Слідами «недостойного ієромонаха» Йова

Валентина ШТИНЬКО,
заслужений журналіст України
Євгенія КОВАЛЬЧУК,
кандидат історичних наук, заступник директора
з наукової роботи Волинського краєзнавчого музею

Цьогоріч виповнюється 350 років від дня народження Йова Кондзелевича (близько 1667—1740 роки), видатної постаті в історії та культурі України, блискучого іконописця та релігійного громадського діяча. В його особі поєднався майстер європейського рівня і водночас — скромний чернець, «недостойний ієромонах», як він підписався на одній із ікон. Життя і творчість Йова Кондзелевича тісно пов’язані з нашим краєм, про що свідчать ікони та фрагменти іконостасів, які ще й сьогодні можна побачити не лише в музеях, а й у деяких храмах. Ось чому у жовтні минулого року Волинський краєзнавчий музей скерував лист в облдержадміністрацію із пропозицією оголосити 2017-й роком Йова Кондзелевича на Волині й прийняти окрему програму відзначення ювілею іконописця як чільної особистості у пантеоні видатних волинян. На жаль, ця пропозиція не була підтримана. Але ім’я його не припало пилом історії. Серед заходів, які запланував музей, — ХХІV міжнародна наукова конференція «Волинська ікона: дослідження та реставрація», присвячена 350-літтю від дня народження Йова Кондзелевича, яка розпочнеться 19 жовтня, та виставка його нововідреставрованих творів, де вперше будуть представлені одвірки Городищенського іконостаса, датовані 1696 роком.
А нещодавно слідами Йова Кондзелевича по Волині була організована експедиція, в якій взяли участь один із відомих дослідників українського іконопису, завідувач відділу історії середніх віків Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України (м. Львів), доктор історичних наук, професор Володимир Александрович, завідувач реставраційного відділу Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського в Коломиї Андрій Лінинський, який відреставрував для церков Волині ряд ікон, та автори цих рядків. Вибір маршруту передбачав відвідання місць, пов’язаних з іменем Йова Кондзелевича, його служінням ченця та працею іконописця, ознайомлення із залишками малярської спадщини, яка зберігається у храмах, станом пам’яток. Деякі нотатки і враження від подорожі пропонуємо читачам.
Валентина ШТИНЬКО, заслужений журналіст України Євгенія КОВАЛЬЧУК, кандидат історичних наук, заступник директора з наукової роботи Волинського краєзнавчого музею

День перший.
Городище: на центральній іконі Ісус сидить на веселці
Їхали сюди з особливими почуттями. Адже саме із Свято–Троїцької церкви у цьому селі Луцького району 17 літ тому розпочалися наші публікації у газеті під рубрикою «Храми і люди», які згодом були зібрані у книгу краєзнавчих нарисів «Волинь: храми і люди» (Видавництво «Терен», 2010). Теплу передмову до неї написав наш нинішній супутник професор Володимир Александрович.

Життя і творчість Йова Кондзелевича тісно пов’язані з нашим краєм, про що свідчать ікони та фрагменти іконостасів, які ще й сьогодні можна побачити не лише у музеях, а й у деяких храмах.

Біля церкви членів експедиції як старих знайомих зустрів отець Володимир (Дзвінчук), тоді — ще молодий священик родом з Івано–Франківщини, який після закінчення Одеської духовної семінарії отримав тут свою першу парафію. Нині — сивочолий пастир, який зумів прихилити серця людей, а відтак пустив тут міцні корені, служачи у древньому храмі вже понад чверть століття.

