Мирослав Юзефович: «Навіть на вулиці можу сказати – добра людина чи зла...»

Лариса ЗАНЮК

«Ще з інституту мені підходила роль героя-коханця»
«Про ветеранів театру кажуть — корифеї, і я вже належу до них», — веселим голосом заповнює гримерку Мирослав Антонович. З роками почав розуміти, що не просто грає ролі, а живе ними. То де ж проходить межа між грою і дійсністю у справжнього артиста? А, може, нам і не треба її шукати? Лише прийти на виставу і подивитися, як талановитий актор проживає ролі своїх героїв щоразу, наче невеличкі епізоди особистого життя…

Коли мені говорять, що не ходять до театру, бо більше до вподоби футбол, я не осуджую.

— Коли мені говорять, що не ходять до театру, бо більше до вподоби футбол, я не осуджую, — спокійно провадить ювіляр. — Таких можна лише пошкодувати, бо бідний їхній внутрішній світ. Повірте: підете один раз на виставу — і захочеться ще. Подивитеся на гру акторів — і запитаєте себе: чи ж правильно я живу? Навіть у книжці того не прочитаєш, що дає змогу споглядати театр. А, порівнюючи з кінематографом, тут все щоразу заново народжується, — очі пана Мирослава випромінюють захоплення. — Це не розважальний заклад. Колись сусідка каже моїй мамі, мовляв, хай Мирослав візьме сестру, і та теж «повикабелюється» там, на сцені. Мама, мудра жінка, каже: «Та що ви! То не просто! Він же в інституті вчився, щоб грати…» Розумієте, навіть на вулиці я — актор, спостерігаю за виразом облич людей. Подивився — і можу сказати, чи добра вона, чи зла. Не раз міркую: звідки той Путін, моральний виродок, взявся? Калічить життя людей, а його підтримують подібні, інші ж не бачать і не розуміють, що у нього на обличчі все написано.
— Пане Мирославе, які ролі вам до душі? Чи погоджуєтеся, що є певний тип героїв, котрі пасують акторам за зовнішністю чи характером?
— Ще з інституту мені підходила роль героя–коханця: був молодий, симпатичний. Але все залежить від того, кого хочеться зіграти. Якось загримувався під старого діда, уявив, як то він може говорити, ходити. На сцені потрібно було сказати всього два слова: «сторія» (історія) і «вдівлєніє» (здивування). Дідові щось розказували, а він так щиро тому дивувався. Моя гра викликала велике захоплення у глядачів. У той же час були й серйозні соціальні образи, а тут таке «вдівлєніє». Отож я про те, що все залежить від бажання актора.
— Ви розповідали, що в дитинстві любили грати й співати. То звідти почався ваш театр?
— Ой, так хотів грати на гармошці, що грав на резинці! Батьки (мені так з ними пощастило) дуже гарно співали в церковному хорі, в клубі села Менчичі Володимир–Волинського району і мене з собою водили. «Юзефовичі так співають!» — дивувалися люди. Досі пам’ятаю: лежу на печі, а до нас у хату прийшов хор колядувати. Ох, як я тоді захопився! У 5 класі дітей вербували в інтернат в Іваничі, агітували, що там музика буде. Я наполіг, що піду туди, аби навчитися грати. Бабуня — в плач: «Куди дитину здали?» Іваничі від нас десь за 7 кілометрів, то я потім вже пішки приходив додому. Вчився грати, співав, ходив на драматичний гурток, на моделювання — то був цілий світ для сільського хлопчика. Мені досі шкода тих дітей, які не мають де розвивати свій талант…
Потім вступив у Луцьке педучилище на музичне відділення, співав на «Блакитному вогнику». Мене почув режисер Мальцев і запросив у театр, а я ж тільки в училище вступив! Добре, каже, вчися й приходь. Паралельно брав участь у Народному театрі Анатолія Юницького. Якось запросили головного режисера облмуздрамтеатру Бориса Лур’є на репетицію спектаклю, де я був у головній ролі, і він покликав мене в трупу обласного театру. А я ж тільки училище закінчив за спеціальністю вчителя музики! Перший мій вихід на професійну сцену відбувся у 1968 році на виїзній виставі «Шельменко–денщик» в ролі капітана Скворцова.

