Білий вірш на зоряному небі

Ольга ЧОРНА

Ілько читав різні цікавинки. Переповідав їх онучці. Оленка наслухалася всього так багато… Дід був філософом: життя навчило мудрості, вік — досвіду. Любив світ. І навчав цьому внучку.
— Якщо будеш іти до світу, світ ітиме тобі назустріч. І ви зустрінетесь десь посеред землі та неба, — філософствував Ілько.
— А це дуже далеко — посеред землі? — запитувало дівчатко.
— Хто його знає. Може, за кілька верст від нашого порога. А можливо, там, де сходить чи сідає сонце. Часом цілим світом стає одна людина…
…Олена писала білі вірші. Прелюдією до її поезії, напевно, були розповіді покійного діда Ілька. Спершу її вірші публікували у шкільній стінгазеті. Потім — у студентському виданні. Читала їх на літературних зібраннях в інституті.

…Ти вберіг життя, Й на землі народилася зірка, Богом дана». Під віршем Олена написала: «Я кохаю тебе, Віталію».

Якось її поезію почув місцевий поет Емануїл. Він любив епітет «відомий». Гордився своїм іменем. І вмів закохувати в себе гарненьких дівчат.
«Я творю ваш образ на палітрі небес,
на клаптиках хмар,
на обривках недодивлених снів…
Осінь змішує фарби…
Водить пензликом дощ…
Жовті листки, мов холодні сонця…
Ще подих… Ще порух… Ще мить…
Ваш портрет… Ви…»
Емануїл аж закрив очі від задоволення, уявляючи, як вродлива студентка малює «на палітрі небес» саме його образ. І вишукував пожмакані купюри у кишенях, гадаючи, чи вистачить, аби куди–небудь запросити дівчину. А якщо не вистачить, то в кого б позичити…
Солодкі Емануїлові слова магічно подіяли на Олену, і вона погодилася посмакувати кавою з ловеласом, який обіцяв її вивести у широкий поетичний світ. Самого ж хлопця вів по життю дядько–високопосадовець. Бо племінник лише вмів голови дівчатам крутити і хизуватися своїм поетичним «талантом».
Подруга Ліда заздрила Олені: такого кавалера підчепила. «Відомий» поет, із житлом, зв’язками. Мрія кожної дівчини. А тут ще Віталій, одногрупник, «стриже» за Оленою очима. Про такого хлопця також мріє не одна дівчина. Вродливий, розумний. Але несміливий. Не наважився підійти до Олени. Тепер уже пізно…
Олену не насторожувало те, що часто сама платила за каву, на яку її запрошував Емануїл. І те, що залицяльник почав покрикувати на неї, коли йому щось не подобалося.
…До цієї розмови з коханим Олена готувалася з особливим хвилюванням. Лікарка підтвердила її здогадку про вагітність. Була упевнена: Емануїл одружиться з нею і любитиме їхнє дитя.
— Котятко, про що ти говориш? Яка дитина? Це сталося випадково. Тобі треба вчитися. І, знаєш, поети в молоді роки просто кохають. А одружуються пізніше. Або ніколи…
— Що ж нам… мені робити?
— Те, що робить багато жінок — аборт.
Цієї миті вона зненавиділа Емануїла. І вірші писати перестала. Лише подрузі розповіла про свої проблеми. Та Олену розраджувала, а в душі раділа. І коли дівчина зважилася на аборт, Ліда не забарилася вранці того дня з чужого телефону подзвонити її батькам, аби повідомити «новину». А ще із мстивим блиском в очах усе розповіла «під великим секретом» Віталію. Хлопець, мов навіжений, вилетів з аудиторії.
Олена присіла на лавку біля лікарні. Подумки просила прощення у своєї ненародженої дитини. І… заціпеніла, побачивши батьків, які прямували від автостоянки. А з протилежного боку швидким кроком ішов Віталій.
— Оленко, не поспішай туди, — махнув рукою у бік лікарні.
Поки розгублена дівчина думала, що сказати Віталію, надійшли батьки.
— Це правда? — запитали в унісон? — Як же ти?..
— Звичайно, правда, — відповів замість Олени Віталій. — Пробач, кохана, що я трішки спізнився.
Батьки нерозуміюче дивилися на хлопця.
— Віталій. Оленин наречений, — представився. — Перепрошую, що не познайомились раніше. Сесію складали. Зачекайте нас, будь ласка, поки ми підемо до лікаря.
У вестибюлі Олена прошепотіла:
— Що це все означає? Як ти дізнався? І що тобі треба?
— Щоб жила наша дитина.
— Вона ж не твоя.
— Виходь за мене заміж. І не поспішай казати «ні». Скажеш це після її чи його народження… якщо бажатимеш. Я все поясню. У мене ніколи не буде своїх дітей. Я хворів у дитинстві. Оленко, дозволь любити твою дитину. І тебе…
— Я не кохаю тебе, Віталію.
— Зараз це не важливо. Сьогодні підемо до моїх батьків. Знайомитися. І всім казатимемо, що ця дитина твоя і моя.
— А як же?..
— Моє безпліддя? Про це ніхто не знає.
— А Емануїл?..
— Забудь.
— Як ти дізнався, що я… тут?
— Це також неважливо.
…Олена з Віталієм розписалися. Ліда злостилася: гадала, що насолила подрузі, а вийшло… Емануїл не давався чути.
Подружжя чекало дівчинку.
— Оленко, ти не проти, якщо назвемо нашу маленьку Богданою? — запитав Віталій.
— А чому?
— Бо вона мені дана Богом. І тобі…
…Восени Олена з Віталієм повели Богданку до першого класу.
— Татова доня. Дуже схожа на вас, — мовила до Віталія мама Дмитрика, з яким учителька посадила дівчинку.
Після пережитих емоцій Богданка рано заснула. Віталій по телефону розповідав своїм батькам про її перший шкільний день. Олена слухала і думала про своє. Чоловік обожнює доньку. І кохає її, Олену. А вона? Очі стали вологими. Пішла на кухню. Вимкнула світло, аби чоловік не бачив її сліз. Уперше за весь час спільного життя відчула ніжність до нього. І… здається, закохалася у Віталія. Коли ж це трапилося? Може, сьогодні, коли сказали, що донька схожа на нього. А можливо, раніше. Просто, серце спостерігало і мовчало. Воно знає, коли заговорити мовою почуттів…
— Олено, чого в темноті сидиш?
— Пишу вірш. Білий. На зоряному небі.
Віталій зітхнув. Віршів дружина йому ніколи не дарувала. Тихо вийшов із кухні.
«…А життя могло б не народитися.
Темна зірка плакала б у хаосі часу,
не сповита Всесвітом.
Її душа ніколи не бачила б світла.
Її ангел був би самотнім у світі…
…Ти вберіг життя,
Й на землі народилася зірка, Богом дана».
Під віршем Олена написала:
«Я кохаю тебе, Віталію».
Склала аркуш удвоє. Поклала в чоловікову папку.