Так ніхто не кохав 09.10.2017, 12:43

Женя Будулаїха — кохана дружина Сергія Бондаря

Це подружжя із села Кортеліси, що на Ратнівщині, давно «прив’язали» до імені героя відомого з радянських часів фільму «Циган». Хоч, як каже сам чоловік, у його роду не прослідковується ромське коріння. Хіба що долю свою знайшов мандруючи, як і Будулай, що багатьом полюбився

Катерина ЗУБЧУК

«Ми познайомилися і розлучилися аж на чотири роки»
Перша «серія» нашої розмови була у полі. Куми Бондарів — Лідія і Василь Козаки, які зголосилися допомогти вибирати картоплю, — не ремствували, що якийсь час їм довелося підганяти рядки і наших героїв. Навпаки, судячи з їхніх слів, потішилися з того, що подружжя, яке добре знають, «в газету попаде». Мовляв, такі добрі й щирі люди достойні, щоб про них, про їхню сім’ю знали не лише в Кортелісах…

Поки був у Жені, моя мати так захвилювалася, що в міліцію на розшук подала: а як же — у баню поїхав і пропав!

І ось ми вже повертаємося в минуле — до першої зустрічі Сергія Володимировича і Євгенії Кіндратівни, а тоді просто Сергія і Жені, бо ж були зовсім юні. Сорок п’ять літ спливло з того часу.

— У Ковелі на вокзалі ми познайомилися, — розповідає чоловік. — Я родом із Хмельниччини (моє рідне село — Червона Зірка, а після декомунізації — Прибузьке), а навчався на Волині, у Володимир–Волинському профтехучилищі здобував професію тракториста. То була весна. Наближався Великдень. Мій однокурсник, який жив у Черську на Маневиччині, запросив на свято до себе в гості. До відправлення поїзда залишалося півтори години. І ми, як вже молоді, з дівчатами, які теж кудись їхали, розговорилися. Я звернув увагу на Женю — вона, така маленька, худенька, була одягнена у коротеньке пальто і мала розкішну косу, що спадала нижче пояса. Познайомилися, пожартували і поїхали. Я — у Черськ, а Женя — у Рожище, де вчилася у зооветеринарному технікумі.
Тоді вони навіть не розпитали одне в одного, звідки родом — знали, де вчаться, ото і все. Чи думали, що ще побачаться? Теж, мабуть, ні. Інакше адресами обмінялися б. А то ж сіли у свої потяги і роз’їхались. Як виявиться, на цілих чотири роки. Може, і забули б про цю зустріч, як каже сьогодні чоловік, якби подружка Жені не прислала йому тої ж весни на 1 Травня вітальну листівку. Їй Женя, певно, розповіла про хлопця, який їхав до Черська, звідки вона родом, і спрацював, як кажуть, інтерес. Так ця подружка мимоволі продовжила знайомство, яке зав’язалося на Ковельському вокзалі.
— Одержавши вітання–листівку, — пригадує чоловік, — я вже знав адресу Жені і почав писати їй листи. «Давай зустрінемося, — пропонував. — Ти у Черськ до подруги приїдеш, я — до товариша». Женя, як потім довідався, справді їздила у Черськ, як і я. Але так складалося, що ми жодного разу не побачились, бо не співпадали наші візити. Коли я в армію йшов, то запрошував її на Хмельниччину, на випровадини. Але знову в Жені щось не вийшло. Тож за чотири роки ми так і не зустрілися.

«Все було майже так, як у фільмі «Іронія долі, або З легкою парою»
— Скажу по правді, — зізнається Сергій Володимирович, — на Хмельниччині мав дівчину. І листи в армію мені писала обнадійливі («ти мій майбутній чоловік»). Але виявилося, що до мого «дембеля» її почуття до іншого спалахнули, — вийшла вона заміж. Після служби повернувся я додому, а мати каже: «Тобі одна вже гарбуза підкинула». Я тоді їй: «А у мене є ще одна дівчина». Це про Женю йшла мова.

Як привіз її додому, то мене питали: «Де ти таку дитину взяв?» А та «дитина» он якою жінкою стала — двох діток подарувала.

