Для чого все було?

Скільки разів я ладна була вмерти від нерозділеної любові до кожного з них, а тепер вже не пам’ятаю ні імен їхніх, ні облич… Тепер мені вже дивно, що колись так пристрасно, безвихідно, відчайдушно кохала. Життя моє тоді не мало іншого сенсу, ніж любити і страждати. Я ходила у тумані власного болю. Але кого кохала?

 

Я не можу виразно пригадати жодного. Коли читаю пристрасні рядки свого щоденника, у яких замість імені стоїть «він» (тоді була впевнена, що все життя, до останнього подиху, пам’ятатиму, хто це такий), не можу сказати, про кого, власне, йшлося. Якісь невиразні тіні пропливають у спогадах, убогі обставини знайомства, які тоді, багато років тому, здавалися мені такими значущими, а насправді не значили нічого.

І стосунків не було ніяких. Не було нічого того, що я собі надумала, — ні знаків уваги, ні якихось особливих поглядів, ні багатозначних слів… Навіщо тоді було відчуття велетенського значення того, чого насправді не було?

Я знаю дружин, які колись різали вени на руках через своїх зрадливих чоловіків. Тепер вони повертаються додому із дач або городів в оточенні дітей та онуків, спокійні, заклопотані буденними справами, байдуже переступають через ноги розповнілого, напівлежачого перед телевізором «глави сімейства» — причини колишніх своїх страждань, і нічого не озивається у їхній душі. Вони мають свій світ — світ обов’язків і всього пережитого, яке лежить купкою попелу у найдальшому куточку пам’яті — вони й самі забули де…

Для чого була ця ілюзія неможливості жити без кохання — трагічного, уявного, хоч якогось?

Я пригадую обличчя дівчини в траурній рамці. Гордість інституту, вона після складання останнього випускного іспиту отруїлась через нерозділене кохання. Виходить, це теж нелегко — дочекатись, коли у твоїй душі з’явиться власна купка попелу. Не всім це вдається…

І знову я думаю: для чого все це було? Я не про те, що ті, кого ми кохали, були не гідні нашої любові. Хто гідний, хто не гідний — кому про це судити? Я про інше: для чого була ця ілюзія неможливості жити без кохання — трагічного, уявного, хоч якогось? Скільки нас втрачало притомність і глузд від задушливої безвиході почуття до того (тієї), хто насправді ніколи не був (не була) людиною «з нашої планети», і в глибині душі ми це знали? Знали, але тоді це якось не мало значення. Неможливо було жити без ілюзій у тому звуженому спектрі напівсвідомості, де нестерпно яскраві кольори, нестерпно гарячі бажання, і під корою звичайності — збурений шал стихій…

О, я не шкодую за роками, коли, скоряючись невідомій силі, ліпиш із повітря бентежні образи, наповнюєш чеканням кожну мить — навіть непорушність дерева за вікном, а вм’ятина від коханої голови на подушці (зупинявся проїздом на одну ніч і спав у сусідній, прохідній, кімнаті) здається священною, інтригуючою і приголомшливою, як одкровення Господнє. Що лишилось? Старі записи в щоденнику, які давно втратили конкретність і подібність до кого б не було, недовірлива пам’ять про сліпучу яскравість і інвалідизуючу вузькість світобачення, яке не несло ні справжньої радості, ні глибокого прозріння.

Минає час, і ми, колишні подруги, повертаємося зі своїх довгих мандрів у країні палких ілюзій. Повертаємося з винуватим виглядом, відновлюючи старі зв’язки, питаючи «а пам’ятаєш?» і дякуючи за кожну дрібницю, за яку б раніше не дякували. Ми тепер усі такі подібні — із купкою попелу у кожної в душі (подробиці не цікаві), із недовірою до всього, що видається надто гарним, щоб бути правдою, і ще — із дорослими дітьми.

Чи не для цього все було?

Вікторія ТОРОН,
інтернет–видання «Поетичні майстерні».