У безпосередній близькості біля церкви — сільський цвинтар, котрий вразив нас впорядкованістю й доглянутістю. Либонь, це заслуга як сільської громади, так і священика, який не забуває нагадувати парафіянам, що дбати треба і про живих (не забулося, як у наш перший приїзд напередодні Різдва Христового ми разом із отцем Володимиром провідували його найстарішу на той час парафіянку, 94–річну Дарію Кравчук), і про тих, хто вже відійшов у Вічність. Над однією з могил на цвинтарі тріпоче прапор України. Тут поховано 20–літнього городищенця Тараса Герасимюка, бійця батальйону спецпризначення імені Сергія Кульчицького, який загинув у зоні АТО біля міста Артемівськ Донецької області. Ось така амплітуда часу — від буремного сьогодення через понад три століття в епоху Йова Кондзелевича. Адже 1696 роком означені залишки іконостаса із Свято–Троїцької церкви в Городищі, які нині перебувають в Музеї волинської ікони. Раніше дослідники датували Городищенський іконостас 1700—1710 роками, відносячи його до періоду зрілої творчості Кондзелевича. Але під час відновлення на одвірку царських воріт реставратор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Квасюк виявив дату: 1696. Це дало змогу стверджувати, що ця робота раннього періоду діяльності майстра. Існують відомості про первісне походження цього іконостаса з монастирської Спаської церкви у селі Черчиці біля Луцька. Залишилася з нього лише незначна частина: образ «Моління», центральна ікона апостольського ряду з незвичним для такого сюжету зображенням веселки, на якій сидить Христос. До цього ж Городищенського іконостаса можна віднести ікону «Спокуса Христа», що була знайдена і надійшла до музею пізніше, та дві намісні ікони із захованими за шатами зображеннями Христа й Богородиці, а також боковий вівтар із пределами «Гієна вогненна» і «Хресна дорога», що перебувають у церкві. Приналежність цих пам’яток до одного іконостаса не означає автоматично, що Йов Кондзелевич є їхнім автором, це питання потребує грунтовного дослідження.
Пересічному вірянину, що прийшов до церкви помолитися, може, й не дуже важливо, хто й коли створив той чи інший образ. Але людям, яким небайдужа історія рідного краю, а таких стає все більше, цікаво знати подробиці, імена, дати, обставини. Саме над цим і працюють дослідники сакрального мистецтва, які не лише повернули із забуття ім’я талановитого іконописця, а й вивчили життєпис, умовно поділивши його на три періоди.
Перший — ранній волинський — початок та середина 90–х років XVII століття, коли художник працював у Білостоцькому монастирі, створивши ікони для його церкви, два вівтарі для Загоровського монастиря, іконостаси в селі Городище та містечку Локачі. Є різні точки зору науковців про приналежність усіх цих образів одному автору. Так, згадуваний уже професор Володимир Александрович ділить волинську спадщину Кондзелевича на трьох іконописців, два з яких – невідомі.
Другий період – орієнтовно 1697/1698 – 1705 роки – прикарпатський, коли іконописець працював у скиті Манявському і створив шедевр українського бароко – іконостас для Хрестовоздвиженської церкви скиту Манявського (Богородчанський район, Івано–Франківська область) — та декілька інших робіт для навколишніх сіл.
Третій період – найбільший та найменш вивчений – пізній волинський, що охоплює відтинок часу від 1705 року до смерті Кондзелевича, десь між 1740 і 1748 роками. Тоді творився іконостас Загоровського монастиря (Вощатинський) 1722 року. До цього ж періоду, очевидно, належить пишний різьблений вівтар, виконаний на замовлення Йосифа Виговського, який був єпископом Луцьким і Острозьким у 1715–1730 роках. Він створений у межах цих десятиліть, на ньому є підпис майстра: «Цей вівтар прикрасив коштом своїм його милість Йосиф Виговський єпископ луцький і острозький за відпущення гріхів своїх прабатьків і батьків, написався рукою недостойною Иова Кондзелевича монаха монастиря Білостоцького». Він же міг бути й автором незбереженого іконостаса Луцької братської Хрестовоздвиженської церкви, який загинув у результаті пожежі.
Втім, нищить цінності не лише вогонь, а й безжальний час. Багато ікон, як довелося переконатися, потребують фахової реставрації, а це чималі кошти, яких у невеличких сільських парафій нема.
– Є тепер люди заможні, та меценатів мало, – зітхає отець Володимир. – Втім, наша громада вдячна директорові ТзОВ «Городище» Анатолію Олександровичу Никонюку, який допоміг із огорожею цвинтаря і коли відновлювали куполи на храмі. Роботою людей забезпечує, от і на минулих жнивах хлопці непогано заробили.
А по хвилі додає: «Патріот не той, хто кричить про Україну, а той, хто робить щось для неї, для майбутнього».

