«Маю амбітну ціль: створити приватний музей старовини»
Микола Матусевич із Володимира-Волинського зібрав чудову колекцію предметів минулого
Сергій НАУМУК
Давниною він захопився, ще будучи хлопчаком. Микола допомагав батькові пікірувати розсаду. Аби мати пухкий ґрунт, хлопець просіював землю через сітку і знаходив то монетку, то ще якусь дрібничку.
— Мене це зацікавило. Коли на вулиці Шевченка проводили меліорацію, у викопаних ровах теж траплялися старовинні предмети. У 5-му класі я назбирав п’ять ящиків різних пляшок: від 2 — 3 сантиметрів висотою до величезних бутлів, — пригадує пан Микола, — і все те здав у музей. Прийшовши з армії, вирішив подивитися на свою колекцію. Її не виявилося на місці. Мені пояснили, що відправили на експозицію в Київ і дорогою все побилося. Це розчарувало, і я вирішив збирати тільки для себе.
Матусевич здобув історичну освіту, почав більше цікавитися минувшиною міста та своєї родини, адже є корінним володимирчанином. Його прапрадід приїхав у місто над Бугом працювати на пошті. Як стверджує Микола Володимирович, тільки дворян направляли царськими указами на важливі об’єкти: пошту або залізницю. Його предкам належало чимало будинків у місті, зокрема будівля теперішнього відділу СБУ на вулиці Ковельській.
Мене у Володимирі жартома називають «металістом», бо маю чимало металевих виробів.
— З того часу вивчаю старовину. Не вважаю себе колекціонером, адже вони полюють тільки за монетами, марками чи ще чимось чітко визначеним. Я ж збираю все. Мене у Володимирі жартома називають «металістом», бо маю чимало металевих виробів. Вважаю, що жодна річ не повинна канути в Лету, навіть якщо вона напівзнищена. Навіть якщо вона ось така, — Микола Володимирович подає мені натільний хрестик. — Обережно, бо він з часів Візантійської імперії і ледве купки тримається.
У його колекції — матеріали від кам’яної доби до сучасного магнітофона «Маяк». Має Матусевич і цікаве зібрання ліхтарів. Наприклад, газовий вуличний світильник довоєнних часів був позолочений, але коли прийшли перші совєти і володимирчани зрозуміли, що червоні тягнуть усе, що хоч трохи блищить, то замалювали його сірою фарбою, аби не був таким привабливим. Так він і зберігся до наших днів. Є в колекції й корабельні та автомобільні гасові ліхтарі, які прилаштовували на перших автівках збоку у спеціальну підставку. Є газовий ліхтар часів Першої світової війни. Це була не зовсім безпечна річ. У цьому приладі вода під тиском йшла потрохи на карбід, виділявся газ, який і горів. Якщо ж води потрапляло забагато, то ліхтар міг і вибухнути.
— Яка найцікавіша річ у вашому зібранні? — запитую співрозмовника.
— Кожна має окрему історію, — розмірковує він. — Ось, гляньте, фібула VIII—VI століття до нашої ери. На ній збереглася емаль. Це каталожний експонат. Маю печатку НКВД. Правда, вона знищена, бо такі речі знищували після виходу з обігу.
Власне, про кожну річ у колекції Микола Матусевич може детально розповісти. Чи йдеться про акт на землю біля Успенського собору Володимира–Волинського, чи про документи УПА. На одній із листівок зображено, що чекає різні верстви населення після приходу більшовиків. Микола Володимирович припускає, що її автором міг бути відомий повстанський художник Ніл Хасевич.
— У мене амбітні плани: мати свій приватний музей. Уже придбали для цього ділянку у Зимному. Перевеземо туди стару повоєнну хату тещі і облаштуємо там експозицію. Хочу, щоб уся старовина була виставлена для широкого загалу, — каже Микола Володимирович.
…Йдемо вулицею міста. Пан Микола вітається з перехожими, адже як начальник управління соціального захисту населення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради знає багатьох місцевих жителів.
Проходимо мимо смітників, і раптом він повертається назад. Бере невелику рамку, яка стоїть біля баків, оглядає її і зауважує, що вже знає, де можна використати. Запитую, чи він не тушується, коли бере нехай і старовинні предмети біля смітника, адже займає високу посаду. Мій співрозмовник, видно, має з цього приводу власну тверду позицію, бо відразу пояснює: «Зацікавлення старовиною — це моє. Я ж не краду. Чого маю соромитися? Жодна річ не повинна пропасти, бо несе інформацію про наше минуле».
Ці ліхтарі світили володимирчанам минулих епох.
На обійсті Матусевичів ціла шеренга старих прасок.
Колекціонер захоплений світильником, який дивом вдалося вберегти від червоного грабунку.
