Кати у полоні погрожували: «Украинский флаг вы еще жрать будете!»
Таке неможливо забути. Пекло, з якого вдалося вирватися маневиччанину Андрієві Матвійчуку, важко описати з точки зору людської психології. Знущання, побиття, покарання — методи, якими у полоні сепаратисти намагалися переконати українських військових у своїй «благородній» місії на Донбасі
Людмила ВЛАСЮК
Війна триває. І Андрій має в ній своє місце. Кожне слово для нього — як ножем по серцю: ті спогади шматують душу і сьогодні. Він говорить важко, ледь видавлюючи із себе, немовби йому не вистачає повітря, аби перевести подих. Той паралельний світ, розташований за кілька сотень кілометрів, тримає його і досі в полоні. Хтось там отримав серйозну психологічну травму, дехто зазнав важких поранень. Ті, хто пройшов через Схід, мають свої цінності. І саме вони допомогли Андрієві не зламатися і не озлобитися. Зберегти в собі людину у полоні — найважче.
«Ми тримали оборону. Відступити не мали права»
— Там кожної миті може щось трапитись, — каже військовослужбовець. — Кожен крок за дверима — це страшно. Кожен візит, розмова, голоси. Розумієш, що тебе в будь-який момент можуть розстріляти. Про це сьогодні навіть згадувати важко.
« — Мене дуже вразило на цій війні, що ридма плачуть чоловіки, офіцери, — каже Андрій. — Я ніколи раніше такого не бачив. Кожен там молився, навіть той, хто ніколи не вірив у Бога. »
Андрія мобілізували 8 квітня 2014-го. У Прилісному залишились дружина Наталія, шестирічна донечка Ангеліна та восьмирічний син Богдан. Дорога на Схід пролягла через Володимир-Волинську військову частину, Рівненський та Миколаївський полігони. Стояли на блокпостах у Донецькій та Луганській областях.
— Найважче зробити цей вирішальний крок, коли ти опиняєшся за порогом військкомату, — зізнається Андрій. — А далі — надія на Бога. Ми постійно змінювали місце дислокації, тому що нас весь час виявляли і накривали «Градами». Звичайно, було страшно, думки в голові роїлися різні. Наприкінці серпня нас перекинули до села Дзеркальне на Донеччині, де кілька днів не припинялися обстріли. Наказ — тримати оборону. Відступити не мали права. Це б розцінювалося як зрада. Там у полон взяли десять російських солдатів, які відстали від своєї колони. Вони розповідали, що їхали начебто на навчання і не підозрювали про те, що тут йде справжня війна. А вже у Дзеркальному нас оточили. Дзвонили до керівництва, нам обіцяли підтримку, казали: «Ждіть підмогу». Всю нашу техніку розбили, вибухнув склад із боєприпасами. Чотири години ми мовчки сиділи у бліндажі, слухаючи, як диким ревом навколо розривалися снаряди. У такі моменти я згадував рідних і подумки прощався з ними. Коли обстріли стишилися, ми намагалися відстрілюватися, а потім уже й не було чим. Там все горіло. Все… З командирів з нами залишився лише капітан зі Львова, який закінчив військову кафедру і навіть не знав, як автомат розібрати. Дехто пробував вирватися з ворожого оточення, але їх відразу розстрілювали. Снаряди влучали і в будинки місцевих жителів, бо ж село зовсім поруч. Ми чекали, бо куди ж ти підеш проти танків голіруч!? Один наш солдат не витримав і, взявши білий мішок, рушив до бойовиків на перемовини. Попередили: якщо не вийдемо — ляжемо всі. Дали годину, щоб зібратися з думками, інакше відкриють вогонь з танків. Нас потрапило в полон близько шістдесяти чоловік.
«За сльозами не бачили, кого збираємо…»
Три безкінечно довгих дні сім’я Матвійчуків жила в тривожному очікуванні. Від Андрія не було жодної звістки. Згодом дізнались, що він у полоні. Двоюрідний брат бійця переглядав відео в інтернеті і впізнав серед полонених знайоме обличчя.