Пересічному вірянину, що прийшов до церкви помолитися, може, й не дуже важливо, хто й коли створив той чи інший образ. Але людям, яким небайдужа історія рідного краю, а таких стає все більше, цікаво знати подробиці, імена, дати, обставини.

Білосток: «Зішестя Святого Духа на апостолів» приписують руці майстра

Згадки про Білостоцький монастир і служіння тут Йова Кондзелевича були відомі ще наприкінці ХІХ століття. Однак тривалий час дослідники не могли визначитися, про який саме Білосток ідеться. Ототожнювали волинське село (нині Луцького району) з польським містом Білосток, де православного монастиря ніколи не було. Місцезнаходження Білостоцької обителі остаточно було підтверджене у 1950–х роках львівським дослідником Миколою Батогом.
Збереглися деякі документи, які засвідчують основні віхи життя Йова Кондзелевича, пов’язані з Волинню.
Згідно з протоколом візитації Білостоцького монастиря, Йов народився близько 1667 року у місті Жовква – культурному центрі малярства і різьби на Галичині. Його світське ім’я невідоме. У пом’янику Скиту Манявського значиться, що батьки майбутнього маляра звалися Андрій і Текля.
У юному віці він потрапляє на Волинь, стає послушником у Хрестовоздвиженському Білостоцькому монастирі, де дев’ятнадцятирічним (1686–го) приймає чернечий постриг. Із цим монастирем пов’язані понад п’ятдесят літ його життя.
На іконах Кондзелевич підписувався як «ієромонах Білостоцького монастиря». На образі «Вознесіння» (із іконостасу у Скиті Манявському (Богородчанського) є автограф іконописця: «Недостойний ієромонах Йов Кондзелевич законник святого загального монастиря Білостоцького зробив року Божого 1705. Березень».
1687 року в записі на нотному «Ірмологіоні», придбаному Кондзелевичем у Турійську і подарованому Луцькому Хрестовоздвиженському братству 1722 року, він підписався уже як ієромонах (нині документ зберігається у Державній публічній бібліотеці ім. Салтикова–Щедріна в Санкт–Петербурзі (Росія).
Є різні версії, чому уродженець Галичини Йов Кондзелевич став монахом саме на Волині. Запропонуємо свої. Можливо, молодий іконописець був запрошений у Білостоцький монастир як маляр і вирішив тут залишитись. На вибір могли вплинути славні традиції цього монастиря та авторитет ігумена – Феодосія Падальського, з яким пізніше Йов Кондзелевич співпрацював більше 30 років.
Цікаву думку, яка базується на даних Луцького братського пом’яника, поминальників Почаївського та Загоровського монастирів, про тісний зв’язок родини Йова Кондзелевича з Волинню або навіть про проживання її там висунула луцька дослідниця Олена Бірюліна.
Першу писемну згадку про село Білосток і його власників можна, на думку відомого дослідника Волині Григорія Гуртового, віднести до 1528 року, коли пани Білостоцькі були зареєстровані у списку «русько–литовського війська». Історичну згадку про цей населений пункт маємо і під 1545 роком, де перераховуються власники села – Ванька, Роман і Олехна Білостоцькі. У ХVІІ столітті Білосток належав Павлу Гулевичу, а пізніше його брату Семену.
Саме шляхтич Семен Гулевич Воютинський 30 січня 1636 року заснував Хрестовоздвиженський монастир у Білостоку. Згодом він став ігуменом цієї обителі під духовним ім’ям Сильвестр, а з 1633–го по 1645–й був перемишльським і самбірським православним єпископом. Монастир очолив запрошений Семеном Гулевичем ієромонах Симеон.
У фундушевому документі Гулевича вперше згадується церква Святого Духа (нині храм святого архистратига Михаїла), при котрій започатковувався монастир. У луцьких земських книгах був облікований документ від 31 січня 1636 року про те, що днем раніше земський луцький писар Семен Гулевич Воютинський заснував православну спільножитну обитель закону святого Василя Великого.
Для матеріального забезпечення своєї побожної справи власник села відписав монастирю на «вічні часи» Білосток із замком і пригородком при ньому та інші статки.
До наших днів комплекс будівель Білостоцької обителі, як і забудова Білостоцького замку в цілому, не збереглися. Колишня Свято–Духівська церква, переосвячена у
1798 році на Свято–Михайлівську, вціліла і нині — діючий сільський храм, який є пам’яткою архітектури ХVІІ століття національного значення. Це – зразок української архітектури, де вперше оригінально переосмислені схема трьохнавної шестистопної давньоруської церкви. Кам’яний, оштукатурений, Михайлівський храм став взірцем для створення ряду пам’яток Придніпров’я і Чернігівщини. Тут знаходиться і головна ікона Свято–Духівської церкви – «Зішестя Святого Духа на апостолів», яку датують кінцем ХVІІ століття і яка, можливо, належить пензлю Йова Кондзелевича, а може, іншому талановитому майстру, що за однією з версій міг бути наставником чи вчителем іконописця. Інша ікона того ж авторства – «Успіння Богородиці» – перебуває в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові.
У Свято–Михайлівському храмі ми побували п’ятнадцять літ тому, коли збирали матеріали для нарису «Білий Стік, що пливе у Вічність», («Волинь–нова» за 13 і 15 серпня 2002 р.). Відтоді не лише чимало води спливло у річці Чорногузці, яка колись іменувалась Олень, а й відбулося багато позитивних змін у церкві й довкола неї. Споруда давно потребувала ремонту.
— Ще чотири роки тому взимку староста вигрібав з храму сніг, а під куполами літали ластівки, — розповідав настоятель отець Володимир (Андрійчук), випускник Волинської духовної семінарії. — У 2003–му з благословення владики Ніфонта я був направлений сюди на парафію й довелося розпочинати з ремонту, бо церква перебувала у жахливому стані. З Божою поміччю й з допомогою небайдужої громади ми це зробили. За спогадами старожилів, стіни тут завжди були білі, тож і ми вирішили традицію не порушувати.
Приємно вразила і територія навколо храму. Тут чимало квітів, а купка піску, що, вочевидь, залишилася після ремонту, перетворилася на ошатну альпійську гірку. Привільно почувалися тут хости, іриси, наперекір осінній негоді доцвітали величезні пурпурові майори, алісуми, агератум, сальвії, айстри, гладіолуси, пишалися красою хризантеми. За усім цим доглядають Світлана Коваленко з донькою Христинкою, Валентина Шпак та ще кілька жінок.
Хоч для отця Володимира це перша парафія, йому вдалося згуртувати людей. При храмі працює недільна школа, з паломницькими поїздками побували у Києві, Почаєві, Михнівці, Мильцях, Низкиничах, відвідали тамтешні монастирі.
Напившись студеної смачнющої води зі старої кринички, що біля храму, слідами Йова Кондзелевича ми рушили далі.

