Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
«Вашого редактора за вишиванку тут можуть і побити…»

Волинь-нова

«Вашого редактора за вишиванку тут можуть і побити…»

Журналісти «Волині-нової» доставили у зону АТО спеціальний випуск нашої газети — ​«Фронтову Читанку»

…З автобуса-«пазика» швидко виходили люди — в основному пенсійного віку — і, з торбами та кравчучками в руках, починали бігти, намагаючись випередити один одного. Вони хотіли бути першими у черзі, яку займали в ангарі-тунелі, збитому з дерев’яних брусів та клейонки. Дорогу обмежували червоні вказівники з черепами, які попереджали про заміноване поле…
Отак утікають від «руского міра» до хунти і бандерівців, — спробував хтось жартувати. Хоча насправді від побаченого було не до жартів…


Василь УЛІЦЬКИЙ,
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ


«ЧЕРГИ, ДЕ НАРОДЖУЄТЬСЯ НЕНАВИСТЬ»
Такою гнітючою картиною нас, журналістів регіональних засобів масової інформації з різних куточків України (Волині, Сумщини, Рівненщини, Одещини, Київщини, Харківщини, Донеччини), зустрів контрольний пункт в’їзду-виїзду «Майорськ» (поруч із селищем Зайцеве) на так званій лінії розмежування у Донецькій області. Усього таких КПВВ п’ять — чотири на Донеччині і один на Луганщині. Лише через них офіційно дозволено перетинати ту трикляту лінію розмежування.



« На це справді боляче дивитись. Не покидає відчуття безглуздості того, що відбувається: українці ідуть до українців через блокпости.»



Колишній волонтер та журналіст, а зараз прес-секретар голови Донецької військово-цивільної адміністрації Павла Жебрівського Тетяна Ігнатченко згадує, як з важким серцем спостерігала колись над створенням цих пропускних пунктів, боячись, що вони будуть новим кордоном. Фактично так воно і сталось.
— У цих чергах народжується ненависть, — каже Тетяна.
На це справді боляче дивитись. Не покидає відчуття безглуздості того, що відбувається: українці ідуть до українців через блокпости.
Ті, хто перетинає «кордон», «шмон» переживають двічі, — і з українського, і з того боку. Але на нашому пункті черга рухається швидко. Зазвичай з того боку ідуть з напівпорожніми торбами, адже ціни в «ДНР» удвічі вищі, тож затоварюються на підконтрольній Україні території. А ще тут отримують пенсію, оформляють документи, провідують родичів… КПВВ працює з 7.00 до 18.30.
— Заборонено! — раптом каже український прикордонник, виймаючи із сумки жінки пляшку горілки із акцизною маркою «ДНР». Наступної миті півлітра опиняється у смітнику. Ніхто особливо не обурюється. Дехто дивується, що жінка взагалі взяла горілку з собою. З українським спиртним, до речі, теж не потрапиш на підконтрольний Росії бік Донецької області — не пропустять уже в «ДНР».
— А у мене на денеерівському блокпосту забрали українські м’ясо та ковбасу, — скаржиться якийсь чоловік.
— Не може такого бути, ковбасу дозволяють, — перебиває його сусід. Черга ненадовго пожвавлюється.
Останньою із зосередженим обличчям мовчки стоїть бабуся, яка виглядає найстаршою з усіх. Крім сумки та рюкзака за спиною, тримає ще й кравчучку… Оце, думається в ту мить, фактично і є головне «досягнення» «руского міра» на Донбасі — ганяти стариків через лінію розмежування, змушуючи терпіти фізичне та моральне приниження…
У цих чергах фіксуються непоодинокі випадки смертей. Хоча на українському боці, на відміну від протилежного, є мінімальні побутові умови — туалети, вода, лавки. Але КПВВ ще дуже далеке від ідеального. «Це приниження людей та України, — обурювався Генпрокурор Юрій Луценко, коли у вересні навідався сюди. — 4 примітивних туалети. Через такі 5 КПВВ за три роки перейшло 7 мільйонів наших людей!» Зрештою вбиральнями на пунктах пропуску зайнявся сам прем’єр-міністр. Гройсман наказав створити тут «фірмовий український стиль — якість і розуміння того, що не можна бути байдужими до людей».
Нашій бюрократичній машині треба було три роки, щоб навести елементарний порядок на КПВВ. Скільки знадобиться для наведення цілого «стилю», важко сказати. Але те, що протистояти російській пропаганді можна лише реальними справами — факт. І дуже добре, що є ті, хто це і розуміє, і робить. Як от офіцер Збройних сил України В’ячеслав Раєвський.


