Курси НБУ $ 39.00 € 42.16
А ви були на святій землі українців?

Волинь-нова

А ви були на святій землі українців?

…як до тарасової гори я йшла майже 70 років
На проспекті Волі у Луцьку зупинився комфортний автобус з іноземними номерами. Вийшли чоловіки з фотокамерами і націлили об’єктиви на постать Кобзаря перед головним корпусом Східноєвропейського національного університету. І я зупиняюсь неподалік на тротуарі — дивлюсь, який же вигляд з тієї точки має пам’ятник, чи ж ошатна клумба довкруг постаменту.



Відчути сповна всю велич автора «Заповіту» можна тільки там, де «реве та стогне Дніпр широкий», де спочиває поет, письменник, художник, громадський діяч України — її символ.



Одне слово, патріотка у мені заговорила, якій хочеться, щоб в іноземних гостей склалося гарне враження і про місто, і про оцей куточок, де височить постать поета…


Це картинка одного жаркого дня на початку цьогорічного липня. Тоді я ще не знала, що колектив редакції газети «Волинь–нова» буде мати такий подарунок — подорож на Черкащину, що за якихось кілька тижнів побуваю на могилі Шевченка у Каневі і в селі Моринці, де він народився. Коли б зараз зустріла іноземців біля пам’ятника Кобзареві у Луцьку, то, мабуть, думала б не про те, який ракурс вловлюють їхні фотокамери, мені б хотілося їм сказати, що відчути сповна всю велич автора «Заповіту» можна тільки там, де «реве та стогне Дніпр широкий», де спочиває поет, письменник, художник, громадський діяч України — її символ.
У 60 років я піднялася на Говерлу — найвищу гору Карпат. Через десять літ — пройшла ті, як хтось підрахував, 392 сходинки до пам’ятника на Чернечій горі. Якщо Говерла стала для мене фізичним випробуванням, то на Тарасовій горі я пережила дивовижне душевне піднесення: нарешті у моєму житті звершилося те, без чого воно якоюсь мірою було б ущербним.
Передивляюся фотознімки, зроблені у Канівському державному музеї–заповіднику по ходу екскурсії, бачу, що особливо мене вразило, тому й потрапило в об’єктив. Ось картина, на якій художник зобразив момент перепоховання Шевченка: домовину, покриту червоною китайкою, несуть дівчата. Така була традиція, бо ж поет помер, так і не одружившись. Є і кадри із залу, в якому виставлений «Заповіт» Кобзаря у перекладі майже на 150 мов. А ось і портрет єдиної нареченої Ликери Полусмак уже в поважному віці. Відомі імена багатьох жінок, яких кохав Тарас Григорович (є навіть версія, що на засланні і нащадки залишилися), а це був останній роман 46–річного Шевченка і 20–літньої дівчини, який так і не привів до бажаного поетом створення власної родини. Ликера отримала, за домовленістю Шевченка, від своїх панів волю, але вийшла заміж за іншого чоловіка. Проживши у Петербурзі більше 40 років, вона у 1904–му оселилася в Каневі. Щодня, як переповідали очевидці, приходила на могилу свого колишнього нареченого. А у Книзі відгуків одного разу залишила запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя любов, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь».
Побувавши на Черкащині, ми, звичайно, відвідали знаменитий дендрологічний парк «Софіївка» в Умані. А якби потрапили у це місто 21 вересня (цьогоріч саме в цей день святкується єврейський Новий рік), то стали б свідками того, як сюди, до могили цадика Раббі Нахмана, з’їжджаються паломники-хасиди з усього світу. Прихильники хасидизму вважають своїм обов’язком хоч раз у житті побувати тут, бо для них це місце — найбільша святиня. Такою святинею, Святою землею є для кожного українця Тарасова гора, і прийти сюди треба принаймні прагнути.