 

День другий. Хорів: вівтар у місцевій церкві вражає бароковою пишністю
Шляхи перебування майстра на Волині відстежуємо за рештками його творів, окремі з яких датовані й підписні.
Відомо, що іконописець двічі працював у Різдво–Богородичному Загорівському монастирі, що зовсім поруч із Хоровом. У 1696 році він виконав малярські композиції для монастирської церкви на замовлення ігумена Феодосія Волинця, залишивши автограф «…ієромонах Йов Кондзелевич. 1696 р.». Власне, цей підписний вівтар для чудотворної ікони «Богородиця–Дороговказниця» є першою відомою роботою Йова Кондзелевича. Знайшов його наприкінці 1950–х років та ввів у науковий обіг львівський мистецтвознавець Борис Возницький. Нині вівтар — в експозиції Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові.
У нижній частині престолу є два написи. Перший – ліворуч, з іменем та гербом замовника: «Допомогою Божою прикрасив цей святий престіл пресвятої Богородиці за стараннями і коштом в Богу привелебного отця Феодосія Волинця, на той час бувшого ігумена цього святого монастиря Загоровського, за спасіння душі своєї і за всіх прийшовших кланятися образу причитому». Над текстом на чорному тлі розміщено герб. Між ними дата: 1696. Симетрично, на правій нижній стороні престолу підпис: «Смиренний ієромонах Йов Кондзелевич М. законник С. М. Білостоцького. 1696». Над текстом декоративно–лінійна подоба герба, або емблеми, в якій вирішена засобами плетінчастого орнаменту символічна тема Христа на Голгофі. Можна припустити, що це герб монастиря. Вівтар має великий розмір (240 х 166 см) і складається з трьох ярусів іконних картушів навколо втраченої головної ікони та рясним різьбленням, виконаним жовківським сницарем Іваном Карповичем. Він простояв у монастирській церкві Загорова до 1770 року. Згодом, коли там був збудований новий кам’яний храм, його передали у село Вощатин, поблизу Володимира–Волинського. Звідси й пізніша назва іконостаса – Вощатинський.

