«Я стала ворогом народу в 1 рік... Дивуюсь, як ще хтось міг плакати за тираном Сталіним?»

Катерина ЗУБЧУК

«МИ БУЛИ ВИСЛАНІ НА 20 РОКІВ З КОНФІСКАЦІЄЮ МАЙНА»
Судячи з архівної довідки, яку Людмила Тимофіївна одержала вже в незалежній Україні, така доля спіткала її батьків з чотирма маленькими дітками (1930—1940 років народження) як членів родини Василя Мельничука. Тобто батькового брата, котрий, згідно із уже згаданим документом, «був активним учасником ОУН, перебував на нелегальному становищі» (згодом засуджений до найвищої міри покарання — розстрілу). За постановою Луцького райвід-ділу НКДБ від 19 травня 1941 року, яку затвердила опертрійка Волинської області, сім’я Тимофія Мельничука, яка жила у Милушах Луцького району, була виселена у Тюменську область строком на 20 років із конфіскацією майна.
А найменшою дитиною, яка народилася у травні 1940 року, була Людмила Мельничук, а зараз, по чоловікові, — Ваврух. Ясно, що жінка не може пам’ятати дорогу на заслання, бо ж їй виповнився тоді лише рік. А ось як жилося в чужому, холодному й голодному краї, то це вже закарбувалося в душі навіки. Це те, що не забувається.

— Сестра моя Ольга, — розповідає Людмила Тимофіївна, — на 10 літ старша від мене. Вона вже їсти варила в’язням. Ну як варила — допомагала на кухні по можливості — картоплю почистить, щось піднесе, віднесе… Я пам’ятаю, що прибігала до неї за лушпахами. Принесу це «багатство» в барак, де ми жили, на грубці розкладу, щоб лушпахи підсушилися, і їм їх.

— Сестра моя Ольга, — розповідає Людмила Тимофіївна, — на 10 літ старша від мене. Вона вже їсти варила в’язням. Ну як варила — допомагала на кухні по можливості — картоплю почистить, щось піднесе, віднесе… Я пам’ятаю, що прибігала до неї за лушпахами. Принесу це «багатство» в барак, де ми жили, на грубці розкладу, щоб лушпахи підсушилися, і їм їх. За цю лагоминку ще й плач був, коли старші брати забирали крадькома від мене. Доводилося їсти і дохлих коней, і траву. Щоб не вмерти з голоду, брат пташок стріляв.
Мати дівчинки, як пригадує зараз жінка, дуже тяжко у лісі працювала. А батько в 1943 році був призваний в трудармію. Потім він у складі 2-ї Польської бригади брав участь у боях із німецькими загарбниками.
Про нелегке життя в Сибіру — спогади як із давно побаченого кіно. Бо аж не віриться жінці, що це все з нею було… Ось іде начальник поселення, а вона по снігу бігає сяк–так одягнена і співає «Горькая доля моя» (цю пісню про гірку долю, яка до Сибіру довела, чула від старших виселенців). Питає цей начальник у перехожої жінки: «Чья это девочка?» А та каже: «Та це ж дочка Марії Мельничук». Дивується чоловік: «А чого вона така роздягнута?» На дівчинці справді було зовсім не зимове вбрання. Тоді він виписав родині Марії Мельничук шість метрів тканини, з якої зазвичай онучі робили. І, як пригадує Людмила Тимофіївна, мама пошила їй утеплений комбінезон, в якому вона й ходила. А хіба забудеш ті чотири картоплини, які «німка, така ж виселенка, дала дітям на Великдень»…
У серпні 1945 року батько Людмили Тимофіївни був демобілізований з армії і повернувся додому — у село Милуші. Але не надовго там затримався. Сказав рідні: «Мої діти і жінка десь мучаться — і я мушу бути з ними». У тому ж 45-му він приїхав до своєї родини у Сибір. Пригадуючи зустріч з батьком, жінка розповідає:
— Пам’ятаю, як тато зайшов у барак, у нашу кімнатку і аж за голову взявся, промовляючи: «Ото мої діти так живуть?!» Він привіз сушених яблук, сала — те, що люди дали, збираючи в далеку дорогу. Ми як понаїдалися після голодухи, то аж похворіли.
І ось батька уже в комендатуру викликають. «Чого, бандьора, приїхав сюди?» — першим було запитання. А він їм у відповідь: «Я ж воював на фронті». Вернувшись додому, з гіркотою згадував цю зустріч у комендатурі. Але саме завдяки тому, що чоловік був на фронті до самої Перемоги, постановою УМВС Волинської області, затвердженою Міністерством внутрішніх справ України, 12 листопада 1947-го року було прийняте рішення про звільнення від подальшого перебування Тимофія Мельничука і його сім’ї на виселенні. Вони одержали дозвіл повернутися на попереднє місце проживання — у своє село Милуші.

