Вийде правда наверх, як олива з води…

Тетяна БОЯРИН

Сьогодні у цій старенькій бабусі годі впізнати ту гонорову красуню Парасю, котра крутила голову не одному сільському парубкові. Із п’яти сестер вона була в сім’ї найстаршою. Тож, закінчивши школу, поїхала в місто вчитись на кравчиню, аби допомогти батькам поставити на ноги молодших. Бідота тоді була. Батьки в колгоспі за трудодні працювали, а вона зі старих речей перешивала сестрам обновки. Талант мала від Бога, то й собі шила такі сукні, що справді серед інших сільських дівчат здавалася вишуканою леді. А ці карі татові очі і чорні, як смола, коси!
З дитячих літ упадав за Парасею сусідський Петро. Разом росли, разом до школи ходили. Але де їй такий кавалер, що з ранку до вечора біля колгоспних коней ходить. Їй міського давай. Хоч деколи із сільських вечорниць він таки проводжав її додому.
У місті Параска познайомилася зі штабним офіцером Іваном. Завжди підтягнутий, уважний, не скупий, він полонив серце дівчини вже після першої випадкової зустрічі. А ще її самолюбство надто тішили розповіді про власне житло, де так необхідна жіноча рука, що було для Параски межею її дівочих мрій. Аби окрутити Івана, довірилась йому безоглядно і вже уявляла заздрісні погляди односельців, коли привезе його знайомити з батьками.

Петро тішився і як умів догоджав дружині, яка зривалась на ньому через будь-які дрібниці, а то й зовсім без причини.

Та не так сталося, як гадалося. За півроку їхніх любощів Івана перевели служити далеко від дому. А там — майже безлюдне військове містечко, жодних перспектив, а замість квартири кімнатка в гуртожитку.
Параска вирішила будь–що втримати кавалера, бо від сільських хлопців вона так носа вернула, як від помийної ями. Кілька разів навідувала його у вихідні і з кожним разом відчувала все більшу прохолоду у стосунках. Можливо, з часом ці взаємини просто б вичерпали себе і кожен пішов би своєю дорогою, якби Параска не дізналася, що носить під серцем дитину.
Звістка про батьківство зовсім не тішила Івана. Він сприйняв її стримано і недвозначно натякнув, що хто зна, чи його це дитина, тож про одруження не може бути й мови.
Повертаючись від коханого, Парася кипіла від гніву. Злі думки наздоганяли одна одну і палили мозок дівчини: як вона, така недоступна і гонорова, принесе у подолі, це ж не тільки сором на все село, а й тавро зневаги на все життя. Тут Параска і згадала про сусідського Петра, стала обдумувати, як усе хитро обставити, бо ж час не чекав. Де й поділась відраза до коней, яких доглядав добродушний хлопець.
На сільських вечорницях завжди неприступна Параска першою підійшла до нього. Про те, про се перекинулись кількома словами, і дівчина, ніби жартома, попередила: «Додому йдемо разом». Потім витанцьовувала із сільськими парубками, щебетала з подругами, а коли все скінчилося, миттю опинилась біля Петра.
Спочатку йшли мовчки, потім хлопець наважився обійняти тонкий стан Параски, а коли вперше поцілувались під розлогою березою, просто не тямив себе від щастя. У душі дівчини натомість покірність боролася з відразою.
Коли через два тижні Петро прийшов зі сватами і Параска подала йому рушники, сільські пліткарки одразу вирішили, що так поспішають неспроста.
Стали жити молодята у Петрових батьків. Параска обв’язувалась хусткою, аби не випирав животик. І лише за місяць повідомила чоловікові, що у них буде дитина. Петро тішився і як умів догоджав дружині, яка зривалась на ньому через будь-які дрібниці, а то й зовсім без причини. Скрушно хитала головою стара Левонючка, бо відчувало материнське серце: нема у цих почуттях ні краплі взаємності.
Місяць перед пологами Параска вдавала із себе хвору. Навіть кілька разів їздила у райцентр до лікаря. А коли в сім місяців у дружини вночі почались начебто передчасні перейми, Петро гнав своїх вороних по сільському бездоріжжю так, що ледь серце з грудей не вискакувало.
— У вас здоровий хлопчик, — коротко повідомив Петрові лікар. — Із дружиною теж усе гаразд.
Коли Параска уперше взяла дитину на руки, її ніби струмом пройняло: точна батькова копія, очі блакитні, як у Івана, і ніс з горбинкою, і світле волосся. У Петра ж — густий чуб, як вуглини — очі.
Чим старший ставав Павло, тим частіше за чаркою друзі підсміювалися над Петром: мовляв, не схожий хлопець ні на маму, ні на тата. Та сердешний Петро не зважав на те, бо прикипів до сина душею.
Так і жили. Параска всім заправляла, бо свекор зі свекрухою недовго топтали ряст на цій землі, а Петро крутився, як обпечений, щоб у домі достаток був. Після того, як Параска почала працювати в колгоспній швейній майстерні, селом поповзли чутки про її шури–мури з місцевим агрономом Василем. Цей дебелий чолов’яга не пропускав жодної спідниці. А терпляча Галина, його дружина, мовчки зносила пересуди та сором, бо троє їхніх синів надто вже любили батька, та й господарем він був хорошим.
Не став ятрити синове серце й Петро, коли застав дружину на гарячому. Тільки з тих пір ще частіше заглядав у чарку.
Коли Павлові виповнилося шістнадцять, якось до їхнього двору зайшов незнайомець. Побачивши юнака, він ніби язик проковтнув, не міг ані слова вимовити. А коли хлопець повідомив, що батьків удома нема, ледь чутно сказав: «А я, напевне, до тебе». Так Павло дізнався, хто його справжній батько. Тоді ж пересвідчився у жінчиній брехні, якою від початку було оповите все їхнє сімейне життя, і Петро. Топив своє горе в горілці, доки не знайшли закоцюблим біля сусідського тину.
Не пробачив підлості матері і Павло. Спочатку подався у місто на навчання і лише зрідка навідувався додому, а коли потрапив служити на Далекий Схід, там і залишився.
Так і живе Параска самотньо багато років. Частенько сидить під березою, де вперше поцілувалася з нелюбом Петром, у вицвілій квітчастій хустині, яку подарував їй Іван, а в голові крутяться старі, як світ, слова: «Вийде правда наверх, як олива з води…»