І ось одного разу поїхав Сергій з хлопцями–односельчанами в баню у Хмельницький. І все сталося майже так, як у фільмі «Іронія долі, або З легкою парою». Тільки з тою різницею, що після бані хлопець не помилково поїхав у Рожище, де жила його майбутня дружина, а спеціально. Та розкішна коса настільки запам’яталась, що не давала йому спокою.
— Позичив я у сусіда 60 карбованців, — розповідає чоловік, — бо ж поїздка була все-таки непередбачувана, тож грошей мав із собою обмаль, — і в дорогу. Оскільки знав адресу, то вирішив зробити сюрприз — заявитися без попередження. Знайшов у Рожищі будинок на вулиці 8 Березня, зайшов у кімнату, де жила Женя, і побачив на тумбочці свою фотографію, яку прислав їй, коли з армії вернувся. Ясно стало, що прибув, куди треба. Ось тільки мій сюрприз ледь не закінчився невдачею: виявилося, що Жені вдома нема — на весілля вона поїхала до когось із рідні.
Одне слово, ледве не розминулися вони. Вже й на автостанцію пішов Сергій, щоб повертатися додому. Аж бачить: дівчина йде з розкішною косою. «О, Женя!..» — тільки й вигукнув. А наступного дня вони занесли у загс заяву на реєстрацію шлюбу.
Я цілий тиждень пробув тоді у Жені, — розповідає чоловік, загадково усміхаючись. А з подальших слів ясно, що за інтрига ховалась за цією усмішкою: — Поки мене не було, моя мати так захвилювалася, що в міліцію на розшук подала: а як же — у баню поїхав і пропав! А сусід, у якого я гроші позичав і який знав, куди я вирушив, до останнього мовчав, «не продавав» мене. Приїхав я пізно вночі. Мати не може заспокоїтись — крик у хаті: «Що ти надумав? Де ти пропадав?» А я у відповідь: «Ще щось розкажу — я женився». Документи мої поховала, як почула таке. Вранці встаю, а двері зачинені. Мати під дверима з другого боку сидить, кимарить і мене стереже, щоб нікуди не пішов. Кажу: «Що хочете робіть — ховайте документи, сваріться, а я вибрав собі дружину». Перекипіла мати, правда, через тижнів два запропонувала: «Треба по–людськи якось зробити. Давай поїдемо в свати». Найняли машину в колгоспі і поїхали. А то був лютий 1975 року. Холодно.
Сватання проходило у селищі Ратне, де сестра Жені жила. Так домовилися молоді, бо до Воєгощі, що на Камінь-Каширщині, звідки родом наречена, дорога була страшна.
— І так, якби хтось зняв на камеру, то цікавий фільм вийшов би. Їхали ж ми вантажівкою з будою, — пригадує Сергій Володимирович. — Настелили сіна, взяли бутель горілки і грілися, як могли.
А весілля святкували у травні: 18-го — у селі Воєгоща, а 25-го — у Прибузькому на Хмельниччині.
— Женя маленька така була, мініатюрна, — каже чоловік. — То вже зараз вона кілограмів набрала. А тоді, як я привіз її додому, то мене питали: «Де ти таку дитину взяв?» А та «дитина» он якою жінкою стала — двох діток мені подарувала…
Починала молода сім’я вити своє гніздечко біля Сергієвих батьків. Потім їм хатину дали в колгоспі, оскільки Женя ветеринаром працювала, а Сергій — трактористом. А коли в цій дуже старенькій оселі стеля впала, то перебрались у Копистин — ближче до Хмельницького. Одне слово, на батьківщині Сергія Володимировича народилися дочка Леся і син, якого назвали на честь батька Сергієм. Там і підростали дітки.
— Але малий у Копистині слабував, — каже Євгенія Кіндратівна. — І нам порадили змінити клімат. Так ми опинилися на Херсонщині. Три роки жили там. Син окріп, а вже мені південний клімат не підходив. І взагалі там тяжко було. Та й незвично, бо ж, уявіть, вода — привозна. А оскільки дві мої сестри жили на Ратнівщині, то й нам напитали і роботу, і житло. У 1984–му переїхали в Кортеліси. Вже більше 30 літ тут.
Подружжя згадує, як на Херсонщині якось циганка наворожила їм, що не житимуть вони довго в тому краї. Сказала, що чекає їх дорога, і державна хата, і машина. Але буде, передбачала, і біда. Все збулося. І біда не обминула. Вже у заміжжі дочка тяжко захворіла, і тільки завдяки добрим людям, зокрема односельчанці Катерині Дордюк, яка живе в Білорусі й «достукалася» до мінських лікарів, вдалося її врятувати.