СПРАВЖНІЙ ПОЛКОВНИК: «ВИП’ЄМО ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ»
…Коли налили третю чарку, полковник В’ячеслав Раєвський взяв слово і виголосив традиційний для військових третій тост — за тих воїнів, кого уже нема з нами. Говорив про свого друга, який не вийшов із Дебальцевого. Ковтав сльози, але не стидався їх.
Нам, прибулим журналістам, пощастило, що нашим «гідом» у Краматорську, Майорську, Авдіївці був саме полковник Раєвський — керівник Об’єднаного центру військово-цивільного співробітництва при штабі АТО. Він відповідає за вкрай важливу ділянку в зоні АТО — співпрацю між військовими та цивільними. А знайти порозуміння з місцевим населенням — це навіть не половина справи, а, може, й більше.



— Раніше я послуговувався обома мовами, — пояснює. — Але від лютого 2015-го — лише українською принципово.



— У 2015-му, коли ми намагались лише заговорити з місцевими, від нас просто відвертались, — каже пан полковник. — Та й не секрет, що окремі наші військові вели себе не зовсім добре. А зараз населений пункт, де з нами відмовлялись розмовляти, майже повністю проукраїнський. І це досягається максимальним залученням бійців у життя цивільних. Коли засукуєш рукави і з іншими людьми допомагаєш латати прострелений дах. На жаль, ще не про всі населені пункти можу сказати, що там домінують проукраїнські настрої. Але ситуація із ставлення до війська уже інша. Якщо я тут у формі проходжу повз школу — зі мною обов’язково привітається кожен учень. У мирному Києві такого нема, — каже він. — Часто люди по допомогу звертаються не до поліції, а до військових. І ми готові допомагати.
Відчувається, що цей підтягнутий, ввічливий та уважний, але з твердим характером офіцер щиро вболіває за справу, яку робить. І приємно дивує своїми принципами.
— Поки війна — не вживаю спиртного. Вип’ємо після перемоги, — каже він і третій тост за тих побратимів, кого вже нема, виголошував зі склянкою компоту.
Промовляв, до речі, гарною українською мовою. За цілий день жодного разу не перейшов на російську.
— Раніше я послуговувався обома мовами, — пояснює. — Але від лютого 2015-го — лише українською принципово.
На зиму цього року, нагадаємо, припали найзапекліші бої за Дебальцевський плацдарм, в яких поклали голови 179 наших воїнів від рук російських окупантів…
Забігаючи наперед: телефонний дзвінок від полковника Раєвського застав нас уже на півдорозі з Донбасу додому.
— Газета — чудова, — почули його бадьорий голос. — Роздамо максимальній кількості підрозділів по всій лінії розмежування. Зобов’язують щодня інформувати, який підрозділ і скільки отримав.
Радіємо. Бо мова про 12-сторінковий спеціальний випуск газети «Волинь-нова», який ми назвали «Фронтова Читанка». Це подарунок колективу газети нашим військовим, у який ми вклали серце і душу (усі публікації друкувались на сторінках звичної всім газети). Із семи тисяч накладу чотири тисячі відвезли на Схід, а решта три розповсюдимо у військових частинах.
— Більше б такої преси на передовій, — каже В’ячеслав Раєвський.
Обіцяємо, що буде більше.
Взагалі, сприяти цьому мали б наші місцеві олігархи, але замість боротись за Україну на Сході, вони, щоб тримати владу тут, засівають оселі Луцька і волинських сіл безплатними паперовими виданнями, з яких ллється один бруд…


«ЗАЧЕМ ВЫ НАС ТЯНЕТЕ В ЕВРОПУ?»
…«Делегація» нашої газети в’їхала у Слов’янськ у складі головного редактора Олександра Згоранця, заступника Василя Уліцького та двох водіїв — Миколи Денисюка та Миколи Пашка. Розглядали чимось схожу на нововолинську архітектуру і міркували, чому російські диверсанти атакували це місто першим? Певно, що не просто так. І навіть його тодішній мер Неля Штепа тут ні до чого. Слов’янськ — своєрідне осердя донецьких земель, знаходиться відносно близько до Харкова. І колись він справді був «столицею» — у 1918 році став головним містом Донеччини — однієї із земель Української народної республіки (до речі, тільки так — Донеччина, а не Донбас — просила нас називати цей край і Тетяна Ігнатченко). Саме на цих землях тривалий час існувала українська державність — Гетьманщина, коли Слов’янськ був сотенним містом Ізюмського полку (вражаючої краси козацький храм у стилі українського бароко і досі стоїть в Ізюмі, на який «рускій мір» теж претендував).
Слов’янськ — також місто-курорт, яке лежить у дуже мальовничій місцині поблизу крейдяних гір Святогірська з його знаменитою Лаврою (і гігантським бетонним пам’ятником Артему у стилі кубізму). Місто і район навколо нього й досі залишаються одними з найбільш україномовних на Донеччині. Шукаючи потрібну адресу, перепитали кількох людей. І, на диво, відповідали нам якщо не українською, то намагалися сказати хоча б кілька слів нею. Так само було потім і на місцевому ринку кераміки (рекомендуємо — ціни на всякі горшки в прифронтовому Слов’янську в рази дешевші, ніж у Луцьку!), і в місті.
— Слов’янськ та Краматорськ зараз не впізнати, — каже Андрій, наш колега-журналіст Донецько­го телебачення. — Вони найспокійніші і найбільш про­українські. Але чим ближче до лінії розмежування, тим ситуація інша. Скажімо, в Дзержинську вашого головного редактора можуть і побити за його вишиванку, в якій він приїхав сюди.



