мене зробили виняток – надто гарно прочитав невеличкий текст про природу. Двійок не пригадую у своєму щоденнику. Трійку схопив лише у сьомому класі. Негоже хвалитися, але закінчив школу із золотою медаллю. Тоді, до речі, атестати з такою відзнакою отримали лише п’ять учнів. Якихось кумедних історій зі свого шкільного життя не пригадую. Нашу з братом успішність щодня ретельно інспектувала мама.

Микола КУЗЬМИЧ,
учитель фізкультури (с. Клітицьк Камінь-Каширського району):
— Минуло багато років після випуску, але досі згадую рідну школу в селі Боровне. Найбільше я захоплювався спортом, тому улюбленим предметом була фізкультура. Цілком зрозуміло, що на цих уроках був відмінником – найшвидше бігав, найдальше стрибав. І з цього предмета отримував тільки п'ятірки. Шкільне захоплення стало справою життя – маю 26 років педагогічного стажу як учитель фізкультури.

 

Лідія ТАРАСЮК,
голова правління Фонду милосердя і здоров’я (м. Луцьк):
— У школу я пішла в шість «із хвостиком», а записували із семи. Мені не вистачало кількох місяців, тож не хотіли брати. Але вчитель, який набирав майбутніх першачків, зваживши на мої благання, усе ж вніс до списку. На той час я вже уміла читати–писати, знала табличку множення. Після 1 вересня, пригадую, пішла за старшими школярами в шкільну бібліотеку. А бібліотекар, побачивши мене, малу, каже: «Вивчиш букви, тоді й прийдеш». А я їй так гордо: «Я вже вмію читати».
Пам’ятаю і першу п’ятірку. Отримала її за каліграфію. Я гарно писала. Тато був передовим трактористом у переспівському колгоспі, що в Рожищенському районі. Тож коли до нього приїхали кореспонденти із всесоюзного журналу (здається, «Механізатор»), щоб поділився досвідом роботи, то поряд із ним зафотографували і мене, першокласницю, із відкритим зошитом у руках, в якому рукою першої вчительки Тетяни Петрівни Сердечної виведена червоним чорнилом гарна п'ятірка.

Павло ДУБІНЕЦЬ,
настоятель храму великомучениці Параскеви (с. Морочне Зарічненського району Рівненської області):
— Я навчався у школі в селі Нобель. У молодших класах найбільше любив природознавство, пізніше захопився географією. Якось у четвертому класі, коли було 10 років, назвав напам’ять понад 100 країн світу та їхні столиці і 50 президентів. Це, напевно, була найбільш заслужена п’ятірка за всі роки навчання. Директор навіть маму викликав до школи й сказав, що у мене унікальні здібності, які потрібно розвивати. Досі їх удосконалюю.

 

Богдан БУТКЕВИЧ,
журналіст (м. Київ):
— Перше вересня для мене завжди було святом зі сльозами на очах. З одного боку — зустріч із друзями, з іншого — початок «каторги». Школу я сприймав так: вчитися не особливо треба, а от побитись із кимось — обов’язково! Першу двійку чи п’ятірку не пам’ятаю, але з першого дзвоника спогад є. Я грався лінійкою, а дівчинка, яка проходила поруч, її поламала. Було дуже-дуже сумно, аж тут підходить якийсь хлопчина і дарує мені свою лінійку. Так ми з ним познайомились і товаришуємо до сьогодні.

 

Валентина КАСАРДА,
депутат обласної ради, директор санаторію матері і дитини «Пролісок» (с. Грем’яче Ківерцівського району):
— У нашій хаті часто квартирували вчителі, тому до школи я йшла підготовленою. Вважаю, що мені дуже пощастило у цьому плані, оскільки багато знань черпала саме від них. Тому й старалася навчатися добре, аби потім не червоніти за оцінки. Можливо, це звучить надміру правильно, але двійок я не пригадую. Або ж вони залишились у тіні четвірок та п’ятірок, яких пам’ятаю більше. І виправляти у щоденнику оцінки не доводилось: що заслужила, те й мала.