«Бог мені завжди допомагав, я тільки так усе пояснюю»
Протягом року мені дають різні ролі, а я думаю, що треба далі вчитися, бо не маю театральної освіти. Поїхали у Воркуту на гастролі, і я з чемоданом книжок — готуюся до вступу в Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого. Там же 40 чоловік на одне місце. Я не зізнався, що працюю в театрі, побоявся, що відправлять, але заспівав — і мене взяли. У Києві пропонували роботу в театрі ім. Івана Франка, запрошували й у Ленінград, але відмовився, повернувся в Луцьк. Наче все добре — граю головні ролі, але з’явилися особисті проблеми.
Тож задумався над пропозицією київських кінорежисерів. Якраз знімали фільм «Далі польоту стріли». Спочатку запросили на 9 знімальних днів. Я взяв доню Богданку — дитина рада, що її теж знімають. Тоді ж запропонували посаду заступника директора. Хоча головний режисер Михайло Ілляшенко у Луцьку був шокований, але відпустив із розумінням. Потім все закрутилося, бувало, що й серед ночі йшли зйомки. «Амерікен бой», перший бойовик… Часом якусь декорацію терміново треба, то й вночі шукаєш. Два роки так тривало, потім у Ялту поїхали кіно робити. Виходимо ввечері на Набережну, а в місцевій перукарні жінки проводжають когось на пенсію… Там я й познайомився зі свою дружиною Наталею, з якою прожив щасливих 15 років. Влаштувався у Ялті виконавчим директором «Каскадер–фільму». Пригадую, як приїхали англійські кіношники, поміняли свої фунти стерлінги на мільйони наших купонів. Уже тоді побачив різницю між їхнім і нашим життям. Уявляєте, на один день зйомок у лісі вони привезли біотуалети! Після співпраці з англійцями мене запрошують у Київ на посаду директора… стоматологічного центру.
— А як же театр?
— Нема театру, душа мучиться. Думаю, треба сходити до Богдана Ступки, попроситися на роботу. А там мені кажуть, мовляв, нащо це вам, зараз тут така бідота, а ви все-таки директор. Я ж був зрадів, що приїхав у столицю, нахлинули студентські спогади: «Як тебе не любити, Києве мій» (співає і так чудово. — Авт.), а там все російськомовне, одні «учрєждєнія і ніщєта». Мене питають, як це буде «по–украінскі» і просять: «Мірчік, спой нам украінскую пєсню». Але все це можна витримати, і я сприймав із гумором. Але сталася біда. Дружина моя чудова, яка так раділа, що потрапила в Київ, захворіла. Не змогли врятувати… І Київ мені став немилим…Ще коли Наталя жила, прочитав, що Олесь Санін, який вчився з моєю донькою в Луцькій гімназії №4, ще мене просив прослухати його перед вступом у театральний, вже талановитий режисер, працює над фільмом «Мамай». Зустрілися, йому потрібний був директор, взяв мене на роботу.
Після картини «Мамай» три роки просив дозволу на зйомки «Поводиря», дали, коли я вже повернувся в Луцьк (покійний Богдан Береза запропонував знову грати у волинському театрі). Зіграв у «Поводирі» сліпого кобзаря і щасливий, що цей фільм вийшов і що його знімав мій добрий знайомий. Дав мені Бог шанс зустріти своє щастя ще раз. Маю кохану дружину Тамару, інженера за освітою, але яка дуже любить мистецтво, пише картини. Одне слово — талановита жінка і мені з нею повезло. Є донька і внучка, є улюблена робота, без якої просто не уявляю свого життя. Щасливий, що зараз працюю на своїй волинській землі. Дуже чекав, щоб повернувся сюди і Михайло Ілляшенко, мій улюблений режисер. Уже другий рік, як він тут, усе стало на свої місця, актори йдуть радісно на роботу. Поставив чудову класичну драму «Каса маре», у якій я теж граю. А цього року приїхав і його син Ярослав — свіжий подих приніс із собою. Я радію, у мене чудова роль Латина у його «Енеїді», маю що сказати людям.
— У п’єсі «Дитина в дарунок», яку покажуть на вашому бенефісі, граєте головну роль… Розкажіть трохи про цю трагікомедію.
— У ролі діда Івана я навіть не граю, а проживаю себе. Це сучасна українська драматургія. Може, комусь здасться її рівень не таким високим, та автор на це й не претендує. Мирон Лисак — не драматург, а інженер-будівельник. Звичайно, можна і треба грати Шекспіра, і ми це теж вміємо, але треба показувати наше сьогодення такою п’єсою, як «Дитина в дарунок». Хвилює душу, а для цього й існує театр. Я щасливий в цій ролі. Дружина Мирона Лисака керує канадським фондом, який опікується неблагополучними підлітками, і фонд спонсорував постановку вистави. Хороша і справжня життєва історія.
— Мирославе Антоновичу, вітаємо вас із ювілеєм і бажаємо ще багато нових і цікавих ролей.
Приходьте в театр! Умійте відволіктись від сірих буднів і помилуватись грою акторів. Хай не гризе заздрість і бажання посміятися з когось. Знаєте, чому японці живуть довго? Не тому, що їдять рибу, а тому, що поважають інших й усміхаються людині, яку зустріли.

Фото Олесі САЄНКО