Написати б усюди курсивами: «Живіть, бо життя має сенс!»

…що діти змушені воювати за себе самі, а соціальні проблеми порушують письменники та бібліотекарі

Світ завжди видавався жорстоким дитині, яка дорослішає, але тепер це помітніше, бо підлітки намагаються все виставити в мережах. З одного боку, то добре, бо виплескують негативні емоції, адже всі образи треба пережити, виплакати, відпустити і жити далі, про це на зустрічах у книгарнях розповідає письменниця зі Львова Анастасія Нікуліна. Її гостросоціальний роман–буря «Сіль для моря, або Білий Кит» набув популярності не так у підлітків, як у батьків. Психологи рекомендують цю книгу дітям з 9 літ, і обов’язково — дорослим, які хочуть краще, а роблять, як завжди.

14–річну Лізу розуміють лише море, хлопець під загадковим «ніком» Білий Кит, та 45–літня Анна. Море мовчить, воно схоже на сльози. Анна почала цінувати життя, коли воно вже згасає (раніше хотіла вистрибнути з нього через зраджене кохання). А Білий Кит виявився не закоханим юнаком, а збоченцем–убивцею, який мстить за смерть власної дитини. Книга застерігає не довіряти незнайомцям, котрі ховаються за картинками в соцмережах.

Письменниця у книгарнях, бібліотеках і школах розповідає про проблеми дітей, але саме у навчальних закладах, каже, не готові про це говорити, а неприємні випадки замовчують, щоб не накликати зайвих перевірок, не потрапити в немилість управління. Анастасія вражена, що в одній зі шкіл директор заборонив медсестрі викликати «швидку» до дитини, яка впала з турніка, щоб не привертати увагу до навчального закладу, але через соцмережі цей інцидент набув розголосу. Хлопчик тепер, до речі, лікує травму хребта.

А письменниця планує цілу серію гостросоціальних романів, щоб допомогти молоді пережити проблеми, про які вони натякають. Батьки не можуть достукатися до підлітка, бо примус, повчання вже не проходять. Педагоги, які мають у класі понад 30 дітей, не знають, що коїться в кожній дитячій душі, часто роблять передчасні висновки і ще більше травмують душі. Єдина надія — зустріти справжню людину, яка навчить усе погане викричати, виплакати й відпустити, не тягти той багаж у майбутнє, бо ж скільки дорослих живуть із комплексами, котрі родом з дитинства. Ображений підліток, кажуть, залишається в людині до кінця.

Ми живемо у світі величезних можливостей, маємо шанси стати ким завгодно, здатні й у 80 станцювати сальсу, бо життя не закінчується в момент образи, а лише тоді, коли ми на ньому самі поставимо крапку. «Хочу донести до всіх людей найосновніший меседж, — наголошує авторка. — Сенс життя не в тому, що є смерть, а в тому, що життя існує тут і зараз, і ми маємо багато можливостей, щоб зробити його класним та прожити круто.

…тим, що школярів учать «гвалтівники дитячих душ»

Багато вчителів не спроможні бути педагогами, каже Ігор Лікарчук, екс–керівник Українського центру оцінювання якості освіти, і наводить аргументи: мовляв, водію, який не вміє кермувати, не дозволять їхати; лікаря, який не здатен лікувати, притягнуть до криміналу; безграмотного інженера не допустять до роботи, а педагога, який не може дати ради школярам, ще й пожаліють, говорячи, які складні діти сьогодні. Пан Ігор радить дискваліфікувати такого педагога, щоб не «ґвалтував дитячі душі».

А от свіжа ситуація, що трапилася днями на Рівненщині, довела ще й зворотне: ґвалтівники є й для вчительських душ. Молода вчителька початкових класів, яка скаржилася, що не може впоратися з дітьми, вирішила піти від них просто… з мосту та в воду. Скажете, неадекватна? Хіба людину з такими слабкими нервами взагалі можна допускати до навчального процесу? Очевидно, справа тут не лише в неслухняних учнях, а й в особистих проблемах, які немає куди вилити, бо для людських душ лікарів, на жаль, не вистачає. І нікого не турбує, що у країні, де транслюють стільки психологічних шоу, де навчають на психологів у кожному виші, середньостатистична людина не має можливості звернутися по допомогу. Одне заняття у хорошого спеціаліста коштує не менше 300 гривень, а таких треба ого скільки.

У країні, де транслюють стільки психологічних шоу, де навчають на психологів у кожному виші, середньостатистична людина не має можливості звернутися по допомогу.

Чому б не створити на державному рівні гарячу лінію допомоги людині, яка потрапила в надзвичайну ситуацію, і писати про це на кожному паркані. Чому б профспілковим організаціям, яким сплачуємо внески з кожної зарплати, не зайнятися цим? А на профпридатність запровадити в шкільного психолога щорічні тести перед 1 вересня, за якими пізнається готовність/неготовність дипломованого фахівця бути педагогом.

Якщо вчитель пережив психологічну травму, ненавидить дітей і сам потребує допомоги, чи може взагалі працювати? Колись мені тітка розповідала, чому пішла з дитсадка. Каже, коли пережила стрес, її на роботі дратувало, як крапля з крана крапає, не те що чужі діти, тому вона… влаштувалася двірником і так завзято мела двори, що розвіяла увесь свій біль, а тоді знайшла іншу роботу. Прикро, що за кордоном учителями стають найкращі, а у нас настає ера педагогів, які не реалізувалися в інших галузях і прийшли у школу.

…що проблемами ні з ким ділитися

Якось на батьківських зборах у середніх класах показали відповіді дітей, яких запитали, до кого вони б звернулися за допомогою. І знаєте, що найбільше вразило? Мало хто у критичній ситуації довірився б батькам, більша частина — друзям, трохи менша — братам чи сестрам, але майже ніхто — вчителям.

Схвильована таким висновком, провела власне опитування серед дітей: якби, не дай Боже, якийсь випадок із ними трапився саме у школі, у кого з учителів спитали б поради і чому. Назвали викладачів трудового та образотворчого, бо з ними на уроках особливий контакт, учителя музики, бо, кажуть, усе сприймає з жартами, біології, бо не побіжить пліткувати про учнів із колегами. Цікаво, що скажуть ваші діти. Але й агресивні школярі, і загнані цькуванням підлітки, й молоді некомпетентні вчителі, і втомлені педагоги, — усі мають жити, бо життя має сенс і варте того, щоб спробувати ще і ще раз його змінити!