«Вільна, як вітер, душа моя у вишиванці…»
«Не знаю чого в мені більше — письменниці чи педагога? А врешті, забуваю замислюватись над земними мірами і …віршую, чи то пак, віншую Слово. Воно є моїм фахом, смислом життя і посередником між душею і Всесвітом, і райдугою, що з’єднує серця», — розповідає поетеса, заслужений вчитель України та громадська діячка Ніна Горик (на фото) про своє призначення
Сьогодні, 7 вересня, Ніна Петрівна святкує 60–ліття. З мальовничого Забужжя на Любомльщині простелилися її стежки у великий світ поезії та слова. «Якби мене хто запитав, як я потрапила в письменники, то найімовірніше було б відповісти: випливла на «Хвилях Світязя», — згадує, як ще школяркою відвідувала літературну студію з такою назвою…
Віршами Ніна Горик не сипле, а видає їх дозовано, наче за приписами, і вони з'являються — глибокі, проникливі, як рентген душі. Але про це не треба говорити, читайте — і переконуйтеся.
Після закінчення Лесиного вишу вчителювала у школах смт Головно та міста Ковеля, викладала в машинобудівному технікумі, зараз — у Луцькому педагогічному коледжі. Любов до слова привела її у Товариство української мови імені Тараса Шевченка, у Волинську спілку письменників, працювала у низці громадських організацій, бо має таку вдачу — турбуватися про інших, про що засвідчують усі, хто знає близько цю багату душею жінку.
Віршами Ніна Горик не сипле, а видає їх дозовано, наче за приписами, і вони з'являються — глибокі, проникливі, як рентген душі. Але про це не треба говорити, читайте — і переконуйтеся.
З ПОЕТИЧНОГО ЗОШИТА НІНИ ГОРИК
У ВОЛОДІННЯХ «ЛІСОВОЇ ПІСНІ»
Як солодко грає…
Як глибоко крає,
Розтинає білі груди,
Серденько виймає.
Леся Українка, «Лісова пісня»
Там… Ні, он там… Обережно потріскує гілка,
Тихо берізонька сонце збирає в листки…
Скулинським лісом невидима ходить сопілка,
Співом чаклунським заманює душі людські.
Раз лиш почуєш — й від неї звільнитися ніяк,
Солодом звуків сіті прозорі пряде.
То наближається, то, як луна, даленіє —
В хащі зелені, до дуба старого веде.
Душе сопілчана — Мавчина чи Лукашева? –
Наче причудна, до тебе бреду навмання,
І розступаються хутко кущі і дерева,
І признає мене лісовикова рідня,
І рум’яніють привітно калинові личка,
Віттям розкішним верба огортає стара…
Хто я тепера?
Тепера і я лісовичка,
Дубові — донька, а білій березі — сестра!
Любі мені лісові співи, ігрища й танці,
Шелест, і шепіт, і зорі в краплинах роси…
Вільна, як вітер, душа моя у вишиванці
Тішиться і розкошує в полоні краси.
Літо дозріле… І перша серпнева неділька
Серпиком раннім зелених торкається шат.
…Солодко грає і кличе чарівна сопілка –
У володіння Мавки і Лукаша.
МАКОВІЯ
Віє…
М’ятою, материнкою,
Чорнобривцями, деревієм,
Колосками із піль обжинкових,
Молодими медами
Віє.
Вітер-знахар збирає пахощі –
І від немощі, й од пристріту…
Під рясним кропилом дощів
Після спеки
полегшало світу.
В оберіжку-букетику –
мак чубатий
З непохиленою головою,
Наче він Маккавеїв упертий братик,
Що не звик торгувати собою.
І таке неминуще у серці тепло!
І спасенна на денці надія…
Тулить сонце до уст чудодійне зело –
Маковія дари,
Маковія.
***
На сизій трав'яній долівці
Світанок мовчки палить хмиз.
Тумани, наче білі вівці,
Пасуться ген аж попід ліс.
І хто там, хто стриже черідку,
Нечутно травами бреде,
Пряде з куделі білу нитку
І творить день?…
***
Літо дозріле
яблуком пахне й сіном.
Білу голівку
ромашка кладе в покіс.
Вітер спросоння
дихнув якось так осінньо
І спохопився:
поплутав біс…
Зріють плоди,
та про осінь нема ще й гадки.
Нива пашить —
і в засіки ллє зерно.
Сонце злітає в зеніт,
неначе з рогатки.
У лузі гуляють лелеки –
живе доміно.
Древо, відцвівши,
стоїть у задумі глибокій.
Вирій — як марево,
птиці не ронять пера…
І на душі
ще отой старосвітський спокій.
Літо.
І липень.
І ще не пора…
***
Знов лісові узвишшя
У вересовім цвітінні.
Блукають в блаженній тиші
Сполохані світлотіні.
Поміж дерев шугає
Птах одинокий — вітер.
Ловить незримі гави
На спорожнілих вітах.
Сизі мохи — на горбочку,
Зелені мохи — в долинці…
Там і там по грибочку –
Уже й веселіш корзинці.
***
Що там було колись та десь? –
Ширяє думка поза обрій.
Я прожила життів із десять.
Були вони і злі, і добрі…
Жила і в пеклі, і в раю
Душа — наївна горопаха.
Тепер мов на горі стою –
Замислена, прозріла птаха.
У просторі, що вдалині, –
Мої набутки-капітали.
Хтось там заборгував мені,
І я комусь заборгувала…
Та рації нема в торгах,
Бо я давно уже збагнула:
Людина завжди у боргах
Перед минулими й минулим.
...У серці знов зацвів полин
І щем заскімлив жалісливо
Та хто підказує з вершин,
Як батько, мудро і зичливо:
На посипання голови
Часу не варто витрачати.
О Господи, благослови
У день новий
нове почати.