«А вінчалися ми разом із сином та невісткою»
Про цю сторінку в житті подружжя Бондарів ми вже говорили, коли Сергій Володимирович і Євгенія Кіндратівна «добили» грядку картоплі і під вечір вернулися в село. У затишному обійсті, де осінньої пори достигає виноград, де виблискують на сонці жовтобокі гарбузи, що добре цьогоріч вродили, де домашнє птаство сокорить і гелгоче, можна було побачити, як хазяйнують наші герої.
— Шкода, що тепер ми самі залишилися у своїй великій хаті, яка була державною, але вже приватизована, — каже Сергій Володимирович. — Дочка, як вийшла заміж, то перебралася у Гродно. У сусідній Білорусі живе і син з невісткою. Правда, вони зовсім близько — у селі Мокрани, а це кілометрів 10 від кордону. З ними частіше бачимося.
Мова зайшла про сімейний альбом — хотілося побачити, якими були молодята у травні 1975 року, в день весілля. І таку світлину подружжя зберегло.
— На жаль, нема фотокартки з нашого вінчання, — мовить чоловік, бо тільки на відео знімали…
Так ми «зачепилися» за ще одну цікавинку: виявляється, 42 роки тому Бондарі не брали церковного шлюбу. То було і не прийнято, «бо ж комсомольці». Та й, мабуть, недоросли ще тоді, як кажуть самі наші герої, до думки, що шлюб без Божого благословення — це гріх.
— Літ п’ять, а може, то вже й шість тому, — пригадує з цього приводу Євгенія Кіндратівна, — надумали ми з чоловіком, що досить у гріху такому жити. Приїхали якось із Мокран син із невісткою. Я їм кажу: «Ми вінчаємося з батьком. Може, і ви з нами?» (дочка повінчалася у день весілля. — Авт.). Вони охоче відгукнулися на це. Але ж невістка у нас Гюзель — татарка — у Луцьку познайомився з нею син, коли на телемайстра вчився. Як розказали ми своєму батюшці, що дружина сина — іншої віри, мусульманка, то він не погоджувався їх вінчати. Як же бути? Вихід знайшли: тут же у Кортелісах невістку охрестили, і тепер вона має церковне ім’я — Галина.
Одного недільного дня після служби у місцевому храмі парафіяни стали свідками таїнства вінчання двох пар — батьків і дітей.
— У нас все було, — каже Євгенія Кіндратівна, — як у справжніх молодих, коли йдуть до шлюбу: рушника стелили під ноги і на ікону Богородиці я рушничок повісила.
І поклялися Бондарі підтримувати одне одного в радості і хворобі, в багатстві і бідності, в щасті і горі, аж поки смерть не розлучить. Уже більше 40 років вони разом. У Кортелісах давно стали своїми.
— Ось тільки якби ви спитали в селі, де живе Сергій чи Женя Бондар, — каже чоловік, — то, думаю, довго вам довелося б нас шукати.
Виявляється, Сергій Володимирович тут більше знаний як Будулай, а його Женя — Будулаїха. Хоч, як зазначає глава сімейства, у своєму роду ромського коріння він не знайшов. А що з циганом асоціюється, то, певно, не лише через свою смаглявість, а й завдяки веселій вдачі…
Отой Будулай, який народився на Хмельниччині, а знайшов свою долю на Волині, сам уже давно вважає цей поліський край своїм. І, як зауважив, пісню «Волинь моя» співає залюбки, бо вона вже — його. А головне — чоловік, судячи з почутого, ніколи не пошкодував про те, що взяв за дружину свою Женю. Тому-то з такою теплотою згадує він весну далекого 1972 року, коли вперше побачив її у Ковелі на вокзалі. Як реліквію береже знімок, на якому вона — маленька, тендітна, з розкішною косою. Перш дітям показував світлину («дивіться, то ваша мама в юності»), тепер — внукам, яких у подружжя четверо. А там і правнуки підуть (тішиться чоловік, бо ж уже почалася пора весіль онуків). І їм розповідатиме про розкішну косу їхньої прабабусі.