Біля Тростянецької чудотворної ікони Божої Матері тепер лине і чернеча молитва

 

«Казати, що зведемо монастирський комплекс за два роки, не стану, але це не буде довгобуд»

У 2016–му, якраз у Великий піст, я жила чотири дні у Свято–Різдва Христового монастирі УПЦ Київського патріархату, що у древньому Володимирі–Волинському. Прощаючись із чернечою сім’єю, звичайно, мала думку, що колись ще зустрінуся з ігуменею Марією, завдяки якій я хоч трошки пізнала монастирський подвиг. Але тоді не передбачала, що станеться це не у княжому місті, а в селі Тростянець Ківерцівського району. Якщо відверто, то була подивована, почувши про такі переміни: це ж як багато праці вклала матушка Марія у відновлення Свято–Різдва Христового монастиря і ось треба, як мовиться, починати все буквально з нуля.

Відразу скажу, що мені пощастило: того дня, коли побувала в монастирі Пресвятої Богородиці, тут був і владика Луцький та Волинський УПЦ Київського патріархату Михаїл. Я побачила його і матушку Марію серед поля поряд зі Свято–Троїцьким храмом, на подвір’ї якого стоїть парафіяльний будиночок, що став келією. Вони ходили із рулеткою і робили якісь заміри. Можна було здогадатися (і це згодом підтвердиться в розмові), що на цьому полі має бути, власне, монастир. Тож, як кажуть, із перших уст — ​від владики — ​я почула і про ідею створення обителі у Тростянці, і про задуми на майбутнє.

На сьогодні, крім ігумені Марії, у монастирі живе матушка Галина, яка також прийшла сюди із Володимира–Волинського. А ще є монахиня Василина, яку торік влітку, напередодні прощі до чудотворної ікони, прислали на допомогу черницям із Луцького жіночого монастиря Святого Василія Великого, а вона тут прижилася і вже назад не вернулася. Бо Василина, як згодом почула, «не містова, їй до душі село, де небо видно, де повітря чисте».

Таких святинь, як Тростянецька чудотворна ікона Божої Матері, на Волині небагато. Хотілося, щоб, крім уставних богослужінь, тут були цілодобові моління.

— Таких святинь, як Тростянецька чудотворна ікона Божої Матері, на Волині небагато. Хотілося, щоб, крім уставних богослужінь, тут були цілодобові моління, — ​розповідає владика Михаїл. — ​Сама громада парафіян цього забезпечити не могла. Цілодобова молитва може звершуватися лише у монастирях. Тому–то і виникла ідея створення у Тростянці жіночої обителі. Приїхавши сюди, ми побачили, що парафіяльний будиночок — ​без будь–яких зручностей. Елементарний побут не було де налагодити. Тимчасовим пристанищем для черниць стала частина приміщення недіючого шкільного інтернату. Потім ми зробили ремонт у парафіяльному будиночку, утеплили його, і торік, уже перед холодами, сюди переселилися ігуменя Марія та матушка Галина. А черниця Василина і далі жила у тому інтернаті, що було, м’яко кажучи, досить некомфортно (п’яні місцеві хлопці лякали черницю, шибки били). Сьогодні ця проблема уже вирішена. Ми купили хату, в якій колись була колгоспна молочарня. До речі, благочестивий парафіянин пан Олександр — ​співвласник приміщення, що припало на його майновий пай, свою частку нам подарував. Інші двоє — ​продали. Волинська єпархія придбала будинок із землею (а це 50 соток) за церковні гроші. Сюди вже перебралася черниця Василина. А всього тут може жити три монахині.

Але, як розповів владика Михаїл, ні парафіяльний будиночок, ні згадана куплена хата не задовольняють потреб обителі. Тож при храмі задумано звести приміщення монастиря. Того дня й замірювали вже свою територію, щоб оцінити, що можна побудувати.

— Черницям буде близько ходити до храму, — ​каже владика Михаїл. — ​Вони займатимуться недільною школою, прийматимуть паломників, які йдуть на прощу до чудотворної ікони. Одне слово, звершуватиметься все згідно зі статутом монастиря. У нас уже є ескізний проект. Він, як мовиться, ще сирий, але дає уяву про те, який вигляд матиме обитель у комплексі із храмом.

А ось щодо перспективи (наскільки це скоро буде), то владика Михаїл висловився так:

— Говорити, що за два роки буде збудовано, не стану. Все залежить від підтримки наших симпатиків: матимемо кошти — ​просуватиметься будівництво. Поки що є матеріали на фундамент. Я тільки запевню, що це не буде довгобуд.

