«Дала обітницю, що буду поруч із тими, кому важко»

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

«ЛІКАР — ВІН І У ЛТП, І У СЛІДЧОМУ ІЗОЛЯТОРІ — ЛІКАР»
Громадською діяльністю Катерина Володимирівна зайнялася, вийшовши на заслужений відпочинок. І «вариться» у цих клопотах уже 7 років. А людиною поважного віку її досі не можна назвати — замолода. Виявляється, пенсіонеркою жінка стала у 45, бо служила лікарем у пенітенціарній службі.
— Ви раніше опікувалися здоров’ям ув’язнених? — дивуюсь, бо мою тендітну співрозмовницю важко уявити в цій ролі.
— Так, я відслужила у кримінально–виконавчій системі 18 літ. Але хіба місце роботи чи статус пацієнтів мають значення? Якщо ти лікар, то бачиш перед собою не засуджених, не злочинців, а хворих, яким маєш надати допомогу, — пані Катерина не бачить нічого особливого у своїй професійній кар’єрі.
Після закінчення Тернопільського медінституту приїхала за направленням у рідний Горохівський район, призначили головним лікарем амбулаторії у Мар’янівці. Відпрацювала більш як три роки, а там запропонували місце терапевта в ЛТП (лікувально–трудовий профілакторій), були за радянських часів такі виправні заклади, де примусово утримували людей із алкогольною залежністю.

Хіба місце роботи чи статус пацієнтів мають значення? Якщо ти лікар, то бачиш перед собою не засуджених, не злочинців, а хворих, яким маєш надати допомогу.

— Частина з них потрапляла туди випадково. Існував план, рознарядка, тому іноді ізольовували від суспільства на рік–два не тільки пропащих пияків, а звичайних сільських дядьків, які могли випити зайву чарку. Я і наркологією паралельно зацікавилася, намагаючись допомогти хворим, — розповідає Катерина Володимирівна.
Коли лікувально–трудові профілакторії в Україні позакривали, вона перейшла працювати у слідчий ізолятор у Луцьку. Уявлення про те, що у режимних закладах медицина убога і примітивна, пані Катерина спростовує:
Для невідкладної медичної допомоги ми мали все необхідне, хворих із туберкульозом забезпечували безкоштовними ліками. Усіх обстежували. Тоді нас було двоє лікарів і фельдшери, а тепер штат розширили, є і психіатр, і фтизіатр, і рентген–лаборант. Звичайно, серед пацієнтів були різні люди, але на якість допомоги це не впливало. Мали навіть свої переваги. У міській поліклініці під дверима лікарів — черги, нервова атмосфера. А в нас охорона приводила хворих на прийом згідно з графіком, більше часу відводилося на роботу з кожним пацієнтом. Як і скрізь, усе залежало від професіоналізму медиків. Бо лікар — він і у ЛТП, і у слідчому ізоляторі — лікар.

ЇЙ НЕ ЗАВЖДИ ДЯКУВАЛИ, ДЕХТО КАЗАВ: «ПЕВНЕ, ЩОСЬ ІЗ ТОГО МАЄТЕ?..»
Катерина Володимирівна ніколи не розповідає про ті життєві обставини, через які вона мусила стати сильною жінкою. Обмовилася, що мала серйозні проблеми із здоров’ям, пережила багато втрат і трагічних моментів, в один з яких і дала обітницю Богу, що допомагатиме тим, кому важко.
Як трапилося, що стала працювати у громадській організації стомованих хворих, хоч від самої Господь відвів цю біду? Усе вийшло начебто випадково, але навряд чи в цьому світі щось відбувається просто так.
У проктологічному відділенні обласної клінічної лікарні пані Катерині доводилося бувати часто, бо там лікувався тато. Вразили приреченість і відчай деяких прооперованих хворих, які вважали, що ними всі гидуватимуть, що їм і за поріг тепер не вийти. А через 10 літ у батька діагностували рак товстого кишківника, пухлину видалили й поставили ту ж таки стому.
— Я доглядала тата в лікарні, допомагала і його сусідам по палаті. Намагалась розрадити, розповідала їм як лікар, що зі стомою можна повноцінно жити. Батька, на жаль, урятувати не вдалося. Потім я волею долі знову опинилася у тому ж відділенні, бо потрібно було опікуватися швагром — важкохворим чоловіком моєї покійної сестри, який теж переніс операцію з приводу раку кишківника. Григорія вже мали виписувати, коли до нього в палату зайшла скромна й тиха жінка, почала говорити, що вона теж живе зі стомою, що таким людям потрібно об’єднуватися. То була Ліда Сташко, яка з нуля взялася створювати громадську організацію таких хворих, — тремтить від хвилювання голос Катерини Володимирівни.

Найпершим підтримав стомованих волинян і матеріально, і духовно світлої пам’яті владика Ніфонт.

