Прапор весняної надії

А його сонце, його Галя якраз тільки розляглася — ​грайливою кішечкою — ​упоперек ліжка. Несміливий Петро навіть не встиг звільнити її пружне тіло від чорної шовкової білизни. Галя ще жила гарячою уявою, як палко вони будуть кохатися — ​аякже, за цю білизну вона віддала таку купу грошей, а все, щоб приборкати свого боязкого Петрика. І от тільки стала добиратися до свого несміливого ведмедика, тільки почала визволяти його від усього зайвого… А на маєш — ​не встигли почати — ​і все вже так трагічно закінчується… От облом — ​так облом!

І чим він думав, бовдур сопливий! Все треба організовувати самій, абсолютно все! Поки звабиш того хлопа — ​то легше вагон з макаронами розвантажити. Такий нікудишній мужик пішов! І так йому ж нічого втрачати, і жінка у нього стерво, і мотузки з нього сукає — ​та поживи для себе хоч раз!
Дзеленькання дзвінка таки привело Галю до тями.

— Так, слухай, гукай до неї, що ти вже йдеш, що ти готуєш їй сюрприз!

Галя хутко зістрибнула з ліжка, миттю одягнулася, вхопила у руки першу ліпшу шматину, яка лежала в кутку, і кинулася відчиняти вікно. От халепа, мало не скинула на підлогу нещасних півтора вазони з покаліченими сухими цурупалками стебел (ото ґаздиня тут порядкує — ​миттю пролетіла зловтішна думка). Так, гаразд, згребла розсипану землю в жменю…

— Та іди вже, відчиняй! — ​гаркнула на напівпритомного Петра. — ​Скажеш дружині, що запросив мене з сервісу, вікна мити! Ворушись, ворушись, бо вона тебе приб’є! — ​останній вигук привів Петра до тями.

Тим часом жіночка у всій красі стала на підвіконня і заходилася витирати скло. «О, а там такі мужчини ходять по вулиці, ммм, о, навіть мене побачили, усміхаються — ​відразу обидва», — ​від таких спостережень обличчя цієї спритниці розквітло вічноживою надією і радістю. — ​«Нумо, нумо, ходіть сюди, хлопчики, ще не все пропало! А цікаво, чи видно їм мою білизну знизу? От холєра, ще задалеко вони, хай–но трішки ближче підійдуть!» І Галя прогнула свій тонкий стан у вікні, аби картина для споглядання стала ще апетитнішою…
А внизу вулицею дійсно прогулювалися двоє молодиків — ​колеги, які вирішили разом попити пива та помилуватися світом, відірвавшись від сім’ї і від роботи. Весна нарешті стала дихати теплом, дерева проясніли першим зеленим посміхом, а небо яке піднялося високе! Ох, добре жити навесні. Наробив би якихось дурниць, закохався би по самі вуха!

Весняні надії розквітали і неслися разом із теплим вітерцем — ​бунтуючи серця, ворохоблячи кров…

Під такі озвучені мрії наче диво наяву — ​на другому поверсі сусіднього будинку, просто над супермаркетом, відкрилося вікно і… свіжа та рум’яна, наче саме сонце, жінка стала на повен зріст і почала махати хлопцям рукою… Овва, але так не буває, щоб тільки вголос сказав — ​і тут же тобі — ​на!

— Ігорку, та ти здурів! То вона вікно миє, де б тобі ще й рукою вимахувала! Теж мені донжуан знайшовся, дівки йому просто під ноги падають! — ​отямив товариша Стефко.

— Та вічно ти ні в шо не віриш! А дивися, гарна яка! Та ні, то таки правда, вона махає мені рукою! О, і я їй помахаю! — ​Ігорко знову розплився у посмішці і завороженими очима приліпився до зграбної фігури у вікні.

Тим часом у квартирі на другому поверсі розгорталася сцена — ​ні, не ревнощів, це швидше була жива ілюстрація до картини «Дев’ятий вал» в умовах малометражного житла. Дружина Петра, набравши високих вольтів напруги від самого очікування під дверима, накинулася на благовірного мало не з кулаками. Зірвала зі своєї шиї тонкий шарф (а він, зараза, модний, з моністами на френзлях!) і давай гамселити ним коханого Петрика, той тільки ледь–ледь встигав щось вигукувати і поойкувати.

Безстрашна Галя на мить завмерла у вікні, почувши Петрові зойки та крики, але мужньо продовжувала грати роль. Коли пані Олена (а так звали Петрову половинку), як воїн Чингачгук, в бойовому запалі і з бойовими криками, увірвалася до спальні, то від побаченого ледь не зомліла.

— Що та курва робить на нашому вікні?

— Кохана, та я хотів зробити тобі сюрприз, я ж хотів, аби ти ручки свої не трудила. От бачиш, людину із сервісу прислали, вона і вікна помиє, і підлогу напастує, — ​засокотів Петро, вхопившись за рятівну соломинку.

— То чого вона так вирядилася? — ​не вгавала дружина.

— Та хіба я знаю? Може, вони там добре заробляють у тому сервісі? — ​забелькотів Петро.

— От де люди, кажеш, заробляють? — ​пані Олена вмить перенеслась у практичну площину. — ​А чого б тебе туди не відправити? Може, я нарешті дожилася б до елементарної норкової шуби? А то з тебе ні грошей, ні задоволення!

Галя вся аж завмерла при таких коментарях. Вона тепер стала розуміти, чого Петро так боявся з нею зійтися. «Сопливе і ніяке! Он воно що! Може, й краще, що так сталося!»

Пора брати ситуацію в свої руки:

— Я перепрошую, мабуть, буду зараз заважати вам, то якщо дозволите, піду. Маю замовлення ще у супермаркеті і в сусідньому під’їзді. А як буде потрібно, то ви зможете подзвонити на фірму. Тим більше, що вікно ваше уже чисте, — ​зі сліпучою посмішкою Галя легко спустилася з підвіконня, не забувши перед тим зробити багатообіцяючий кивок хлопцям на вулиці.

Не даючи оговтатися пані Олені і сторопілому Петрові, вона миттю вифуркнула за двері, спустилася сходами на вулицю — ​і щасливо усміхнулася весняному сонцю. До неї наближалися «молоді, симпатичні» — ​хлопці, які махали їй руками. Весняні надії розквітали і неслися разом із теплим вітерцем — ​бунтуючи серця, ворохоблячи кров…

Галя радісним жестом змахнула у відповідь своїм шанувальникам отою шматиною, якою витирала вікно і яка чомусь залишалася у неї в руках.

…І на сонці у всій кольоровій красі — ​прапором весняної надії — ​розгорнулися Петрові сімейні труси, які вона так спритно встигла стягнути з невдалого коханця, а потім протерти ними шибку… Назустріч сонцю, назустріч весні!