Мій шлях до храму

У всякому разі так я чула з дитинства від батьків, у цьому переконувалася згодом, звернувшись уже до історії своєї Переспи: вона належала до парафії сусідніх Пожарок. Отож зараз, згадуючи, коли я вперше потрапила у церкву, приходжу до думки, що це сталося далеко не в дитячому віці (не беручи, звичайно, до уваги той день, в який мене у пелюшках принесли до храму села Пожарки, щоб охрестити). Але на цьому шляху було багато моментів, завдяки яким дівчинка з радянської школи з її атеїстичним вихованням не виросла безбожницею.

У «комірчинах» пам’яті збереглися спогади про те, що в батьківському домі завжди шанувалися традиції, найбільші православні свята. Незабутні передвеликодні дні, які пахли свіжоспеченою паскою. Тісто готувала мама, а нам, дітям, дозволялося прикрашати пасочки у більших і менших каструльках. Хоч і не було в селі церкви, але великодні страви обов’язково мали бути освячені. Якщо не мама йшла до храму (з чотирма малими дітьми часто в останню ніч їй доводилося наводити лад у хаті, щоб вранці, прокинувшись, ми побачили на вікнах чистий підголублений тюль), то передавала старшими жінками з родини. І вранці, сівши сім’єю за стіл, ми цокалися крашанками: у кого міцніша?

У Переспі, на одному з хуторів поблизу кладовища, де жила моя бабуня по батьковій лінії, стояла хата священика на прізвище Трілевський. Але я ніколи не бачила батюшку у церковному облаченні, оскільки він мав парафію, здається, в селі Іванівка. Але все одно для мене цей чоловік був незвичайним: на службу він їздив мотоциклом, а щоб захистити очі від вітру, одягав масивні окуляри, і це додавало йому вигляду якогось пришельця із космосу. А вперше я побачила священика у повній, як мовиться, амуніції на кладовищі. Колгоспне поле, де росли цукрові буряки, було неподалік цвинтаря. Я якраз допомагала мамі полоти її ланку. Аж тут — покійника привезли, і похоронна церемонія була не з духовим оркестром, як зазвичай у ті атеїстичні роки, а з батюшкою. Мама пішла до могили, і я з нею. Ніщо не запам’яталося так, як кадило в руках у священнослужителя, і солодкий до млості запах ладану та воску свічок. Відтоді я і церкву, в якій ніколи не була, уявляла саме з таким запахом.

А ось літо 1964–го. Після десятого класу нам, майбутнім випускникам, організували поїздку на Закарпаття. Враження від гір після волинської рівнини з її болотами — дивовижні. Але зараз я про інше хочу сказати. Був недільний ранок. Ми після ночівлі в якійсь школі вирушали в подальшу дорогу. І ось довколишню тишу розбудив переспів дзвонів. Погляд у бік того дивного звуку — і ми бачимо маленьку дерев’яну церкву. До неї звідусіль збігаються стежки, а по них спускаються з осель, що стоять у горах, їхні мешканці. Для дівчинки, яка виросла в селі без церкви і не чула ніколи дзвону, не бачила, як дружно йдуть на службу віряни, це було справжнім потрясінням.

Мине ще чотири роки. Я, заробивши стаж у районній газеті для вступу на факультет журналістики, стала студенткою Львівського державного університету імені Івана Франка. Ось тоді перед Великоднем, у Страсну п’ятницю, ми, дівчата, котрі жили у гуртожитку в центрі древнього міста, вирішили піти ввечері у собор Святого Юра, до якого нам було найближче. Мені вже минуло двадцять літ. Ось коли я переступила поріг церкви. Та ще й якої?! Навчаючись п’ять років у місті Лева, приходила у цей чи інший храм, яких у Львові багато, вже без гурту дівчат, щоб поставити свічку, постояти у благословенній тиші.

Атеїстична епоха тривала ще довго. Але ми з чоловіком завжди тихцем святили паску в селі Рудка–Козинська (у Любчі, на батьківщині мого покійного Миколи храм згорів у радянські часи і був заново збудований лише в незалежній Україні). Зараз уже не треба нічого робити «тихцем». А я ловлю себе на думці, що за щоденною суєтою не завжди знаходжу час, щоб піти у храм. І в цьому найперше каюся, не шукаючи «підтримки» навіть у таких словах: «Віруюча людина — це не тільки та, яка ходить до церкви чи носить хрестик на шиї, а та, яка вміє прощати, любити, допомагати іншим і за все дякувати Богові».