…що і через 45 літ мучить думка: хто ж з одногрупників був стукачем?
Коли мій колега Костянтин Гарбарчук запропонував чергову книжку в обмін на здану (так склалося, що саме він, затятий літературоман узяв на себе обов’язки завідувача редакційної бібліотеки, яку йому колектив довірив і формувати), то я, здається, навіть не запитала, хто ж автор. Почула: «Ви ж училися у Львові, то ніби повернетеся у місто Лева», і цього аргументу було достатньо, щоб я зацікавилася.
А мова йде про книжку Юрія Винничука «Груші в тісті». Відразу скажу, що вона більш, якщо можна так висловитись, чоловіча. Це якщо брати до уваги, що автор багато розповідає про перемоги на любовному фронті, смачно описує застілля (маю на увазі хоча б оповідання «Мистецтво споювання панни», яке увійшло свого часу у книгу «Сто тисяч слів про любов, включаючи вигуки»). Але є тут справді те, завдяки чому я ніби знову побувала там, де пройшли мої студентські роки. Тим більше, що зміщення у часі не таке вже й значне: у травні 1975-го оселився Юрій Винничук у Львові — це лише три роки минуло, як я закінчила університет і попрощалася з містом, яке встигла полюбити на все життя.
Але у кожного був свій Львів і життя у ньому — своє. Я, звичайно, чула про фарцовщиків, з таким знанням описаних автором, але, думаю, серед моїх одногрупників не було тих, хто, як він висловлюється, полював біля готелів за поляками, які привозили джинси. Цей, як тоді вважалося, символ свободи й успіху якось нас не зачепив. Дівчата принаймні ще віддавали перевагу сукням, спідницям.
А що це був справді час тотального дефіциту і «на сподні, і на кошулі», то це так. Тому й з’явилася фарцовка (перепродаж, спекуляція, що підпадала під кримінал). Мене, наприклад, виручали комісійні магазини, а ще барахолка, як називали базар за Львовом. Сюди приїжджала ще тоді, як заробляла стаж для вступу в університет у рожищенській газеті «Світло Жовтня». Модні у той час болоньєві плащі можна було купити тільки у місті Лева, віддавши дві місячні зарплати. Тут згодом була придбана шубка, як кажуть, на риб’ячому пуху, зате ексклюзивна. Не забуду, як викладач німецької мови, побачивши мене в ній, не втримався від компліменту: «Мазун (це моє дівоче прізвище. — Авт.), у вас такий поетичний плащ». Тільки у комісійних магазинах така студентка, котра не мала блату в торгівлі, могла купити модельні туфлі на шпильках, які для бруківки Львова ну геть не підходящі, але як без них?.. А ще у ЦУМ потрапляли речі із Львівського будинку моделей. І одного разу мені пощастило купити маленьку чорну сукню, яка була в одному екземплярі — ну геть від Коко Шанель…
Якщо Юрій Винничук, судячи з окремих оповідань, жив у Винниках, що за кілометрів п’ять від Львова, то я — у самому центрі міста Лева. На вулиці Жовтневій поряд із Головпоштамтом був університетський гуртожиток у старовинному приміщенні. І доводилося якраз чути не «грайливий щебіт пташок, дзижчання бджіл і ліниве сокотіння курей», а «пронизливе скавуління трамвая, гуркіт автомобілів, гомін вулиці». І коли з нагоди 40–річчя випуску зустрічалася наша група, то ми, звичайно, пройшлися тими місцями. І скрип трамвая, який залишився незмінним, звучав піснею, за якою добряче засумували.
І хоч я вже сказала, що у кожного був свій Львів і життя своє в ньому, навіть якщо йдеться про один і той же час, мушу дещо підправити. Стукацтво, про яке дізнаємося з оповідань Винничука, було явищем живучим і в 1970—1980–х, і в кінці 1960–х років. І я відчула це на собі. Це було, здається на 3–му курсі. Якось мене, комсорга групи, викликали в комітет комсомолу університету. Молодий чоловік при костюмі і краватці сказав слова, котрі мене буквально спантеличили. Він почав розпитувати, які у нашій групі настрої щодо української мови. Не знаю, з чим був пов’язаний цей інтерес (може, то просто чергова розмова для профілактики, «зондування» настроїв), знаю тільки, що ніякої інформації від мене він не почерпнув, бо я її і не мала. А повернувшись у свою аудиторію, я (наївна дівчинка!) перед лекцією переповіла про цю зустріч у комітеті комсомолу, сказавши, що «дожилися — нами уже зацікавилися». І уявіть, яким було моє відчуття, коли наступного дня мене знову покликали «туди ж». Тільки вже для іншої розмови. Мовляв, ми з вами говорили конфіденційно, а не для того, щоб сказане було надбанням усієї групи…
От уже 45 років, як я закінчила університет, а до цього часу мучуся думкою: хто ж у нас був стукачем, хто ось так уже зі студентських літ починав свою кар’єру?


