Громадою можна не лише «обух сталить», але й ремонтувати дороги
Такий приклад всій Україні продемонстрували жителі Клітицька Камінь-Каширського району
Влітку цього року чимало телевізійних каналів показали сюжет про добру справу мешканців поліського села, які зібралися гуртом й зробили — власними силами! — ямковий ремонт кількох кілометрів дороги до районного центру. Про цей випадок як позитивний приклад самоорганізації громади згадувала в інтерв’ю нашій газеті і народний депутат України Ірина Констанкевич. Тож ми проїхалися тією трасою (звичайно, це не шикарна магістраль Луцьк — Львів), але бажання познайомитися з ініціаторами толоки після цього тільки посилилось
Кость ГАРБАРЧУК
Одним з ідейних натхненників ремонту був Микола Кузьмич. Клітицький ентузіаст — за освітою вчитель фізкультури й має 26 років педагогічного стажу, але з недавніх пір став ще й дорожнім майстром. Він пояснив, що їх просто дістало, коли не можна спокійно доїхати до Каменя-Каширського. Аж душу вивертало. А в селі техніки багато, люди мають машини й трактори, тільки замість нормальної дороги — розбита шосейка: ямка на ямці, ніби після бомбардування.
« В селі техніки багато, люди мають машини й трактори, тільки замість нормальної дороги — розбита шосейка: ямка на ямці, ніби після бомбардування.»
Пройшлися по домівках, поговорили з односельчанами й вирішили зібрати по 200 гривень, — пояснює пан Микола. — Це була наша громадська ініціатива. Хочу ще раз наголосити — збирали по 200 гривень, бо хтось в інтернеті написав, що здавали по тисячі. Ніхто з жителів не відмовився, люди дружно відгукнулися, бо всім треба їздити в район. Дякуємо місцевим підприємцям, які нас активно підтримали й привезли щебінь та пісок.
Сідаємо в редакційну машину, й Микола Кузьмич проводить нам екскурсію.
– До Каменя добиратися всього 7 кілометрів. Фактично Клітицьк – це приміське село, – продовжує він. – Зручно й близько, але не такою жахливою дорогою. У машин обривалися підвіски. Тож замість лаяти владу взялися до справи. Мене дивує, коли час від часу чую, як обласні начальники на нарадах розповідають про якісь величезні суми, котрі спрямовують на ремонт шляхів. Тільки щось до нашої глибинки вони ще ні разу не доходили. Ми втомилися ті міфічні гроші чекати, – іронічно посміхається чоловік, – і взялися самі себе рятувати.
Дивує, коли час від часу чую, як обласні начальники на нарадах розповідають про якісь величезні суми, котрі спрямовують на ремонт шляхів. Тільки щось до нашої глибинки вони ще ні разу не доходили.
Зупиняємося, й пан Микола показує бетонні латки на асфальті – це їхня робота. Вже нарешті можна нормально проїхати. Тепер вони чекають, що Камінь-Каширська міська рада хоча б свою частину шляху упорядкує. Там залишилося десь кілометра півтора – ямки залатати.
Він радіє, що їхню ідею з ремонтом підтримала молодь села. Тому дружно вийшли на толоку. Саме в такі моменти люди починають розуміти, що громада – це справді велика сила. Спочатку вони один бік «латали», а через тиждень взялися за інший. Притягнули бетонозмішувач, сільський голова пригнав трактор із грейдерною лопатою – й узялися до праці. Роботящих чоловіків не треба вчити, як дорогу лагодити. Звичайно, було б краще, якби ями засипати гарячим асфальтом, але хіба його накупишся, коли тонна коштує 1400 гривень?
Думаю, фахівці-дорожники скептично скажуть, що, мовляв, не дотримано технології, але люди зробили – для себе. Всі вибоїни залили бетонним розчином: дешево й сердито, зате надійно. Щоправда, ненадовго. Як стверджують спеціалісти, 2–3 роки простоїть. Але ліпше така дорога, ніж ніяка.
Цікавлюся, а що б вони робили, якби їм дали мільйон гривень на цю трасу?
– Ми б організували бригаду, й не треба було б десь на заробітки в Польщу мотатися, – сміється пан Микола. – Вистачило б навіть на тротуари. Тільки хто нам їх дасть? – розводить чоловік руками.
Поки ми розмовляли, під’їхав сільський голова Степан Склезь.
– Ще перед виборами, на які не писав жодних програм, я пообіцяв, що найперше будемо дороги робити, – пояснює очільник місцевої громади. – Якось на зборах одна жіночка просто сказала: «Коли мене везтимуть на могилки, то хочу, щоб моя голова в труні не теліпалася туди-сюди». Ось такі були передвиборчі побажання від наших жителів. Цього року у бюджеті ми передбачили 100 тисяч, а нам ніби на сміх – дають 20 тисяч гривень. Хіба це співфінансування? Ех, якби я мав право ці кошти самостійно використати, – зітхає він.
Запитую, що думають далі робити, адже ще чимало шляхів на їхній території потребують ремонту?
Микола Кузьмич каже, що в клітицьких самодіяльних дорожників немає грандіозних планів прокласти автобан, але хочуть відремонтувати частину траси до сусіднього Яловацька. Сподіваються, що жителі цього села їх підтримають.
– Завжди готові допомогти й поділитися власним досвідом з іншими, – зазначив чоловік.
Бачимо на ділі, а не на словах, як поступово народжується те, що називається модним терміном «громадянське суспільство». Коли активні й небайдужі співвітчизники починають дбати про місцевість, де вони живуть, за принципом: Україна розпочинається у моєму дворі, на моїй вулиці, у моєму селі.
x x x
Цими днями на оперативній нараді у Волинській облдержадміністрації повідомили, що з 1 січня 2018 року всі державні дороги місцевого значення протяжністю 4400 кілометрів передають на баланс органів виконавчої влади. Вже проведено їхню інвентаризацію, напевно, там є й відрізок шляху від Клітицька до Каменя-Каширського, відремонтований громадою.
Cільський голова Степан Склезь: «Хочемо полагодити цю шосейку на Яловацьк».
Степан Склезь: «Цей грейдер довів свою ефективність».
Микола Кузьмич: «Ями заливали бетоном».