Кондзелевич за своє велике життя створив чимало шедеврів, котрі, на жаль, здебільшого втрачені, а в кращому випадку дійшли до нас у вигляді окремих фрагментів.

У 1982–му експедиція Волинського краєзнавчого музею за участю відомого вченого Павла Жолтовського виявила і взяла на облік у церкві Святого Онуфрія в селі Хорів Локачинського району датований тим самим 1696 роком, парний до попереднього вівтар. Первісна його ікона (правдоподібно, святого Миколая) також втрачена, а на її місці тепер – запрестольна ікона Богородиці Почаївської. На бічних крилах розміщено рідкісні в українському іконописі зображення Атанасія та Кирила Олександрійських, на пределі – сюжет «Дванадцятирічний Христос серед книжників у храмі», а завершує вівтар зображення трьох святителів – Івана Золотоустого, Василія Великого та Григорія Богослова. Цей вівтар відрізняється від підписного Загорівського більш бароковою побудовою. Можливо, обидва стояли в монастирській церкві обабіч іконостаса, а після побудови нового храму були передані у села Вощатин та Хорів. Центральні їхні ікони були втрачені у роки Першої світової війни.

Вівтар у Хорові вражає своєю бароковою пишністю і є окрасою храму. Він значно перемальований і потребує професійної реставрації, яка нині коштує дорого. Таких грошей у сільського храму з невеликою кількістю парафіян немає, а меценатів не видно.
Настоятель Свято–Онуфріївської церкви отець Яків (Муляр) зустрів нас привітно. Родом він із Гощанського району, що на Рівненщині, зі священичої сім’ї. Батьковими слідами пішов і син Олександр, випускник Волинської духовної семінарії. Але його доля закинула аж за 7400 кілометрів у Саранськ Іркутської області, де також проживає чимало українців.
А отець Яків прикипів душею до Хорова, де служить уже 24–й рік, до церкви, яка була зведена в 1876–му за кошти парафіян і є найстарішою дерев’яною культовою спорудою в Локачинському районі, що збереглася до наших днів без перебудови.
Історичні документи засвідчують, що колись у Хорові була ще одна дерев’яна церква, Свято–Миколаївська, яка стояла в іншому місці. Парафіяни продали її в сусідні Цевеличі, де вона в роки Першої світової війни згоріла.
Чому в невеличкому селі, де нині, за словами отця Якова, нараховується
70 дворів, а в початковій школі, в котрій працює його дружина, навчається всього 13 учнів, було дві церкви? Та тому, що Хорів ще у 1570 році отримав статус містечка Локачинської волості Володимирського повіту з правом проводити ярмарки. У той час уже належав волинському маршалку Загоровському.
Проте в середині ХVІІ століття Хорів втрачає міський статус. У 1629 році сини Загоровського Петро й Андрій поділили батькові володіння. Хорів дістався Андрієві, згодом перейшов у власність графа Фелікса Чацького. Після ІІІ поділу Польщі ця територія відійшла до Росії. Село стає центром волості Володимирського повіту, в яку входило 26 населених пунктів сучасного Локачинського та Іваничівського районів, у тому числі й Локачі. Ось така історія з географією.