…подарунком долі бабі Каті після «неважної житки»
Катерина Омельчук — моя сусідка у селі Любче Рожищенського району. Знаю її з того часу, як вийшла заміж і стала любченською невісткою. Правда, тоді їй було 43, а ось через півроку виповниться 90 літ. Хоч, здається, жінка мало й змінилася з тих пір: така ж, як і була, худенька, така ж беручка до роботи. І якби діти, онуки не стримували, то вона б і цієї осені збирала врожай картоплі.
Баба Катя, як тепер її найчастіше кличуть, — одна з тих, кому Бог дарував довге життя, хто пам’ятає, як то було за Польщі (бо 11 років мала вже, коли прийшли «перші совєти»), і в роки війни, повоєння. Відійдуть у засвіти ось такі свідки цілої епохи (і не однієї), і вже тільки з книжок можна буде дізнатися про сторінки історії.
Так уже складалося, що хоч і часто буваю у Любчі, але ніколи у нас із цією сусідкою не зав’язувалася розмова про прожите нею і пережите. А ось недавно бабу Катю, як кажуть, потягло на одкровенні спомини. Першої вересневої суботи, побачивши, що я приїхала, вона зайшла у двір і затрималася на якийсь час. Мабуть, тому, що я сиділа і лущила квасолю, а не була на грядці, як це зазвичай літньої пори, коли треба полоти, розговорилася. Тоді вперше почула від цієї жінки про те, якою «неважною була житка» у неї змалку, бо ж росла без матері з 10 літ. А наймолодша сестра (всього їх у сім’ї було троє) мала лише два з половиною роки. Батько більш так і не женився, хоч «нараювали молодому вдівцю дівку». Послухався свою матір, яка йому сказала: «Ти думаєш, вона буде глядіти твоїх дочок?»
— Найстарша Тунька (це від імені Настя, Настунька. — Авт.), — розповідала баба Катя, — вже на кухні поралась, як могла, Маруся — ще зовсім маленька. А мені доводилося корів пасти. Як згадаю ті ранні підйоми і марудні дні на пасовищі, то аж шкода себе. Землі ми мали багато, батькові було біля чого ходити. То вже в 1947–му чи 1948–му все у колгосп забрали…
Того дня я ніби заново познайомилася зі своєю сусідкою, яка дожила до таких поважних літ. Як кажуть, краєм вуха чула, що вона після смерті найстаршої сестри Туньки день у день ходила до наймолодшої Марусі (вже теж жінки в літах) і ночувала з нею, щоб їй не було страшно, — хата на околиці села. Так було, виявляється, цілих 20 літ, аж поки у Марусі сусідка не з’явилася. Ось що таке сестринська любов, і, звичайно, пам’ять про те, як їм жилося без матері.
— І хвороба вчепилася, — розповідала баба Катя, — як я народила наймолодшу дочку Надю. Вже, може, дехто думав, що не виживу. А я ось до яких літ стежку топчу…
Коли про даровані Богом довгі літа зайшла мова, жінка сказала:
— Вони б були не такі милі, якби самій довелося віку доживати.
У цих словах — вдячність долі за те, що вийшла заміж і не залишилась самотньою. Бо хоч і рано овдовіла, але троє дітей підняла на ноги. А тепер уже син, невістка, з сім’єю яких живе, є для неї і розрадою, і надійною опорою. А ще ж онуки повиростали, правнуки пішли, які тішать бабу Катю. І це — як дарунок після років «неважної житки». Тому і хочеться зустрічати ще одну зиму, а там і весну, літо…


 

Telegram Channel