 

«У нас — ​велика радість, що ми в такому благодатному місці»

І ось я в тому парафіяльному будиночку, що став келією ігумені Марії, яку вона розділила із матушкою Галиною. З Божою поміччю проходять черниці перший етап становлення монастиря. Колись, як самі зараз кажуть, будуть з усмішкою згадувати, як непросто жилося, як тішилися новій грубці більше, ніж новорічній ялинці (грубку пічник викінчив якраз до святої вечері). Але побут — ​це не основне. «Головне — ​у нас велика радість, що ми молимося в такому благодатному місці», — ​почула від черниць.

Тішиться ігуменя Марія, що вже стоїть вагончик для будівельників, які візьмуться за зведення монастирського корпусу.

У 16 років їй батьки не дозволили вийти заміж. У 20 весілля таки було. А в 25 вона вирішила піти у монастир.

— Уже відчуваю, що все в русі, — ​каже вона. — ​Зараз найперш проводку треба поміняти у купленій хаті, бо вона слабенька. Щоб зовсім світло не вибило, то боїмося включати електроплитку. Готуємо їжу на звичайній селянській плиті, яку топимо дровами. Коли восени йшло до холодів, черниці бідкалися: «Як ми тут будемо жити?» А я їм говорила: «Слухайте, ми вже півроку тут мешкаємо, а ви все журитеся: «Як буде, як буде?» Багато людей по селах живуть так, то чого нам лякатися. Добре, коли водичка тече із крана. А якщо його нема, то треба й до цього звикати — ​відром воду носити. Але всі побутові труднощі, незручності перекриваються благодаттю чудотворного образа. Ми мешкаємо на подвір’ї храму, де ця ікона, і відчуття благодаті присутнє.

Коли людина прожила багато років у монастирі, то в неї зовсім інші цінності. Такою людиною, у якої «зовсім інші цінності», є ігуменя Марія. У 16 років їй батьки не дозволили вийти заміж. У 20 весілля таки було. А в 25 вона вирішила піти у монастир. Чоловік поставився до цього, звичайно, негативно. Він вважав, що це чергова примха дружини, яка минеться, і намагався щось робити для того, аби це «минеться» настало. Возив Валентину (так звати ігуменю Марію в миру) до психолога, психіатра, допитувався, що вона хоче, обіцяв усі блага, аби тільки залишилася в сім’ї. Але вона знайшла сенс життя у монастирі, церкві, і вже ніщо не могло змінити її рішення. Тож батько, який був дуже проти чернецтва дочки, врешті–решт дав своє благословення, вважаючи: «Краще з благословенням, бо ти все одно підеш».

«Люди їдуть до мене, де б я не була»

І тут, у новоствореній обителі, ігуменю Марію, матушку Галину знаходять ті, хто приходив до них у Свято–Різдва Христового монастир. Здебільшого ті, кому випало пережити якісь біди, і в них є потреба ще і ще поспілкуватися, помолитися спільно — ​тепер уже і біля чудотворної ікони.

Настоятель місцевого Свято–Троїцького храму отець Сергій і матушка Марія запровадили нічні літургії — ​вони проводяться від травня минулого року. Приїжджають паломники з Луцька, Рівного, Львова — ​нічні молитви особливі.

— Нічна літургія всім потрібна. Буває 70–100 паломників, а перед постом було і 170. Вже й проскурок не вистачало. У храмі богослужіння в неділю. А в будні ми молимося у келії. Ось біля цієї монастирської ікони, — ​каже ігуменя Марія, беручи в руки образ Пресвятої Богородиці.

Матушка пригадала і таке:

— Одна львів’янка приїжджала у монастир, як я була ще у Володимирі–Волинському. Вона (колишня бізнесменка) збиралася йти у черниці. Але коли прийняла остаточне рішення і приїхала в обитель, то мене там уже не було. Знайшла і тут. Та побачила, в яких умовах ми живемо, поплакала і повернулася у княже місто. Мене питають, як я до неї ставлюся після цього. А як? Я рада за неї, що вона вирішила служити Богу. А куди, в який монастир піде, то це вже її справа. Я тут можу жити, а вона — ​ні, і за це не можна осуджувати. Ми повинні усвідомлювати, що Господь нас кличе туди, де можемо спастися. Якщо Бог знав, що матушка Галина тут спасеться, то вона пішла з Володимира–Волинського зі мною сюди. Якщо ми живемо за статутом монастиря, то Всевишній нас завжди буде оберігати.

…Ігуменя Марія мріє посадити сад — ​це один із пунктиків того, яким вона уявляє в майбутньому монастир у Тростянці. Дійти до цієї мети — ​ще один чернечий подвиг.