— Зачем, зачем вы тянете нас в Европу? У нас нет денег туда ездить! Она нам не нужна!



Сам Андрій живе у Костянтинівці, яка кілька місяців була під «владою» російських загарбників. Зараз там настрої — приблизно 50 на 50. Активних колаборантів нема — або втекли, або ними зайнялося СБУ.
— Є багато переселенців із того боку, — продовжує Андрій. — То вони завжди першими ідуть на українські свята. Найактивніші. Переїхала до нас жінка з дитиною, має українську позицію, а її чоловік залишився у Донецьку — воює, сім’я розпалась… Але єдине точно можу сказати: якби так званий референдум проводили зараз, то людей на нього пішло б набагато менше.
За словами Андрія, Донецьке українське телебачення покриває підконтрольну територію і «дотягує» десь до центру Донецька. Але лінію розмежування просто заполонили «сєпарські» телеканали — їх аж 5! І зомбування дає свій ефект. У безглузду чутку про те, що через майбутню повінь на Західній Україні бандерівці масово їдуть заселяти донецькі хати, можуть повірити навіть ті, хто не хоче ніякого «руского міра».
— Зачем, зачем вы тянете нас в Европу? У нас нет денег туда ездить! Она нам не нужна! — молода жінка, яка раптом зі злістю вимовила ці слова, просто ошелешила. Бо до того ми приязно розмовляли про спільні для волинських і донецьких шахтарів проблеми. І бесіда зав’язалась, коли група місцевих почула нашу «щиру» українську та сама підійшла нам подякувати за таку красиву мову!
Навіть подумати не можна було, що головною претензією до «хунти» стане одне з її досягнень, — як ми зрозуміли — це можливість вільно мандрувати світом!.. Але що хотіти, якщо ми були першими західняками, з якими вона розмовляла, а до того «говорила» лише з російським телевізором. Тут лік один: дорога на Донеччину від коліс машин із делегаціями з інших регіонів України має бути витоптаною-виїждженою.


