Курси НБУ $ 39.79 € 42.38
То хтось допоможе незрячій і глухій жінці упіймати шахрая?

Волинь-нова

То хтось допоможе незрячій і глухій жінці упіймати шахрая?

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом редактор відділу соціального захисту газети «Волинь-нова» Євгенія СОМОВА


 


… як на чужій біді нагріли руки
Із лучанами Валентиною Мазурик та Петром Дячуком знайома давно. Не раз розповідала на сторінках газети про мужнє подружжя. Обоє — незрячі, але не нарікають на долю, намагаються жити повноцінно і допомагати іншим. Петро бере участь у хоровій самодіяльній капелі УТОСу «Лісова пісня», Валентина, яка не лише не бачить, а й не чує, в’яже бійцям АТО тактичні рукавиці, висилає лікарські трави, щоб зміцнювали імунітет і не хворіли. Пише вірші й казки для дітей. Нерідко спілкуюся з нею по телефону. Спершу розмовляю з Петром, а вже потім він передає дружині сказане, вистукуючи на долоні шрифтом Брайля. Так було й цього разу.



Кажуть, не спійманий — не злодій. Але для мене, як і для пані Валентини, людина, котра, спекулюючи на чужій хворобі, видурює гроші, таки шахрай. Тому розділяю обурення жінки.



Зателефонував Петро й попросив вислухати дружину. Жінка розповіла історію, яка обурила її до глибини душі: якийсь «добродійник» у «Фейсбуці» розміс-тив оголошення про збір коштів на операцію пані Валентині (вона потребує слухового імплантату, щоб чути хоча б на одне вухо). Здавалося б, радіти треба. Пройнявся чоловік чужою бідою і вирішив допомогти зібрати гроші. Але, як виявилося, милосердям тут і не пахне. Наяву шахрайська благодійність, бажання нажитися. Адже роз-містив свій картковий рахунок. Тобто, збирав кошти для себе, прикриваючись благодійністю. Коли пані Валентина дізналася і підняла шум, швидко зняв оголошення.


— Звернулася до поліції, але там сказали, що не будуть цим займатися, бо нема підстав вважати його шахраєм, — розповідала співрозмовниця. — Невідомо ж, чи зібрав він якісь кошти, чи ні? Щоб дізнатися, треба звертатися до банку, але це може зробити тільки поліція або прокуратура, а там — не хочуть. Як же мені довести, що той чоловік шахрай? Невже залишиться непокараним?
Кажуть, не спійманий — не злодій. Але для мене, як і для пані Валентини, людина, котра, спекулюючи на чужій хворобі, видурює гроші, таки шахрай. Тому розділяю обурення жінки. І теж вважаю, що він повинен бути покараний. Зазначу, що подібних аферистів зараз розвелося багато. Тож коли бачиш молодих людей із прозорими пластиковими коробками, які на вулицях збирають допомогу на лікування хворих, вагаєшся, чи кинути кілька гривень. Нелегко зрозуміти, що стоїть за проханням допомогти: чиєсь бажання збагатитися, чи реальна біда і життя, яке ти зможеш врятувати?
До вуличних доброчинців правоохоронці не виявляють інтересу. Певне, тому, що українське законодавство дозволяє збирати гроші таким чином. Та й більшість із них діють у правовому полі. Мають при собі типові договори з печатками і реквізитами організацій, від імені яких збирають кошти, діагноз хворого і, як сказав один із них, навіть дозвіл міськради. Втім, вірити у їхню безкорисливість не можу. Адже більшість людей зі скриньками отримують гроші за свою роботу. А це, як на мене, дискредитація доброчинності. Окрім того, із зібраного до хворого доходить лише частина, решта коштів осідає на різних ланках благодійного ланцюжка, йде на адміністративні витрати. Тож людям, які хочуть допомогти хворим дітям, на лікування яких зараз збирають кошти на луцьких вулицях волонтери, раджу поцікавитися у них, чи можна поспілкуватися з батьками дітей, як зв’язатися. Якщо відмовлять — не майте з ними справи.