«ПОДАЙТЕ, РАДИ ХРИСТА, ХЛІБА»
У кінці 1947 року приїхали Мельничуки з Сибіру додому.
— Як зараз бачу себе, малу, — каже Людмила Тимофіївна. — Одягнена була у штани і ватник (куфайку). Ходжу по вагону, плачу і прошу: «Подайте, ради Христа, хліба». На верхній полиці жінка якась лежала. Каже до військового, який був по сусідству: «Що ти не бачиш — вони ж їдуть з голоду і холоду?». І той військовий приніс нам звідкись пару батонів. Я так їла, що ледь не подавилась…
І ще такий спогад, вже про те, як добралися до Луцька:
— На Вишкові жила мамина сестра Надя. Йдемо до неї. Тітка як глянула на нас, то крик підняла: «Брянські йдуть (тоді багато людей з тої ж Брянщини жебракували. — Авт.). Не пускайте їх». Мама моя в плач. Аж дядько вийшов з хати. Він нас упізнав і заспокоїв тітку: «Ти хіба не бачиш хто то?» Помили нас, постригли, щоб від вошей позбавити, нагодували…
Сім’я Мельничуків якийсь час жила у казармі, біля залізничного вокзалу, де згодом був ресторан «Світлофор». А за якийсь час перебралися у Милуші — на свій хутір. Хата, як каже Людмила Тимофіївна, не дуже збереглась, але з допомогою родичів, сусідів підремонтували її. Хазяйство вже якесь завели, «тітка корову дала».
— А то ж був час, — говорить жінка, — неспокійний, багато хлопців було по лісах. Пригадую, до нас приходили якісь військові — штиками в соломі штрикали — бандерівців шукали. А наш хутір був неподалік від лісу. Раз мама ввечері затірку варила. Ми сиділи, чекали того наїдку. Аж чуємо, собака по дроту бігає, гавкає. Вийшов батько — бачить, що жінка якась стоїть. «Пустіть переночувати», — попросилася. Мама як те почула, то, ледь не плачучи, до неї з такими словами: «Я ж тільки-но з Сибіру вернулася з дітьми. Зараз прийдуть і знов нас туди запроторять». Але пустили тоді ту жінку в хату. Мама кинула на підлозі соломи, рядно. А коли незнайомка стала виймати якісь бинти, медикаменти, то мама ще більше злякалась і попросила її: «Я буду дівчинку присилати в ліс, вона приноситиме молоко, пляцка якого. Тільки не приходьте більше до нас».
Цією «дівчинкою» була найменша в сім’ї Людмила. Вона і відносила в ліс харчі. Як зараз пригадує жінка, виходив із-за дерева якийсь чоловік, забирав провізію, віддавав їй торбу, і вона поверталася додому. Посвідчення ветерана ОУН—УПА свідчить про цей період у житті Людмили Ваврух.

«УКРАЇНА — ЩЕ НЕ ТАКА, ЯК ХОТІЛОСЯ Б, АЛЕ ГОЛОВНЕ ЩО ВОНА — НЕЗАЛЕЖНА»
Людмила Тимофіївна сьогодні з подивом пригадує березневий день 1953 року, коли помер Сталін. З подивом, що в школі (а вчилася вона у Милушах) всі дуже плакали. Парадокс! Не стало такого тирана, через якого тисячі доль поламалися, чого ж за ним горювати? Але справді так було, що проливали сльози.
— Після сьомого класу, — розповідає Людмила Тимофіївна, — я хотіла далі вчитися. Вже в Луцьку. Аж тут приїхала з Норильська татова сестра — тітка Марія. Розхвалила, що в них зараз добре живеться. Ми, мовляв, вивчимо Люду, поможемо їй в усьому. Так я вдруге потрапила у Сибір. Там, 20-літньою, і заміж вийшла за Михайла Семківа, батьки якого — західняки з Тернопільської області — були засуджені як вороги народу. Дітей, двох синів Бог дав. І справді непогано жилося, бо ж Норильськ — багате місто, де нікель, руду, золото видобували, переробна промисловість була розвинута. Але сталося так, що в нас із чоловіком не склалося сімейне життя, розлучилися (Михайло уже покійний). У 1970 році я повернулася до Луцька…
Через 10 літ, уже маючи 42, Людмила Тимофіївна вийшла вдруге заміж.
— І прізвище моє Ваврух, — розповідає жінка, — то по другому чоловіку Павлу. Добру людину послав мені Бог за всі пережиті страждання. Павло, який працював на «швидкій», не подивився, що я з виселенців, що маю лише семирічну освіту. Покликав мене за дружину, і я ніколи не пошкодувала, що погодилася на цей шлюб. Уже 35 років ми у парі. Колись він мене підтримав, сьогодні, коли в нього здоров’я немає, я йому стараюсь бути опорою.
А ще, як сказала жінка, чоловік її розуміє і ніколи не перечить, як вона йде до своїх побратимів. Ці побратими — це такі ж, як і вона, чоловіки і жінки, які були в дитинстві виселені разом із репресованими батьками. Тепло відгукується Людмила Тимофіївна про Валентину Єгорову, яка очолює громадську організацію «Волинське обласне ветеранське товариство політичних в’язнів і репресованих». Як і про Богдана Вівчарика — голову Братства ОУН—УПА Волинського краю імені Клима Савура. У різному віці, у різних місцях далекого Сибіру опинилися свого часу засуджені і виселені волиняни. Але їх єднає одна пережита біда: є що згадати, є над чим поплакати і є чому порадіти. Бо хоч сьогодні Україна ще не така, як хотілося б, але головне, що вона — незалежна.