Чи поставити за ворога свічку?
Два тижні тому випадково потрапила на незвичайну духовну акцію в Червонограді сусідньої Львівщини — так звану хресну дорогу, яку з ініціативи отців–василіан проводять напередодні великих релігійних свят упродовж більш як десяти літ церкви всіх конфесій
Багатолюдна процесія прямує центральними вулицями міста вісім кілометрів із великим 80–кілограмовим хрестом, який несуть почергово, з релігійними піснеспівами, умовно проходячи 14 етапів шляху Ісуса Христа на Голгофу. На кожному з них священики розповідають епізоди цієї складної дороги Спасителя, дають духовні настанови учасникам дійства.
З особливим трепетом люди слухали про важливу й визначальну рису християнина — уміння прощати. «Тоді Петро підійшов до Нього і сказав: «Господи, скільки разів прощати брату моєму, який згрішить проти мене? Чи до семи разів?» Ісус говорить йому: «Не кажу тобі — до семи, але до сімдесяти разів по сім», — читаємо в Євангелії від Матфея. Бог став людиною, щоб нас простити. Він пройшов тисячі кілометрів, щоб бути ближчим до нас. А ми? Чи роздаємо прощення так само щедро, як іноді тримаємо образи? Ми молимося Господові: «…І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Але чи прощаємо?
А буквально через кілька днів стала свідком зворушливої сцени, коли небайдужі українці різного віку несли до будівлі посольства Російської Федерації в Києві квіти та дитячі іграшки, залишали записки, прагнучи висловити таким чином співчуття росіянам з приводу жахливої трагедії в Кемерово…
Відомо, що ця подія викликала неоднозначну реакцію суспільства. Зайве пояснювати чому. Бо скільки матерів оплакують своїх синів і дочок, які полягли на Донбасі? А скільки загиблих дітей серед мирного населення на окупованих територіях? За статистикою, за роки війни на Сході України таких було понад двісті… А діти Сирії, житлові квартали якої бомбардувала Росія? Список цей можна продовжувати…
Кажуть, непокаране зло породжує нове зло, ще більше. З іншого боку, як бачимо, християнська церква твердить: «Коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, — підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, — віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути з ним подорожнє на милю одну, — іди з ним навіть дві. Хто просить у тебе — то дай, а хто хоче позичити в тебе — не відвертайсь від нього». Запевняють, у цих віршах — суть шляху спасіння, власне як і в Біблії загалом. І кожен із нас у силу багатьох причин сприймає ці слова так, як може й уміє. Ми постійно балансуємо: прощати чи не прощати? А в той час світ захлинається від люті, ненависті, злоби і жорстокості. І цей страшний негатив, на жаль, поширюється. Хто має це зупинити?
Пригадався інцидент майже двадцятилітньої давності, який стався із сином моєї подруги. Повертаючись зі школи, він з однокласником затіяли сварку, яка переросла у висловлення образ. У пориві емоцій один із хлопців ухопив суху гілку й пожбурив нею у свого кривдника, влучив у брову. Довелося звернутися до медиків, після незначного лікування все стало в норму. От тільки батьки потерпілого так пройнялися ненавистю і жагою помсти, що затіяли затяжну судову тяганину, яка фактично завершилася попередженням за неналежне виховання дитини й невеликим штрафом. Однак для обох сімей обернулася купою стресів і хвороб. Хоча підлітки невдовзі помирилися…
Маю можливість щодня спостерігати, як перед Пасхою сотні нововолинців прямують до найбільшого в шахтарському місті Свято–Духівського храму. Перед кожним із них, очевидно, постає безліч питань, серед яких, напевно, і те — прощати чи не прощати? Який вибір зробити — особиста справа кожного. Але мудрі кажуть, що в будь–якому випадку свічку за свого ворога або недруга все ж таки варто поставити й помолитися за нього. Для свого ж блага.
