І в луцькому будинку престарілих кують перемогу на сході

Євгенія СОМОВА

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

Осінній день видався напрочуд лагідним. Погода надихала на прогулянки. Тож мешканці Луцького геріатричного пансіонату висипали на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям, погрітися під сонячними променями. Група чоловіків — хто з паличкою, хто на милицях чи у візку — бесідували біля входу у корпус. Знайомимося з одним із них. Леонід Костянтинович Овчаров усе життя пропрацював у Новосибірську, травмувався там і приїхав до сестри у Луцьк. Але, поживши два роки, вирішив не бути їй обузою, пішов сам (наголошує. — Авт.) в геріатричний пансіонат. І не шкодує. Каже, що умови проживання, а мешкає один, задовільняють. За 15 років перебування заклад став його домом. Тут є з ким порозмовляти, можна подивитися новини чи футбол. Чоловік провідує рідних. І вони його не забувають, приїжджають, а хоче — вибереться на кілька годин у місто. Пансіонат же не тюрма. З дозволу адміністрації можна покинути його на кілька годин, а то й на місяць.

Люди тут не доживають відведені їм Всевишнім роки, вони живуть так, як вдома. Тому й не поділяють думки тих, хто вважає, що вони бідують.

Пан Леонід — одинокий інвалід І групи, тож перебуває на державному забезпеченні, як і більшість мешканців. Кілька чоловік живуть на платній основі. Це люди, котрі мають дітей, але ті в силу обставин не можуть доглядати їх.
— Ми приймаємо одиноких громадян поважного віку, які потребують сторонньої допомоги, а також інвалідів І і ІІ груп, — розповідає директор пансіонату Алла Гнатюк. — Але просяться і люди, в яких діти, наприклад, виїхали за кордон, перебувають на заробітках. Як тут відмовиш? Беремо їх на платній основі. Проживання одного мешканця нам обходиться у більш як 5 тисяч гривень на місяць, а їх у нас 160. Дорогі зараз світло, газ, медикаменти, тепло. Тож постійно шукаємо меценатів, бо коштів не вистачає. Вони допомагають чим можуть.
Нашу розмову перервав телефонний дзвінок. Чоловічий голос у слухавці пропонував… гойдалку.
— А яка вона за кольором? — цікавиться Алла Вікторівна. — Зелена? Ні, давайте таку, як у нас, щоб естетично виглядала.
— Меценат дав готівку, — пояснює. — Хочемо купити ще одну гойдалку для підопічних, але в нас уже є синя, то й інша має бути така сама. Встановимо її у відпочинковій зоні.
Алла Вікторівна — молодий директор, п’ятий з часу заснування закладу. На посаді з квітня цього року. Але в системі соціального забезпечення працює вже 18 літ. Перш ніж очолити колектив, трудилася в пансіонаті медсестрою, старшою медсестрою, тимчасово виконувала обов’язки директора. Тож знає усі проблеми установи, так би мовити, із середини і намагається їх вирішувати не лише на словах. Пообіцяла підопічним облаштувати відпочинкову зону — зробила. Тепер люди мають удосталь лавочок, гойдалку, бесідку. Тривалий час головним болем була аварійна пральня. Протікав дах, не працювала витяжка. Тепер вона як лялечка — стіни повикладали плиткою, закупили дві пральні машини, обладнання для прасування, накрили шатровим дахом. Директор планує облаштувати й територію пансіонату — замінити асфальтове покриття, покладене 35 років тому.
— Мушу зробити, бо люди падають, калічаться, особливо ті, що на «ходулях», — каже.
Ще одна болюча проблема, яка потребує негайного вирішення, — харчоблок. Він не ремонтувався 20 літ. Запахи з кухні розносяться коридорами, проникають на житлові поверхи. Треба замінити вентиляційну систему. До вирішення проблеми довелося залучити обранців громади — і справа зрушила з місця. Директор тішиться, що вже розробили проектно-кошторисну документацію і заклали в обласному бюджеті півмільйона гривень на ремонт. Серед першочергових завдань, які Алла Вікторівна ставить перед собою, — відкриття реабілітаційного залу, відновлення роботи фізіотерапевтичного кабінету, встановлення відеоспостереження.