 

Олександр СТАДНИК,
художній керівник Волинського народного хору, заслужений діяч мистецтв України (м. Луцьк):
— Перших п’ятірок не пам’ятаю, а двійок не отримував, бо навіть трійка була для мене трагедією. Зі шкільних предметів більше любив гуманітарні, хоча давалася й математика, а от хімію до десятого класу так і не зрозумів. У школі був лідером, але хором не керував (сміється). Грав у футбол, любив усе, що пов’язане зі спортом.

 

 

В’ячеслав СУДИМА,
заслужений працівник культури України (с. Рокині Луцького району):
— Хоча для мене розпочинається 36-й вчительський рік, я ще досі пам’ятаю свою першу учнівську двійку. Був урок правопису в молодших класах, я вмочив перо в чорнильницю–зірочку, старанно (так мені здавалося) виводив букви. І чекав, коли Клавдія Пилипівна мене похвалить, а вона оголосила на весь клас: «Судима – «2». Я наче новими очима подивився на свою писанину і побачив, що дійсно написано негарно. Тоді це був стимул старатися. Батьки не контролювали, мене, був на самоконтролі. Бачив, як вони важко працювали, і не міг дозволити собі ганяти м’яча, поки не вивчу уроків. А перша п’ятірка давно забулася — був відповідальним школярем. У мій час вчитель міг навіть указкою пройтися по спині учня, а тепер навіть батьки не карають дітей. Сьогоднішня педагогіка – партнерська, побудована на рівноправності. Але батьки мають бути партнерами вчителя і ніколи при дитині його не осуджувати, тоді вдасться виховати людину.

 

Андрій ТУРАК,
директор ПОСП ім. Шевченка, депутат обласної ради (с. Угринів Горохівського району):
— Чесно кажучи, вже не пам’ятаю тих моментів, коли отримав першу п’ятірку чи двійку. А от саму обстановку в школі не забув. Наша вчителька відзначалася строгістю, а інколи навіть жорстокістю. Могла застосувати до школяриків грубу силу. Ми її не дуже любили, хоч і не боялися. Пригадую, як отримав від неї запотиличника лише за те, що не повідомив, як сусід по парті Степан підглядав у книжку під час самостійної роботи. Про справжнє призначення указки дізнався лише тоді, коли пішов у восьмирічку в інше село. А до того весь час думав, що це інструмент для виховування учнів. По-справжньому полюбив школу лише навчаючись у старших класах у Кам’янці–Бузькій (я родом із Львівщини). Як учень, зірок із неба не хапав, але отримував переважно гарні оцінки і вступив без проблем у сільськогосподарський інститут у Дублянах.

 

Герман ДЕЛЛЬ,
коуч–тренер, експерт телешоу, директор Київського центру нейролінгвістичного програмування (м. Київ):
– Школа у мене асоціюється з несвободою, а ще з тим, що мав багато що розказати, але не завжди піднімали. Тому більше любив усілякі гуртки (електроніку, художнє читання, моделювання), бо там всі діяли разом і вчилися робити щось не на оцінку. З шкільних предметів подобалася математика. Це не просто наука, а стандартна система мислення. Я навчався у Мюнхені. Оцінювання тоді було 12-бальне, але від 12 до 1, тобто, найгіршою була дванадцятка. Але своїх перших одиниць і дванадцяток не пригадую, бо не любив, коли оцінювали балами. Школу майбутнього бачу такою, де діти вчаться мислити, а не сидять на місці й заробляють бали.
Бліц провели Людмила ВЛАСЮК, Лариса ЗАНЮК, Євгенія СОМОВА, Тамара ТРОФИМЧУК, Катерина ЗУБЧУК, Олександр ДУРМАНЕНКО, Олег КРИШТОФ, Кость ГАРБАРЧУК.