Локачі: і тутешні образи — його почерк
За свідченням відомого краєзнавця Олександра Цинкаловського, у ХІХ столітті Локачі — містечко Володимирського повіту Хорівської волості, розташоване за
20 кілометрів від повітового центру при старому тракті з Володимира до Крем’янця. Було тут 358 домів і 2 318 жителів різних національностей. Відтак і культові споруди належали різним релігійним конфесіям: дві православні церкви, католицький костел, єврейська синагога…
Свято–Миколаївська церква була серед них наймолодшою, збудована в 1911—1913 роках на честь 300–ліття династії Романових. Стоїть у тій частині містечка, яке називається Вуймою, бо саме тут колись було село Уйма Локацька, яке у минулому столітті злилося з Локачами. І хоч старожили ще пам’ятають чималу вирву від снаряда у лівій східній частині цвинтаря, Свято–Миколаївська церква діяла постійно: не закривалася ні у воєнні, ні в атеїстичні часи.
У 2013–му відсвяткували 100–ліття храму, нині це пам’ятка архітектури місцевого значення. Настоятелем церкви (а також благочинним Локачинської округи) є митрофорний протоієрей Анатолій (Собуцький), який служить уже понад 30 років. Цікавою особливістю цієї парафії є те, що священики залишаються тут на багато літ. Протоієрей Анатолій — лиш четвертий настоятель за 104 роки історії храму. Священиками були і дід, і батько, продовжує духовну династію й син — отець Владислав Собуцький, який є настоятелем древньої церкви Преображення Господнього у селі Квасів Горохівського району.
Нині вже важко встановити, як ікони раннього періоду творчості Йова Кондзелевича потрапили до не найстарішого Локачинського храму. Але саме тут 1983 року експедиція Волинського краєзнавчого музею під керівництвом професора Петра Жолтовського виявила і перевезла до музею ікони пророчого ряду (пророки Софроній, Єзекиїл, Соломон, Мойсей, Даниїл, Єремія та інші) зі старого іконостаса цієї церкви. Вони круглої форми з парними зображеннями пророків: дванадцять — у двох трилисниках і чотири на окремих двох іконах. Усі обрамлені декоративною різьбою. Деякі з цих пророків мають багато спільних рис з пророками Манявського іконостаса, що може свідчити про приблизно один час створення цих образів.
У 1997 році учасники експедиції Волинського краєзнавчого музею в цій же церкві Святого Миколая виявили дві великі ікони «Богоявления» і «Покрова Богородиці», що своєю монументальністю близькі до образів Йова Кондзелевича і можуть доповнювати іконостас, з якого походять ікони пророків. Звісно, це далеко не всі сліди творчості «недостойного ієромонаха», у які нам вдалося ступити під час дводенних мандрів. На Волині їх є значно більше.
Адже Кондзелевич за своє велике життя створив чимало шедеврів, котрі, на жаль, здебільшого втрачені, а в кращому випадку дійшли до нас у вигляді окремих фрагментів.
У Музеї волинської ікони в Луцьку Йову Кондзелевичу та іконописцям, які з ним працювали, присвячена експозиція окремої зали. Ікони «Христос Вседержитель», «Святий Георгій», «Оплакування Христа», «Благовіщення», «Пророки» та інші зачаровують віртуозним малюванням, одухотвореністю і теплотою образів, досконалою красою ликів, багатством та насиченістю колориту. Всі вони демонструють найвищий рівень професійного малярства Волині і складають золотий фонд мистецтва України.

У Музеї Волинської ікони Йову Кондзелевичу та іконописцям, які з ним працювали, присвячена експозиція окремої зали.

«Патріот не той, хто кричить про Україну, а той, хто щось для неї робить», — вважає настоятель Свято-Троїцької церкви села Городище отець Володимир (Дзвінчук).

Білосток. У білих стінах древнього Свято-Михайлівського храму його настоятель отець Володимир (Андрійчук) із парафіянами та членами експедиції.

Кожне сільське кладовище — то сторінка нашої історії. Могила 20-літнього городищенця — учасника АТО Тараса Герасимюка.

Ікона «Покрова Богородиці» з Локачинської церкви.