— Ми всі розуміли, що нас очікує, тому розбили телефони, картки поламали, — продовжує військовослужбовець. — Потім росіяни дали нам КамАЗ, аби позбирали тіла своїх мертвих побратимів. Ми їхали за ними самі, без супроводу, але нам відразу пригрозили: якщо не повернемось, то загинуть усі. Коли нас вишикували і запитали, хто поїде, крок вперед зробили я і Максим Поліщук із Турійського району. Пішов заради того, аби побачити, чи є серед загиблих ті, з ким товаришував. Але за сльозами ми не бачили, кого збираємо… Годинами зносили тіла по-звірячому вбитих і понівечених побратимів, точніше те, що важко назвати тілами. У полі «швидка» розстріляна стояла, когось несли на ношах, на них він і зостався лежати. Наші хлопці були розкидані по полю та лісосмугах. Я думав лише про те, що їх хтось чекає вдома і треба по-людськи поховати. Пізніше, коли вже повернувся, до нас приїжджали матері з фотографіями синів і запитували, чи не бачили ми серед «вантажу 200» їхніх дітей. Ніч вони були у КамАЗі, ми біля них так і ночували під відкритим небом просто в кукурудзі. А потім їх повезли в Україну. Додому… Три дні бійці жили серед кукурудзяного поля в очікуванні якогось вироку, бо інакше це й не назвеш. Ламали кукурудзу і стелили на землю, аби хоч трохи зігрітись. Їли качани і кавуни, що росли поруч. Згодом бранців вивезли через Росію в місто Сніжне. Через привідкритий тент машини хлопці бачили, як перетинали державний кордон, на дорогах стояли вказівники з назвами російських сіл. Потім вони потрапили до рук «деенерівців».
«Доки не відбудуєте наш Донецьк, звідси ніхто живим не вийде»
— Нас привезли до райвідділу міліції: в камерах сізо перебували поранені, нас же помістили в бокси, де раніше стояла техніка, — пригадує боєць. — З одягу на мені залишилися кітель і штани, все інше згоріло. У кого була краща форма та берці — позабирали. Натомість подавали якесь шмаття. Російські солдати у нас вилучили лише військові квитки, а сепаратисти всі кишені почистили. Спати доводилося на цементній підлозі, декотрим пощастило — знайшли якісь дошки.
На другий день тим, хто пам’ятав номери телефонів, дозволили подзвонити до рідних. «Доки не відбудуєте наш Донецьк, звідси ніхто живим не вийде», — погрожували бойовики. Хлопців водили розбирати розбомблені будинки, розчищати територію.
— Ти ніколи не знаєш, що у них на думці, — можуть познущатися, імітуючи розстріл, щоб психологічно знищити! Такі у них забави. І ставлення таке, як до якоїсь скотини. Тому постійно не давали спокою думки: обміняють чи вже забули про нас на рідній землі? Водночас не полишало неймовірне бажання хоча б на дві хвилини побачити своїх дітей…
«Украинский флаг вы еще жрать будете!» — бувало кричали кати. Траплялося й таке, що приходили і приставляли до голови зброю, клацали затворами автоматів біля скронь для остраху. Лише за характерним звуком полонені розуміли, що зброя не заряджена.
– Мене дуже вразило на цій війні, що ридма плачуть чоловіки, офіцери, — каже Андрій. — Я ніколи раніше такого не бачив. Кожен там молився, навіть той, хто ніколи не вірив у Бога. Коли сепаратисти почали забирати все золото, я свою обручку заховав. І зберіг її. З Тернополя хлопець не хотів віддавати, то йому зірвали каблучку просто з руки, а то й гірше бувало. Коли волонтери сказали, що нас обміняють, не вірилось. Я вже й не надіявся повернутись.
На нейтральній території обмін розпочався в сутінках. Виводили по десять чоловік, на інший бік вели теж десять. Їх зустріли військові, на базі нагодували, переодягли і відправили до Харкова, де вже Андрія піджидав отець Олександр, який і доставив бійця додому. О другій ночі зайшов у квартиру, обійняв дружину, поцілував сплячих дітей і подякував Богу за його щедру милість…
Ця війна, як ріка. Ми увійшли в неї. Зворотної дороги немає…
Андрій Матвійчук пройшов пекельні дороги війни.
Хоча б на дві хвилини побачити дітей та дружину – це бажання ні на мить не полишало військовослужбовця на Сході.
