«Відчуваю щось надприродне, коли сідаю за рояль»

Марина ХАРЧУК

«Під класичну музику я засинав із пелюшок»
— Мікаелю, з чого почалося ваше знайомство з музикою?
— У дитинстві мама часто вмикала мені класичні твори, і я під них засинав. А пізніше, у віці 5–6 років, полюбив співати і навіть хотів стати співаком. Батьки віддали мене в музичну школу, де мені дуже сподобався рояль. А там уже мій педагог, Ірина Володимирівна Циганкова, дала мені основи знань, навчила розуміти й любити світ музики.

І якщо музика – це твоє все, то ти на сцені почуваєшся, як риба у воді, і просто ділишся з людьми тим, від чого сам отримуєш задоволення.

— Тобто інший інструмент ви навіть не розглядали як варіант?
— Ні. Дуже захопився саме роялем. Навіть закинув спів, хоча батько постійно спонукав мене розвивати вокальні здібності, адже одне іншому не заважає.
— Тож вас, мабуть, не потрібно було примушувати до занять?
— Ну якщо чесно, то перші років три–чотири таки доводилося. Особливо коли влітку друзі грали у футбол, а я мусив грати на фортепіано. Постійна участь у концертах, конкурсах потребувала безперервних тренувань, фактично без вихідних і канікул. Але потім щось змінилося. Напевно, можливість виконувати те, що подобалося, пробудила бажання займатися.
— До речі, про уподобання. Музика – це космос душі. Який він у вас, що ви любите грати найбільше? Можливо, пишете власну музику?
Взагалі я меломан і люблю всю музику. Однак на першому місці для мене все-таки класика. Шкода, що в Україні її не шанують так, як у Європі. Тож доводиться підлаштовуватися під слухача, а класичні твори переважно виконую для себе, аби не забувати. До того ж це хороше заспокійливе. А останніх років три захоплююсь трансом – відомими широкому загалу Ерміном Ван Бюреном, Маркусом Шульцом, Ендрю Райлом. Хоча слухаю і фольк, і рок, і джаз, навіть поп за умови, що він якісно зроблений.

«Як любиш справу – не можеш робити її погано»
— Вашою першою вчителькою музики була заслужений працівник культури Ірина Циганкова, про яку ви згадували. А продовжити навчання ви вирішили в Києві. Що це вам дало і чи не хотілося там залишитися? Що спонукало повернутися?
— Десь після семи років навчання ми з Іриною Володимирівною поїхали в Київ на майстер–клас. Там познайомилися з професором Валерієм Козловим. Послухавши мою гру, він порадив переїхати до столиці. Там 8 років я провчився у заслуженого працівника культури України, професора Наталії Віталіївни Гриднєвої. Вона для мене як друга мама. Шістнадцятилітнім опинився у столиці, уперше без батьків – і так мені не хотілося там залишатись… Але згодом здружився з однокласниками, звик до ритму великого міста, навіть дуже його полюбив. Свого часу грав в одному з київських гуртів, але коли стали виникати суперечки, незгоди, я не бачив більше перспективи і повернувся до Луцька. Тут став навчатися вокалу у Галини Конах, а згодом і співпрацювати з нею, на запрошення друга долучився до іншого гурту.
— Ви вже є лауреатом міжнародних конкурсів. Чи берете й зараз участь у музичних змаганнях? У якому найбільше хотілося б здобути перемогу?
— Так, справді, але це було досить давно. Останніх років сім–вісім я на конкурси не їздив. Бував на фестивалях в Україні, у Польщі, грав в оркестрі. Але зараз до жодних конкурсів не готуюсь і найближчим часом не планую. Звісно, хотілося б виграти якийсь престижний конкурс, як-от імені Чайковського або Шопена, або Рубінштейна, або Горовиця. Але наразі я відійшов від класичної музики до авторської і працюю саме в цьому напрямку. Займаюся і вокалом. Можливо, надалі буду їх поєднувати.
— Тоді, Мікаелю, розкажіть, будь ласка, більше про колектив і його діяльність.
— Я є учасником двох гуртів. Перший – «Carlos Bandos» – джазовий. Напередодні Нового року Славік (Мирослав Кіруєв), барабанщик і засновник, дізнавшись, що я в Луцьку, подзвонив мені і запропонував виступити з ними на концерті. Погодився – і не шкодую, бо всі учасники кльово роблять своє діло. Ми готуємо джазову кавер–програму, адже часто виступаємо на корпоративах, весіллях, а людям цікавіше слухати не просто джаз, а те, що їм добре відоме. У другій групі зібралися хлопці переважно з драмтеатру. Туди мене запросив мій друг Андрій Маслічук, який пише слова і музику для гурту. Фактично він і є його засновником. Назву ми придумували досить довго, врешті-решт зупинилися на варіанті «Зворотний зв’язок». У планах – записати альбом, думаю, за місяців 4–5 нам це вдасться. Працюємо ми в жанрі інді-рок, сподіваюся, наша творчість буде до вподоби слухачам.
— У вас багатий досвід: ви виступали як сольно, так і у складі групи, в оркестрі. Яка робота вам більше до душі?
У кожному з варіантів є свій кайф. Наприклад, коли граєш класичну музику в оркестрі, то навіть на сцену зовсім по–іншому виходиш, з іншим настроєм. Звичайно, хвилювання є перед будь–яким виступом, та коли ти виконуєш класику і викладаєшся сповна, тебе настільки переповнюють емоції, що це просто щось неймовірне, ніби надприродне. А от при виконанні каверів чи авторських творів дуже важливо бачити, що публіка гарно сприймає музику, що люди «зажигають», тоді й тобі передається їхня енергетика, хочеться танцювати. Тому це навіть порівнювати важко, скрізь по–своєму класно. Головне – любити свою справу, бо коли любиш, то ти не можеш робити її погано. І якщо музика – це твоє все, то ти на сцені почуваєшся, як риба у воді, і просто ділишся з людьми тим, від чого сам отримуєш задоволення.

Довідка «Волині–нової»
Мікаел Каджикович ГЮЛАЗЯН, 26 років
Народився в місті Спітак (Вірменія). Переїхав разом із сім'єю до Луцька у 1994 році.
Навчався в музичній школі № 1 по класу фортепіано. У 2014 році закінчив Національну музичну академію України ім. П. Чайковського в Києві.
Лауреат міжнародних конкурсів «Горовиць-дебют» (м. Київ), «Синій птах» (м. Сімферополь), учасник багатьох міжнародних фестивалів, зокрема «Київські літні музичні вечори». Композитор, учасник двох луцьких гуртів, виступає спільно із волинською співачкою Галиною Конах.