Передчасна заздрість
Коли він зайшов в автобус у Варшаві, той, здавалося, одразу ж поменшав. Широкоплечий красень мого віку опустився на сидіння поруч і, привітавшись українською з дуже відчутним акцентом, назвався: «Самір». Працює в Німеччині. Має квартиру в Рівному. Їде у відпустку до коханої жінки. Одразу ж розкрив сумку і запропонував мені бутерброди з шинкою і фрукти
Sandra OLEK
Розговорилися. Побачивши, що українська дається йому з величезними труднощами, перейшла на англійську, і на обличчі Саміра одразу ж розцвіла усмішка.
— Дякую. Як добре, що ти знаєш цю мову. З мене — приз.
Він знову поліз у сумку, витягнув чималого смаколика і замовив нам каву.
Я відчула добру заздрість: люблю бачити і чути, коли люди щасливі. Поталанило ж цій Ользі, думалося.
Як тільки автобус перетнув кордон, чоловік дістав телефон, знайшов потрібний номер і мовив дещо зміненим, наче аж оксамитовим голосом:
— Привіт, кохана Олю. Буду сьогодні ввечері. Автобусом. Чому не літаком? Так, летіти значно комфортніше. Але ж тоді не набереш так багато подарунків. Чому раніше не попередив про приїзд? Щоб ти не готувалася, не думала, чим мене пригостити. Я так сумував за тобою. Не можу дочекатися, коли зможу тебе обійняти.
Він довго розмовляв із коханою, цікавився її справами, здоров’ям, її дітьми. Я відчула добру заздрість: люблю бачити і чути, коли люди щасливі. Поталанило ж цій Ользі, думалося. Стільки любові і турботи. Напевно, з ним надійно і спокійно. Як приємно, що цей чоловік зі східною зовнішністю такий домашній.
— Ні, ні, люба, не треба мене зустрічати. Тим більше, що автобус уже й так запізнюється. Я не хочу, щоб ти мерзла на вітрі. Будь удома. Я заскочу до себе, прийму душ і одразу ж приїду з подарунками.
Він побалакав ще трохи, цьомкнув губами в повітрі, прощаючись із співрозмовницею. А тоді засміявся:
— Чомусь мені було легше вивчити українську, ніж їй розмовляти англійською, яку вчила у школі.
Автобус заїхав на автовокзал Ковеля. Я вийшла подихати свіжим повітрям.
Самір критично оглянув мене і кудись зник. Через хвилину повернувся з кількома величезними помаранчами.
— Це тобі — до Луцька вистачить.
Не встигли ми зайняти свої місця, як він зателефонував знову. Від почутого моя заздрість не тільки розвіялася димом, мені стало зле:
— Привіт, моя люба Людочко. Як поживаєш?
Автобус затих, вражений, як і я. Лише одна жінка за нашими спинами намагалася тихенько пояснити ситуацію:
— Їм можна.
Невидима мені Людочка весело щебетала в трубку.
— Буду завтра, — сказав Самір. — Ні, ні. Я не люблю, коли мене зустрічають. Ні, не літаком. Автобусом. Чому? Бо з подарунками.
Закінчуючи розмову, він знову цмокнув губами, імітуючи поцілунок.
— То й що — знову почула я тихе. — Зате про кожну дбає.
— І жодна не знає про іншу, — почувся ще один голос на захист чоловіка зі Сходу. — Ви ж бачите, який він турботливий. Навіть свою сусідку пригощає. Широка душа.
А Самір тим часом мовчки уважно вивчав моє обличчя. Щось хотів сказати, але все не наважувався. Нарешті озвався.
— Де ти виходиш?
— У Луцьку.
— З тобою було дуже приємно спілкуватися.
— Дякую. З тобою теж.
— Можливо, ми ще колись знову зустрінемося.
— Хто зна, — відповіла я.
— Але краще не бути залежними від долі, а робити її самим. Ти згодна?
Погодилася, й гадки не маючи, про що йдеться. Він не пояснював.
У Луцьку виходило багато пасажирів. Самір допоміг мені отримати багаж і доніс його до таксі. Не слухаючи моїх протестів, заплатив водієві. Чмокнув у щоку і вже мав бігти до автобуса. Спинився.
— Дай мені свій номер телефону.
Як загіпнотизована, простягнула свою візитку. Але коли він зателефонував, не стала відповідати і заблокувала його номер.
