Пиріжки для Вітюні

Надія АНДРІЙЧУК

У Матвіївку ніхто з випускників педучилища їхати не хотів: школа лише початкова, перспектив – жодних, село невеличке, до траси, де курсує автобус, – 7 кілометрів, тож і на вихідні додому добиратися непросто. В Олюськи ж не було дому. Її, вихованку дитбудинку, ніхто ніде не чекав. Хіба що Віталик, такий же сирота, з яким просиділи за однією партою всі шкільні роки. Вони й не помітили, коли саме їхня дитяча дружба і взаємодопомога переросли у справжнє кохання. Після 9 класу Оля вирішила здобувати фах учителя, хлопець же подався в автомеханіки, тепер проходив службу у війську. Тож новоспечений дипломований педагог, довго не роздумуючи, вирушила на край світу – у Матвіївку. Тим паче, що там обіцяли житло. А далі час покаже...
– Чесно кажучи, не сподівалися, що до нас таки хтось приїде на роботу, – зрадів її появі голова сільради. – Учительський будиночок неподалік школи є, але трохи занедбаний. Поки його до ладу доведуть, поживи місяць-другий у баби Фросини. І ти не сама на новому місці, і їй веселіше...

А раптом Вітюня мій повернеться, то ви його приймете: хто сам біду пізнав, той іншого не скривдить...

Старенька зустріла Олюську привітно, прикипіла до сироти душею, як до рідної. Може тому, що й сама 10-літньою зосталася без батька-матері, зазнала поневірянь по наймах та по чужих кутках. У бабці Фросі навчилася дівчина усіх господарських премудростей: і борщі варити, і на машинці шити, і помідори вирощувати, і пекти найсмачніші у світі пиріжки...
Саме оці пиріжки, що вже стали своєрідним суботнім ритуалом, найбільше дивували Олю. Якось вона не стрималася й запитала про це Фросину Михайлівну.
– А чом не спекти, як Бог дає сили й уміння? Роблю, поки здужаю... Може, хтось колись згадає і мене, стару, добрим словом... А ще... – мовила зовсім тихо, – ану ж Вітюня приїде... Він так любить пиріжки з маком...
Бабуся утерла сльозу шкарубкою долонею, і дівчині не стало духу іще про щось розпитувати стареньку.
Пізніше Ольга дізналася від колеги, які випробування випали на долю цієї жінки. 17-річною вона вийшла заміж, за кілька місяців чоловіка забрали на фронт, а чекає його й досі, бо ж «пропав безвісти – це не похоронка». Чужа війна украла в неї сина: уже в чині майора він загинув в останні дні перед виведенням наших військ з Афганістану. Розрадою Фросині Михайлівні відтоді був онук, який оселився разом із нею, а згодом привів у дім дружину, потішив бабцю правнуком. Здавалося, хоч на старість життя змилосердилося над бідною жінкою.
Однак фатальний 2000-й, на який чи не всі астрологи прогнозували апокаліпсис, для неї таки обернувся кінцем світу: у страшній автокатастрофі загинули Сашко й Оксана, дивом пощастило вижити лиш 5-літньому Вітюні. Коли соціальні служби ніяк не хотіли віддати хлопчину під опіку 72-літній прабабусі, на її підтримку стали і сільський голова, і громада, бо розуміли: ця дитина – її єдиний порятунок від розпачу і божевілля... Закінчивши школу у сусідньому селі, Вітюня вступив до вишу в обласному центрі. Спочатку навідувався додому щосуботи, далі – рідше, але телефонував щодня, часто передавав гостинці, а три роки тому мов у воду канув. А бабця жде...
...Олюська ніколи так не чекала суботи: це ж не просто вихідний – нарешті вона побачить свого Віталика. Дівчина стільки мріяла про цю зустріч, уявляла, які слова вони скажуть одне одному, як будуватимуть спільне майбутнє. Однак першою помітила хлопця, що зайшов на подвір’я, Фросина Михайлівна:
– Вітюня!..
– Бабусю, це не... Це мій наречений, я вам про нього казала... – спробувала заперечити дівчина, але старенька не зважала на неї.
– Ой яка ж радість! Мій Вітюня, мій хлопчик знайшовся! Та ще й Олюська – його наречена. Мусила ж доля винагородити мене стару за всі страждання... Ходіть же, діточки, до хати. Зараз і пиріжки з печі вийматиму. Я знала, що якоїсь суботи ти повернешся додому, от тільки не відала якої...
Ні в Олі, ні у Віталія так і не повернувся язик розчарувати бабцю Фросю. «Якось воно буде», – вирішили вони. І життя знову завернуло на новий виток спіралі: лунали у старенькій хатині весільні пісні, височів на столі спечений бабусею коровай, витанцьовували гості на порослому споришем подвір’ї, а далі, мов намистини на нитку, нанизувались будні і свята, клопоти і щастя, згодом виспівувало на всі лади своє «агу» немовля і дибали стежкою малі ноженята...
Якось, вийшовши надвір розвісити попрану білизну, Оля випадково почула:
– Мушу тебе, Фросю, ще раз напоумити. Придивися добре: то ж не твій Вітюня. Дурить тебе твоя квартирантка, бо хоче хату успадкувати, – казала старенька сусідка, баба Ганна.
– Моїм хоромам стільки літ, як і мені... Хто на них позариться? А квартирантку не чіпай – гріх сироту кривдити. І не починай більше цих балачок, Ганю. Хай усе буде як є...
«Як вона нам вірить! – мовила молода жінка до коханого. – А ми так підло з нею вчинили. Ні, треба покласти цьому край! Мусимо все їй розповісти. А соромно ж як!.. Хотіли як краще, а люди он що про нас говорять». Стали вони міркувати, як повідомити Фросині Михайлівні правду. Та старенька тим часом занедужала.
– Поклич мені, дитино, батюшку, бо прийшов мій час, треба очистити душу від усякого гріха, – звернулася вона до Віталика.
– Бабусечко, які там у вас гріхи! Ви нас прийняли, як рідних, а ми... Тільки не заради хати ми вас обманювали... – кинулася до неї Олюська.
– То не ви мене, дітки, а я вас дурила, – ошелешила їх бабця Фрося. – Оце як побачила я Віталика на подвір’ї, так і обімліла: це ж забере він тебе, а я залишуся сама-самісінька. Рішення прийшло несподівано навіть для мене. Спасибі, що на старість і я погрілася біля вашого родинного вогнища, що шанували мене і жаліли. Хату ж я вже давно вам відписала, всі папери у сільського голови оформила, бо ж знаю, як то важко сиротам на ноги стати. А раптом Вітюня мій повернеться, то ви його приймете: хто сам біду пізнав, той іншого не скривдить...
...Сьогодні Олюська уперше сама пекла пироги: розчиняла тісто, терла мак у макітрі, напалювала піч і чаклувала над неймовірними смаколиками за рецептом бабусі Фросі. А після панахиди роздавала їх усім, хто був у церкві, – на спомин душі раби Божої Єфросинії...