«Я створю такі програми, які повертатимуть ворожі кулі Путіну»

Чим переймався і з чого дивувався протягом останнього часу журналіст з Іваничів, давній автор «Волині-нової» В’ячеслав СТРИЙ

…чи у формі пенсійна реформа?..
Днями зустрів колишнього голову колгоспу. Як з’ясувалося, чоловік поважного віку «човникує»: їздить до Польщі, закупляє продукти, щоб заробити якусь додаткову копійчину. Бо хоч і має трудовий стаж понад 50 років, але пенсія мізерна – 1800 гривень. А при вкрай низьких доходах важко зводити кінці з кінцями.
На жаль, мільйони людей поважного віку витіснено на узбіччя життєвої дороги. Хоч середня зарплата в Україні зростає щороку, але «осучаснення» пенсій співвітчизників востаннє відбулося 2012–го. Причому із застосуванням показника середньої зарплати аж за 2007 рік. Кабінет міністрів не індексував пенсій у зв'язку з інфляцією, як це передбачає відповідний закон.

Депутати порівнюють свої доходи з іншими державами, а зіставити пенсії пересічного українця з німцями чи італійцями ніяк не здогадаються.

Коли до цього додати стрибки курсу долара, то українці стали біднішими принаймні втричі. А з
1 липня цього року Кабмін скасував державне регулювання цін на продукти харчування. Отже, купівельна спроможність людей ще знизилася.
Проте «кровосісі» жирують. Як іржа залізо, корупція роз’їдає країну. Чого варті декларації службовців-багатоверстатників! Це ж божевілля і блюзнірство на фоні суцільних злиднів. Чиновникам нівроку підвищують платню, щоб не крали. Правоохоронцям – щоб ловили злодіїв. А ось прийняти один із ключових законів про деофшоризацію – немає політичної волі. Багато посадовців живуть на широку ногу, забуваючи, що в труни немає кишень.
Ну хіба не дурістю є мільйонні зарплати газпромівців, керівницт-ва Укрзалізниці чи виділені з бюджету сотні мільйонів гривень на фінансування політичних партій?
Якби мінімальна зарплата становила 3200 гривень, а максимальна не перевищувала 15–20 тисяч, то, мабуть, вистачило б коштів і на реальну пенсійну реформу. А то депутати порівнюють свої доходи з іншими державами, а зіставити пенсії пересічного українця з німцями чи італійцями ніяк не здогадаються.
У зверненні до співвітчизників щодо пенсійної реформи очільник українського уряду Володимир Гройсман запевняє, що Пенсійний фонд буде бездефіцитним, а підвищення пенсійного віку не планується, що частина людей після перегляду пенсій отримуватиме вдвічі більше.
Урядовці говорили про важливу реформу багато. Та внесли до Верховної Ради проект цього закону лише в останні дні минулої сесії, коли думки багатьох народних обранців були десь там, на закордонних курортах. Чи зможуть українські пенсіонери після «осучаснення» пенсій хоч раз у житті там побувати?
Невдовзі відбудеться друге голосування за пенсійну реформу. Але вона поки кульгає. Зараз розміри виплат залежно від року призначення відрізняються більш ніж утричі, подекуди не досягаючи прожиткового мінімуму. За збільшенням страхового стажу завуальовано підняття пенсійного віку. Не розкривається і формула нарахування пенсій, зокрема не зазначено, який при цьому застосовуватиметься коефіцієнт – 1,35 чи 1. Одне слово, дуже кортить нашвидкуруч прийняти закон про осучаснення пенсій. Але чи не буде це купівлею кота у мішку?

…що килими стелити рано
Якось після теплого літнього дощу ішов в Іваничах алейкою, що з’єднує вулиці Грушевського і Незалежності. Переді мною прямували із малюками у візочках молоді мами. Через перекопане асфальтне покриття вони змушені були маневрувати, обминаючи калюжі.
На перший погляд, така незручність – дрібниця. Але, з іншого боку, це тест із благоустрою селища. По-перше, хтось давав підприємцям дозвіл, щоб викопати канаву і під’єднатися до водогону та каналізації. Хоча, мабуть, простіше було просвердлити дірку на трубу під асфальтом. А по-друге, хіба складно «залатати» доріжку?
Розмірковуючи над цим, пригадав зустріч із кандидатами на посаду селищного голови. Одна з претенденток заявила: у нас із наведенням у райцентрі порядку майже все гаразд. Ще трішки – і можна застеляти килими.
Я не знаю, чи бував хтось із іваничівських керівників і депутатів, очільників району на згаданій алейці. Та руки справжнього господаря тут не відчувається. Простий приклад. Два роки тому через газон, що між двома паралельними доріжками, спеціалісти проклали водопровід. Безумовно, справа конче потрібна. Та тільки заковика у наведенні ладу після виконаних робіт. Земля на газоні горбочком, бо її не розгорнули. Декілька бордюрів не поставлені на місце. І ось на такій нерівності комунальники косять бур’яни. Такі дрібниці відображають ставлення керманичів до благоустрою.
Колишній керівник району Володимир Блаженчук не проходив мимо подібних неподобств. Дбаючи про соціально–економічний розвиток Прибузького краю, він звертав увагу служб на всі дрібні недоліки. Завдяки цьому район посідав перші місця в області. На жаль, протягом останнього часу Іваничі втрачають ознаки райцентру, замість розвою – суцільний занепад.
Нещодавно побував у сусідньому Володимирі-Волинському. Тут впадає у вічі прокладання тротуарів із бруківки. В Іваничах, правда, така «розкіш» з’явилася на доріжці від автостанції до залізничного вокзалу. А ось на головній вулиці Грушевського з асфальту повилазили камінці. Тут панянкам на підборах годі пройти.
Приємно, що комунальники розбили привабливі квітники біля залізничної площі і пам’ятного знака на честь хрещення Русі. Але часто їм доводиться виконувати і не властиву їм роботу. Скажімо, зрізати гілки на деревах, що висаджені кимось на межі між прибудинковими територіями і тротуаром. Або ж прибирати бур'яни на сітці, що слугує парканом, а господареві до того діла немає.
Із приводу подібних казусів я колись брав інтерв’ю у 80-річної австралійки. Вона розповіла, що в її країні, якщо власник ділянки не скосить траву, то отримає припис зі строком виконання роботи. Коли ж і це проігнорує, то відповідна служба сама скосить траву і виставить рахунок. Власне, і в нас є адміністративний закон. Та його, на жаль, не дотримуються.