Ця зустріч відбулася у 2010 році, коли стомованих людей не забезпечували калоприймачами і доводилося купувати їх власним коштом. А це — непосильні витрати. У Києві на той час уже створили всеукраїнську організацію «Астом», потім згуртувалися хворі Львівщини, щоб відстоювати свої права. І Катерина Мельник, довідавшись про ініціативу Лідії Сташко, підключилася до роботи.
— Треба було ходити по чиновницьких кабінетах, щоб зареєструвати громадську організацію, переконувати людей, щоб вони ставали її членами. Це вже потім, коли і на рівні держави, і в областях були змушені згадати про проблеми стомованих, коли почали фінансувати відповідні програми, стали допомагати благодійні фонди, до нас потягнулися. Організація існує з 5 жовтня 2010 року, за цей час через неї пройшло до 250 осіб. Багатьох, як і Лідію Сташко, вирвала з рядів «Аcтом–Волинь» страшна недуга. Коли подруга зовсім злягла, обов’язки голови я взяла на себе, хоча дехто й підозри висловлював: «Певне, щось із того маєте…» Але просто було б шкода, якби організація занепала, — пояснює мотиви свого вчинку Катерина Мельник.
Вона тоді працювала викладачем у Біотехнічному інституті, адміністрація якого безкоштовно надала приміщення для їхньої громадської організації. Найпершим підтримав стомованих волинян і матеріально, і духовно світлої пам’яті владика Ніфонт. Згадує пані Катерина добрим словом і фонд Ігоря Палиці «Тільки разом», який забезпечує частину хворих калоприймачами упродовж останніх 4 років. Адже програма, що фінансується з обласного бюджету, охоплює тільки людей з інвалідністю, а оформили її не всі. Дякує міській владі Луцька, Ковеля, Володимира-Волинського, районній — у Горохові, Рожищі, Ківерцях, де дбають про потреби цієї категорії хворих.
Хочеться залучати якнайбільше стомованих до активного життя, тому організовуємо зустрічі, творчі виставки. «Штаб-квартирою» нашої організації у Луцьку стала бібліотека №10, що на Київській площі, завідувачка якої Надія Сергіївна Чміль в усьому підтримує і допомагає. Нам щастить на добрих людей, — усміхається пані Катерина.

НАВЧАТИСЯ, ВДОСКОНАЛЮВАТИСЯ, ЗМАГАТИСЬ — НІКОЛИ НЕ ПІЗНО
Коли у Луцьку на базі інституту економіки і менеджменту відкрили за грантові кошти «Центр освіти третього віку», Катерина Володимирівна загорілася бажанням поліпшити знання англійської. Слухачкою була сумлінною, як зламала ногу, то навіть на милицях ходила на заняття. І коли їй запропонували стати керівником Центру, погодилася, бо бачила, наскільки це потрібна справа. Організовували вечори-«посиденьки», літні люди спілкувалися, демонстрували таланти. А оскільки проект був міжнародним, то приймали гостей із багатьох країн, в тому числі й зі Словаччини, які й запросили волинських слухачів до себе на спортивну олімпіаду. Передбачалися змагання з шахів, тенісу, стрільби… Тоді й пригадала пані Катерина, що вміє добре стріляти.
— З першої олімпіади у Словаччині ми привезли всього 4 медалі, а тепер завоювали вже 10. Оце кілька днів тому повернулися із змагань. Є досвід, бо щороку беремо участь у декількох спортивних турнірах за кордоном. І самі організували в Луцьку міжнародну «Сеньйоріаду» — свято тих, хто любить фізкультуру, здоровий спосіб життя, — демонструє здобуті медалі Катерина Володимирівна.
Зізнається, що вдома сидіти не звикла. Часто їздить на семінари, тренінги у різні області України, любить подорожувати, рибалити, збирати гриби. А встигати скрізь допомагає підтримка чоловіка, який поділяє інтереси непосидючої дружини. От і на олімпіадах разом відстоюють честь України.
— Цього разу і мені, й Костянтину вдалося набрати найбільшу кількість очок у змаганнях зі стрільби. Дуже добре виступили всі члени нашої команди, люди тренуються, погоджуються їхати за свій кошт, хоча це й не дешево. Не дивно, що в нашому Центрі найбільше слухачів завжди збирає напрям «Активне довголіття», де читають лекції про здорове харчування, користь фізкультури. У будь–якому віці треба бути у відмінній формі, — підсумовує наша співрозмовниця.
Зараз Катерина Володимирівна є заступником голови ГО «Центр освіти третього віку», отож завжди у русі, серед людей.

 

ДОВІДКА «ВОЛИНІ-НОВОЇ»

Стома — це штучний отвір, сформований на передній черевній стінці внаслідок хірургічного втручання, для виведення калових мас або сечі.
Причинами стомування можуть бути рак кишківника або сечового міхура, дивертикуліт, травми, вроджені аномалії, хронічна непрохідність кишківника, неспецифічний виразковий коліт, хвороба Крона тощо.

У Катерини Мельник — велика команда однодумців.