… що б не говорилибалакали, а доля Старого ринку вирішиться лише після виборів
У Луцьку не вщухають базарні війни. Працівники Центрального ринку, намагаючись зберегти за собою робочі місця, тиснуть на владу як можуть. Уже й мітингували, і рух громадського транспорту на вулиці Богдана Хмельницького зупиняли, і брали в осаду міськраду, не випускали з неї депутатів. Люди вимагали продовжити договір оренди землі під торговищем із облспоживспілкою, якій належить ринок. Влада намагається їх утихомирити і відтягує розгляд дражливого питання. Але як не крути, а вирішувати його треба. Ринок у центрі міста, причім в його історичній частині, яку відвідують туристи, у такому жахливому вигляді, як нині, не може існувати. Про це говорять пересічні лучани, депутати і гості міста. Тож серпнева сесія міськради спробувала поставити крапку над «і», ухваливши рішення — продовжити договір оренди на рік щодо однієї ділянки. А ось для лівої частини ринку, тієї, яка прилягає до парку, — ні. Втім, це рішення напруги не зняло. Підприємці, правда, притихли, сподіваючись, що налякана вибухом агресії влада знову відкладе у довгий ящик вирішення питання, а там, може, і забуде про них. Подібне вже було. Пригадується, 10 років тому, коли побудували новий ринок на вулиці Боженка, їм пропонували перейти туди, заманювали комфортними умовами роботи. Тоді вони теж організовували акції непокори і таки змусили владу відмовитися від задуманого. Їй не вистачило рішучості й наполегливості, аби довести розпочате до кінця. Можливо, спрацювали й інші чинники — дружні стосунки окремих посадовців і депутатів із керівництвом облспоживспілки, власні інтереси і т. д. Як би там не було, а вирішення проблеми спустили на гальмах і надовго забули про неї. Але ще тоді, пригадується, підприємці та облспоживспілка обіцяли, що наведуть порядок на ринку, проведуть реконструкцію. Проте з тих пір так нічого й не зробили. Тож не віриться запевненням керівництва облспоживспілки, що зміниться щось, коли знову продовжать термін оренди. Безлад на ринку, антисанітарія і нагромадження навічно припаркованих старих фургонів, облаштованих під торгові місця, схоже, нікого не хвилює, як і відсутність нормальних умов для роботи. Люди, які тут працюють роками, вже звикли до морозів і спеки, для них головне, аби було робоче місце. А керівництву облспоживспілки — тепло і затишно у своїх кабінетах, тож про облаштування ринку не думає. Навіщо щось робити, коли можна перекладати папери і збирати гроші з підприємців?
Дивує і недалекоглядність міськради. Вона ж і досі не має чіткого бачення розвитку території ринку, ніхто не знає, що буде на ділянці, з якої хочуть виселити підприємців. Словом, як і багато років тому, влада знову наступає на ті ж граблі. Рішення про відмову в оренді приймає без публічного обговорення, зустрічей із торговцями. Тож не дивно, що людей, яких поставили перед фактом виселення, це обурило і вони спробували довести, що з ними треба рахуватися. Аби виправити помилку, міська рада нарешті створила тимчасову робочу групу, яка й має вирішити, що робити з Центральним ринком. У її складі — представники органу влади, підприємці. Сподіваємося, що переможе здоровий глузд і вони зуміють знайти спільну думку, виробити пропозицію щодо вирішення проблемних питань. Але поки у місті не відбулися вибори міського голови, справа з місця точно не зрушить — ніхто не захоче потрапити в немилість до електорату.


… що субсидійна щедрість держави швидко закінчилася
Зателефонував колишній працівник редакції, а нині пенсіонер, з приводу оформлення державної допомоги на оплату житлово-комунальних послуг.
— Поки міг — платив, — розповідав, — але зросли тарифи і відчуваю, що вже не потягну оплату. Хочу йти за субсидією.
І таких, як він, людей, котрі донедавна були ще спроможні сплатити за комуналку, а тепер зубожіли, щороку більшає. Серед них і я. Два роки тому ще сама розраховувалася за житло, воду і газ, а торік змушена була звернутися по допомогу до держави. Пішла оформляти субсидію, хоча, зізнаюся, це було принизливо. Відчувала себе людиною із простягнутою рукою, але втішалася тим, що я така не одна. Півкраїни сидить на субсидіях, а якщо точніше, то 47 українських сімей із кожних 100 отримують їх. І що вражає, половина з них — працездатні. У європейських країнах субсидії надають лише інвалідам, безробітним, багатодітним і малозабезпеченим родинам, але не працюючим. Їм вистачає, щоб платити за комунальні послуги. У нас же змушені просити допомогу й ті, хто, здається, непогано заробляє.
Щороку збільшуються бюджетні видатки на субсидії. Якщо у 2015-му держава виділяла на них 17 мільярдів гривень, у 2016-му — 40, то в цьому — 47. І їх не вистачає! Довелося додати ще
14 мільярдів. Якщо й надалі так буде, то на субсидії піде левова частка бюджету. Абсурдність цих витрат обурює. Адже субсидії отримують не завжди бідні. Частина з тих, хто звертається по державну допомогу, могла б заплатити за комунальні послуги з власної кишені, але приховує доходи. Одні переписують квартири, дачі, машини на батьків-пенсіонерів, інші виписуються з багатоповерхових особняків, залишивши в них безробітних дружин. Ще інші не хочуть працювати, бо їх не влаштовує недостатньо висока, як вважають, зарплата. Тож їздять за кордон, де є змога заробити більше, ніж у нас. Схем приховування доходів багато. Відстежити їх за бажання не так уже й складно. Але кому це потрібно? Державі? Як би не так. Вона буде й надалі роздавати субсидії, щоб не втратити електорат. Їй легше відшкодувати витрати на оплату житлово-комунальних послуг, бо ж бере їх із наших кишень, ніж проводити реформи, які б знизили навантаження на сімейні бюджети. Але оскільки діє методом пряника і батога, то буде їх постійно урізати. І перший крок до цього вже зробила, зменшивши соціальні нормативи на газ й електро-
енергію, а відповідно і суми субсидій. Тож у цьому опалювальному сезоні менша кількість українців буде отримувати їх.
У постанові Кабінету Мініс-трів України, яка була прийнята в серпні й стосувалася зниження соціальних нормативів, є ще один цікавий пункт, де йдеться, що державна допомога призначається і тим, хто винаймає квартиру. На перший погляд, це непогано. Але ж отримати її можна тільки на підставі договору з власником. Спробуйте знайти такого доброго господаря, який піде на це. Тож створюється враження, що писали її люди, які далекі від реального життя.


 

Telegram Channel