…хто підніме селянина з асфальту?
Далебі нелегко виростити капусту чи помідори, нагодувати сито корівку або птицю й виробити молоко, м'ясо, яйця. Це ж скільки разів треба вклонитися землі, ретельно доглядаючи кожну рослинку! А ще, мабуть, важче продати сільгосппродукцію.
Іваничі – єдиний в області райцентр, де впродовж десятків літ не було ринку. І хоч нарешті він з’явився, та від цього легше не стало. Бо тут не облаштовано торгового ряду саме для реалізації агропродукції, не відведено місця для сільськогосподарських ярмарків. Правда, місцеві чиновники жваво рапортують про організацію такого продажу. Та тільки з цим не складається. Бо перш ніж кликати аграріїв для участі в таких заходах, варто було б подбати про облаштування місця торгівлі. Враховуючи те, що в районі є лісництво, декілька будівельних організацій, то на спонсорських або інших умовах, певно, можна було б зробити цю добру справу.
Пригадується, сім років тому мешканці Долинки на своєму сході порушували це питання перед селищним головою Федором Войтюком. Але віз і нині там. Відчувається неповага до селянської праці і з боку районних чиновників. Наприклад, у базарні дні селяни туляться на п’ятачкові біля ринку. Продають молоко, сир, сметану, городину… Звичайно, при бажанні це можна назвати стихійним явищем, але чи не краще спрямувати в належне русло? Адже одним потрібно виручити якусь копійчину, а іншим – купити оту смакоту.
Коли задощить, жаль дивитися на людей, що розклали свій крам просто неба. Не краща ситуація і на іншому майданчику, – що біля райсуду. Щоп’ятниці на ярмарок сюди приїжджають охочі. Та умов для цього – абсолютно ніяких.
В Іваничах є чимало випадків розтринькування землі, допущення руйнування будівель громадської власності. Але можна було б використати їх, щоб скрасити життя.

…яка патріотична мета у мрійника
В Іваничівській школі-гімназії №1 уже стало доброю традицією проводити різноманітні проф-орієнтаційні заходи. Причому для учнів молодшого шкільного віку, щоб вони визначилися з вибором майбутнього фаху. А допомагають у цьому спеціалізовані класи з профільними предметами.
Хто і в який із них хоче потрапити уже після початкової школи, діти мали можливість зорієнтуватися, коли готували розповіді про вподобану професію. Яких тільки цікавих аргументів не добирали хлопчики і дівчатка! Але чи не найпереконливіші і зрозумілі доводи наводив педагогам і батькам Сергійко Савицький. Здібний школяр має неабиякий хист до комп’ютерної справи. А тому прагне наслідувати приклад братів Ярослава та Ігоря — висококваліфікованих програмістів.
— Я хочу, щоб на Сході України припинилася війна і настав мир, щоб ворог, що підступно вдерся на нашу землю, не проливав крові українських солдатів. Я створю такі програми, які повертатимуть ворожі кулі Путіну. І знайду можливість боротися з хакерами.
Після цих слів додаткових запитань до Сергійка не було. На очах у присутніх бриніли сльози. Юний мрійник розчулив серця дорослих. Така впевненість – добра риса характеру щирих патріотів.
До речі, повз чужу біду не може пройти і Сергійкова мама Люба. Лише один із прикладів. На вулиці вона помітила чоловіка, який невпевнено прямував дорогою. Не відсахнулася, підійшла до людини ближче і зрозуміла, що з перехожим коїться зле. Відтак викликала швидку, зателефонувала сусідам потерпілого. У хворого стався інфаркт, але до фатального випадку не дійшло, бо своєчасно підоспіли лікарі.
Очевидно, все добре, що закладено в матері, генетично передається синам. За них і молиться. Бо вони для подружжя Савицьких – найбільша радість і втіха.