«Заклики Вакарчука:«Давайте жити дружно» — більше годяться для мультиків»
Генеральний директор газети «Високий замок», екс–нардеп України Степан Курпіль звернув увагу на останню прес–конференцію лідера мегапопулярного в Україні «Океану Ельзи». І його вразила не так інформація, що гурт бере річну творчу відпустку, як інші виголошені фронтменом тези. Подаємо в скороченому варіанті думки Степана Курпіля, які він виклав у статті «Як много важить слово Святослава Вакарчука?»
… Святослава Вакарчука люблять мільйони людей в Україні та за її межами не лише за особливий талант, чарівні пісні, надзвичайну працелюбність, а й за чесну громадянську позицію, вболівання за долю України. Святослав, як і його батько Іван Олександрович, належить до невеликої когорти знакових людей, яких називають моральними авторитетами, совістю нації. Тому їхнє слово, як відзначав Іван Франко, много важить
А ще Святослава віднедавна називають імовірним кандидатом у президенти України. Не згідний із тими політиками, які стверджують, що ця ідея народилася у кабінетах на Банковій. Якщо і виникла в якихось кабінетах, то точно не на Печерських пагорбах. Просто народ втомився від професійних політиків, які десятиліттями професійно брешуть. Українці хочуть когось чесного, не заплямованого, не пов’язаного корупційними зв’язками, не обтяженого власними бізнесовими інтересами чи захцянками «любих друзів». Українці зачекалися свого Вашингтона «з новим і праведним законом». Не можу також погодитися з думкою, що з артиста не вийде доброго керівника держави. Приклади Рональда Рейгана чи Вацлава Гавела це спростовують. Словом, є суспільний запит на таку особистість, як Святослав Вакарчук. Інша річ, що сам Святослав хотів би радше тримати в руках мікрофон, ніж булаву президента. Але не все залежить від бажань, іноді обставини сильніші…
Слово Святослава Вакарчука, який своєю творчістю зробив більше для утвердження українства, ніж цілі міністерства і міністри, заважило би много. А заклики «давайте жити дружно» — хороші, але більше годяться для мультиків.
Тому хочу повернутися до прес–конференції. Цитата: «Я неодноразово це говорив: я гордий, що, незважаючи на сотні років утискань і дуже несприятливу історію, наша нація зберегла свою самобутність, в тому числі культуру, мову і традиції. Якщо б не вони, нам би було дуже тяжко».
Ні, Святославе, нам було би дуже легко. Бо нас уже не було б. Без культури, мови і традицій не було б уже нації. Ні України, ні «Океану Ельзи». Була б якась Малоросія, Новоросія чи інша недоросія. Щоб цього не сталося, пролилося багато крові і продовжує литися…
… із тезою, що треба припинити дискусію на тему мови, погодитись не можу. Цитую: «…всім нам, і україно–, і російськомовним, замість того, щоб витрачати час на такі питання, просто треба закатати рукави і будувати країну».
А ми її не збудуємо, Святославе, якщо не віддамо історичного боргу українській мові, культурі, традиціям. Не збудуємо, якщо залишимо все так, як є. Тому що будь–яка демократична європейська держава захищає свою державну мову. Навіть Франція, де французькій нічого не загрожує. Будь–яка, окрім України. Саме тому русифікація не припинялася навіть у часи Незалежності. І тільки військова агресія Росії трохи призупинила цей процес. Знаю, що на Сході російськомовні патріоти б’ють російськомовного окупанта не гірше, ніж україномовні. Але є й інший бік медалі: серед сепаратистів практично немає україномовних. І цей факт багато про що говорить.
Багато російськомовних патріотів України переходять на українську. Розгорнувся навіть відповідний громадянський рух, але якось затих. Бо для цього потрібна підтримка на рівні державної політики. А її немає, хоча при владі усі суперпатріоти: і кровні, і національні, і державні, і конституційні, і містечкові…
Вже кілька років не може розродитись рішенням Конституційний Суд щодо антиконституційного, антиукраїнського закону Ківалова — Колесніченка. А нового закону про мову Верховна Рада досі не спромоглася прийняти. Чого чекаємо? Реваншу «підрахуїв» — ківалових, колесніченків та інших мураєвих?
Єдине, що вдалося реалізувати за три роки війни, — запровадити квоти для україномовної пісні на радіо. Нарешті українська пісня у своїй хаті стала форматною. А що з телебаченням? Воно, на жаль, здебільшого залишається у форматі «русского мира». І тут слово Святослава Вакарчука, який своєю творчістю зробив більше для утвердження українства, ніж цілі міністерства і міністри, заважило би много. А заклики «давайте жити дружно» — хороші, але більше годяться для мультиків.
Святослав Вакарчук оголосив про річну паузу. Сподіваюся, через рік ми отримаємо від нього нові прекрасні пісні або новаторську президентську програму. А може, й одне, й інше…
