Чому у жертв просять пожертви
Останнім часом мало хто цікавиться в учасників Другої світової і тих, хто недавно повернувся з окопів на Сході України та опинився у Волинському обласному госпіталі ветеранів, як вони почуваються, чи потребують, крім моральної, ще й матеріальної підтримки, чи медичному закладу треба чимось допомогти, аби його пацієнти швидше ставали на ноги
Тим, хто пройшов крізь горнило війни, понюхав пороху в юності чи підлітком працював із девізом: «Усе для фронту, усе для перемоги», потрібні увага і турбота. Передусім її мали б проявляти керівники, яким люди довірили високі посади. Приклад можна брати з волинянина Бориса Климчука, який жив проблемами громади. Завдяки його піклуванню було капітально відремонтовано кілька відділень госпіталю, на що витрачено кошти і бізнесових структур.
Люди, які мають гроші, забувають про тих, хто захищав державу та їхній добробут.
Прикро, що після відходу у Вічність шанованого керівника таких чуйних посадовців високого рангу поки що немає. Про те, що заклад потребує конкретної підтримки, знають і за межами України. От і нещодавно надійшло таке потрібне обладнання із-за кордону. Та на цьому проблеми не вичерпуються, бо державне фінансування не забезпечує навіть елементарних потреб. Пацієнтів у стаціонарі найперше просять по можливості здати кілька гривень на профілактично–дезінфікуючі, миючі засоби тощо. І люди не можуть відмовити. Совість не дозволяє. От і виходить: у жертв війни просять пожертви.
Колись відомі бізнесмени забезпечували усім необхідним лікарні, а зараз навіть нема кому придбати для потреб госпіталю дешеві речі. Скажімо, у вестибюлі терапевтичного відділення стоїть несправний телевізор. Де ж ви, меценати? Хворим теж хочеться дізнатися про те, що діється у державі і світі. Люди, які мають гроші, забувають про тих, хто захищав державу та їхній добробут.
Буває, нам, 90–річним ветеранам чи атовцям, які лікуються у стаціонарі, через затримку із прийняттям обласного бюджету і запізнілим надходженням коштів доводиться самим купувати деякі препарати. В аптечних пунктах цінова вакханалія, з’ясувати, чи не довелося переплатити, неможливо.
На противагу цим прикрим випадкам медичний колектив госпіталю — чудовий, чуйний. Особливо заслуговують найщирішої вдячності працівники терапевтичного відділення. Хоча воно щоразу переповнене пацієнтами, але медики кожному приділяють увагу. За це ми щиро вдячні працівникам та завідувачці — лікарю від Бога Олені Миколаївні Федорчук.
Петро ЮШКОВЕЦЬ, ветеран Другої світової війни, м. Ківерці.