Зміни на краще відчуваються всюди: і в житлових приміщеннях, і в дворі, і в настроях людей. Їх тішить, що адміністрація прислухається до їхньої думки, дає змогу розкрити таланти. Мешканці беруть участь у художній самодіяльності. До їхніх послуг бібліотека, в якій більше 3 тисяч книг, гуртки за інтересами — художньо-прикладного мистецтва, шахово-шашковий, бісероплетіння. Охочі можуть попрацювати в творчій кімнаті — вишивати, виготовляти новорічні віночки чи композиції, малювати. Там ми зустріли двох мешканців за роботою. Один із них, Сергій Гнатюк, оформляв плакат, приурочений до 35-річчя пансіонату.
— Підопічні мали змогу випробувати себе й у ролі гончарів, — розповідає психолог Лариса Кусик. — Майстер-клас для них провів заслужений майстер народної творчості України Володимир Кусик.
У коридорі пансіонату привернула увагу жінка, яка читала «Євангеліє», зручно вмостившись на дивані. Пані Галина, так назвалася, тут лише з липня цього року.
— Я обезножіла, — каже. — Обслуговувати себе не можу. Коли йшла сюди, сподівалася на гірше, а вийшло на краще. Тут я на всьому готовому. Обіцяють, що й протезом забезпечать. Буду ходити сама, а то вже для мене велика радість.
Люди, з якими бесідували, не нарікали на умови проживання. Вони тут значно кращі, ніж в інших установах, стверджували ті, котрі жили в аналогічних закладах. Тут мешкають в одномісних, двомісних чи чотиримісних кімнатах, обладнаних усім необхідним. В одній із них, куди ми завітали, нас зустріли Олександра Гуляєва (її тут звуть Шурою), якій нещодавно виповнилося 95 років, та трохи молодша Надія Бісюк. У затишній кімнаті, обставленій по-домашньому, крім ліжок, є тумбочки, дві шафи, стіл, телевізор. На запитання, як їм тут живеться, бабусі дружно відповідають: «Добре».
— Годують нас три рази на день. Усе свіженьке, тепленьке, — каже бабуся Шура, найстаріша мешканка пансіонату. — А захворіємо — йдемо до Лілії Степанівни Шпетун (терапевта).
Жінки живуть дружно, допомагають одна одній. Хоча, як розповідає Алла Вікторівна, у кімнатах між сусідами бувають і непорозуміння. Хтось з кимось посвариться, образять когось. Тоді йдуть до неї з плачами. Доводиться мирити. Жити в злагоді, прощати образи вчить і отець Дмитрій, котрий править у капличці, облаштованій у пансіонаті. До лежачих, а їх тут 78, йде в кімнати, підтримує їх духовно, сповідає, причащає. Молодші мешканці закладу, серед яких і моя давня знайома Тетяна Білітюк, задоволені наявністю інтернету. Жінку ми застали за монітором. Він дає їй змогу спілкуватися з друзями і людьми, які мають таке ж хобі, як і вона. Тетяна захоплюється вишивкою, бісероплетінням. Її роботи не раз виставлялися на міських виставках декоративно-прикладного мистецтва, навіть у Києві, а кімната нагадує музей. Усюди — вироби з бісеру, вишивки, дипломи за участь у спортивних змаганнях. І таких, як Тетяна, активних і творчих людей у пансіонаті чимало. Скажімо, Володимир Свинчак пише картини, Руслан Корець виготовляє хрестики з бісеру і відправляє їх у зону АТО, а Діана Срулевич лежачи в’яже шкарпетки воїнам на Сході, Марія Парфенюк редагує газету «Ветеран». Вона одна в трьох особах — редактор, автор, художник. Середній вік мешканців пансіонату — 75 років. Але люди тут не доживають відведені їм Всевишнім роки, вони живуть так, як вдома. Тому й не поділяють думки тих, хто вважає, що вони бідують. Кажуть, є дах над головою, уважний персонал, є з ким поспілкуватися. А що ще потрібно на схилі літ?

У нового керівника своє бачення майбутнього пансіонату.

Територія пансіонату постійно облаштовується.

В житловому приміщенні важко впізнати будинок престарілих.

Коридори та кімнати максимально пристосовані для пересування на інвалідних візках.

У пансіонаті облаштовано капличку.

Актову залу прикрашають до урочистого концерту.

Гордість закладу — облаштована пральня.

Має заклад і власну газету.

В бібліотеці пансіонату більше 3-х тисяч книг.

У творчій кімнаті завжди є чим зайнятися.

Їх тут 160. Одинокі, але не самотні.

Тетяні Білітюк ніколи скучати.

А до 35-річчя пансіонату презентують і її досягнення.

Олександрі Гуляєвій нещодавно виповнилося 95!

Володимир Свинчак облаштував творчу майстерню.

Чудовий девіз ілюструють світлини!