«АВДІЇВКА – ЦЕ УКРАЇНА, А В ДРУЖКІВЦІ – ВЖЕ ВСІ ВИВІСКИ УКРАЇНСЬКОЮ!
Щодо доріг на Сході, то вони потрохи стають кращими. Свіжий асфальт на донедавна розбитому «ізюмському шляху» за Харковом ще пахне і парує. Та й інші дороги підлатані. Лише рухаючись в Авдіївку, наші два важкі броньовані КрАЗи («куни») все ж звернули на польову дорогу, щоб, попетлявши між пагорбами, виїхати в місто.
Але перед тим була одна вражаюча зупинка — заїхали познайомитись і залишити на деякий час редакційне авто до волонтерів-медиків Хоттабича. Такий позивний Іллі Лисенка, який з початку бойових дій організував волонтерську медичну допомогу в зоні АТО. Одна зі «швидких» так і називається — Хоттабич. Ця автівка вже фактично легендарна, адже на ній з поля бою евакуйовано понад 700 наших бійців!
База волонтерів зустріла нас гуморним написом на плакаті, який одних вітає, а інших — …не дуже: «Нехай щастить!» (українською) і «Нех#й шастать!» (російською), — написано на ньому.
— Півтора метра «ярості». Кроха, — чоловіки у камуфляжі одразу ж заходились представляти Олю Башей, свою колегу. Тендітна жінка скромно усміхалась. І просто не вірилось, що на своїх плечах вона витягла з-під куль сотні поранених! Справжній герой. Говорила про те, що болить:
— Дуже, дуже добре, що зараз в армії велику увагу приділяють парамедицині, яку мені особисто довелось вивчити в польових умовах. Підготовлений боєць, який уміє правильно надати першу допомогу собі та побратимові, — це наша мета. І ми поступово рухаємось до неї.
А коли побачила у «Фронтовій Читанці» Яну Зінкевич із іншого медичного батальйону — «Госпітальєрів», одразу сказала:
— Яна тепер і в інвалідному візку навчає, як рятувати солдатів.
— Олю, а коли, на вашу думку, та територія буде нашою? — запитуємо, показуючи у бік труб окупованої Горлівки, що видніються на горизонті.
— Думаю, що нескоро, — чесно каже вона. — Але можу сказати одне: якщо українці, будучи три роки тому фактично з вилами, змогли зупинити озброєну до зубів Росію, значить, — ми вже перемогли…
Не хочеться прощатися з людьми, які варті навіть не окремого репортажу, а цілої книги, але мусимо, адже обмежені в часі — маємо рухатись далі, в найгарячішу за зведеннями нині Авдіївку.
… Це містечко з його гігантським коксохімічним заводом-паруючим драконом (найбільший у Європі) — єдине місце, яке останні кілька місяців обстрілюється фактично щодня. Половина пошкоджених будинків, 502 поранених жителі, 61 людина загинула, з яких 15 — діти. Цифри, які не вкладаються у голові. Як і те, що місто примудряється виглядати цілком мирним. Якась незбагненна картина: діти граються у дворі, а поруч працює трактор, який розбирає завали напівзруйнованої снарядом п’ятиповерхівки. Хтось спокійно вигулює собаку, а якийсь п’яничка виклянчує у нас гривню, старанно вимовляючи українські слова.
Підходимо до крайніх будинків Авдіївки, які дивляться у бік Донецького аеропорту, що за два кілометри. Тут дві багатоповерхівки — стара і новозбудована, — яким дісталось найбільше. Виявляється, що попри численні сліди влучень тут ще й досі… живуть чотири сім’ї. На одному з будинків — величезний, на чотири поверхи, портрет жінки. Рік тому його намалював австралійський художник Гвідо ван Холтен. Зобразив учительку української літератури однієї зі шкіл Авдіївки Марину Марченко. У 2014 році біля цього будинку було важко поранено її чоловіка під час обстрілу. За словами художника, погляд учительки ніби промовляє: «Так, ви можете нас обстрілювати, зруйнувати наші будинки, але ми нікуди не підемо з нашої батьківщини».
Нас супроводжує речник штабу АТО підполковник Анатолій Стельмах, який щодня з’являється із фронтовими зведеннями на телеекранах. Прес-центр базується прямо тут, у гарячій Авдіївці. Дошкуляємо Анатолію запитаннями. В тому числі традиційним: чи можуть наші бійці відповідати на російські провокації (у день нашого перебування було всього два «прильоти», і якби військові не сказали «полетіло», ми б подумали, що це якийсь «хлопок» із труби машини).
— Повірте, ніхто на передовій не чекає на дозвіл Києва на відповідь. Вона буде негайна, — каже він. — Так, у «сєпарів» — заборонена зброя, але ми відповідаємо асиметрично: наші бійці уміють і дозволеним калібром завдати ворогу дошкульних ударів…
Залишаємо хлопцям кілька сотень примірників «Фронтової Читанки» і збираємось у зворотну дорогу, сфотографувавшись при виїзді біля знака «Авдіївка — це Україна». Шлях пролягає через Дружківку, батьківщину, до речі, відомого дисидента радянських часів Олекси Тихого. Помічаємо, що в цьому населеному пункті всі вивіски написані українською мовою. Виявляється, містечко стало переможцем своєрідного конкурсу, оголошеного головою Військово-цивільної адміністрації Павлом Жебрівським, — який населений пункт першим українізується, йому виділять 30 мільйонів гривень.
Але додому їдемо з думкою: в наших силах повернути Україну на Донеччині не тільки у вивісках, а й у серцях людей.


P. S.Наступного дня після нашого від’їзду бойовики обстріляли контрольний пункт в’їзду-виїзду «Майорськ», житлові райони селища Зайцеве і південно-східні околиці Авдіївки…


P.S1. Дякуємо Всеукраїнській професійній спілці «Незалежна медіа-профспілка України» за надані бронежилети, а головному консультанту Головного департаменту інформаційної політики Адміністрації Президента України Олександру Бухтатому — за організацію поїздки в зону АТО.



Прифронтова Авдіївка познайомила і здружила журналістів із різних куточків країни.



За спиною головного редактора «Волині» хвіст черги на пункті пропуску, в якій люди з окупованих територій стоятимуть по кілька годин, щоб потрапити на «хунтівську» Україну і закупити продукти чи отримати пенсію.



Вчителька з портрета дивиться у бік окупантів, але це не зупиняє їх від обстрілів.


Фото В’ячеслава РАЄВСЬКОГО, Миколи ДЕНИСЮКА і Миколи ПАШКА.

Telegram Channel