«Мене Господь Урятував, і я присвятив своє життя Богові й народові…»

Валентина ШТИНЬКО

Той, кому бодай один раз за життя доводилося близько спілкуватися з отцем Петром, уже ніколи не забуде мудрого проникливого погляду, який, здавалося, наскрізь бачив не обличчя твоє, а душу, спокійного голосу й особливого, по–філософськи виваженого, присмаченого тонким гумором, підкріпленого нелегким досвідом погляду на життя.

Коли ми дійшли до Ельби, з нашої роти, у якій було 80 чоловік, живими залишилося лише шестеро. Серед них — і я. Хіба це не чудо?

Мені пощастило брати у Петра Влодека інтерв’ю до дня народження, коли йому виповнилося 80, а він ще керував Волинською духовною семінарією УПЦ. Це тоді він сказав:
— Ще у війну я закінчив у Почаєві пастирські курси. (Коли у другому класі на традиційне запитання вчительки про майбутню професію я сказав, що хочу бути ксьондзом, адже навчався у польській школі й відповідав польською мовою — мої однокласники розреготалися, а мені стало кривдно). А два роки на фронті лиш укріпили мою віру. Переконаний, що мене врятували мамині молитви та Господнє провидіння. То неправда, що снаряди не падають в одне і те ж місце. Я це бачив на власні очі.
Коли ми дійшли до Ельби, з нашої роти, у якій було 80 чоловік, живими залишилося лише шестеро. Серед них — і я. Хіба це не чудо? На фронті до Бога звертаються навіть ті, хто ніколи не вірив. Мене Господь урятував, і я присвятив своє життя Богові і народові.
Думається, саме за це Господь і дарував йому довгий, сповнений рясних плодів, людської поваги й вдячності життєвий шлях.
Петро Афанасійович Влодек народився 9 січня 1924 року в селі Оженіно Острозького повіту Волинського воєводства у багатодітній (він у батьків був п’ятим) сім’ї учителя. Його дитинство випало на складні для Православ’я роки перебування українських земель у складі католицької Польщі. Та попри всі труднощі, він ще у дитинстві твердо вирішив стати православним священиком, як і один із братів.
Коли на Волинь удруге прийшла Світова війна, молодий священик у 1944 —1945 роках був на фронті, став очевидцем історичної зустрічі на Ельбі, війну закінчив під стінами рейхстагу у травні 1945–го з численними нагородами — орденами та медалями.
З 1946 по 1948 рік Петро Влодек навчався у Волинській духовній семінарії, з 1948-го по 1952-й — у Московській духовній академії, де здобув вищу богословську освіту та ступінь кандидата наук. Після академії викладав у рідній семінарії, був інспектором, а з 1962-го по 1964–й — ректором семінарії. То були нелегкі роки розгулу войовничого атеїзму, довелося обороняти волинську пастирську школу від закриття радянською владою.
Опісля протоієрей Петро ніс пастирські труди за кордоном: шість років у Берлінському кафедральному соборі й 8 літ служив настоятелем Едмонтонської парафії у Канаді.
Напередодні святкувань 1000-ліття Хрещення Русі священик повернувся до Києва і протягом кількох років виконував обов’язки керуючого справами Українського Екзархату. З 1989-го року він перший ректор відновленої Київської семінарії. У 1991–му повернувся на Волинь, через рік очолив Волинську духовну семінарію, яка на той час містилася у напіваварійному приміщенні.
Протоієрей Петро Влодек відомий у нашій державі як перший упорядник Закону Божого, написаного українською мовою, він — автор книг, підручників та методичних посібників, зокрема з історії Церкви, що й сьогодні використовуються у духовних школах УПЦ.
У грудні 2009 року ректор Київської духовної академії та семінарії архієпископ Бориспільський Антоній оголосив рішення Вченої ради КДА про присвоєння першому ректорові відродженої семінарії протоієреєві Петру Влодеку почесного звання доктора Honoris Causa.
Пишу ці рядки, а в душі відлунює сказане колись цією мудрою і доброю людиною:
— Якось у тролейбусі довелося стати свідком такої розмови. Юнак, побачивши ветерана, який мав на піджаку бойові нагороди, сказав своєму ровесникові: «Дивись, чудак начіпляв бляшок і тішиться». Якби ж вони знали, які тяжкі випробування, біль утрат, піт і кров стоять за цими «бляшками»… На жаль. Ми не цінуємо того, що легко дається.
Або таке:
— Убиває душі така хвороба нашого часу, як бездумне накопичення матеріального. Ви подивіться, скільки у наших квартирах зайвих, непотрібних речей. Посуду, яким ніхто не користується, одягу, який ніхто не носить, килимів на стінах, яких у світі ніхто не вішає… Може, ми не такі вже й бідні, просто не можемо собі дати ради, не цінуємо того, що маємо.
Нині роздуми протоієрея Петра Влодека вже звучать як заповіт усім нам. Прислухаймось. Він заслужив цього своїм многотрудним життєвим шляхом і святою вірою.
Вічна пам’ять і щирі співчуття родині.