Слова монаха Старочорторийського монастиря для Віталія Романюка стали пророчими

«Я щиро молився — ​і Бог повернув брата з того світу»

— Мій старший брат Сергій потрапив в автокатастрофу, лікарі не давали йому шансів на життя, — ​розповідає священик. — ​Я, десятикласник, пішов до місцевого батюшки у Рокинях. Він, вислухавши мене, порадив молитися, тоді Бог допоможе. Через три тижні після цієї розмови брат вийшов із коми і згодом повернувся до повноцінного життя. Напевно, цей випадок і став поштовхом, аби я прийшов до храму Божого.

Невдовзі Віталій попросив у настоятеля благословення на вступ у духовну семінарію. Проте в душі все ще вагався. Подав документи не лише у Волинську духовну семінарію, а й у ряд вузів Києва, Житомира та Луцька і всюди пройшов на державне замовлення.

— Можливо, якби не вступив до семінарії, то пішов би навчатися в один із них, бо Господні шляхи для нас не відомі, — ​продовжує священик. — ​Однак у мене все вийшло, і у 2011 році я став семінаристом.

Якось на зимових канікулах Віталій відгукнувся на запрошення поколядувати на храм. У цьому молодіжному гурті він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною і родом вони з одного селища.

Я часто бував у Старочорторийському чоловічому монастирі, а один із монахів — ​отець Варлаам — ​є моїм духовним наставником.

— За спеціальністю я вчитель англійської мови, і на той час навчалась у Києві, — ​долучається до розмови дружина Тетяна Олександрівна. — ​Перший рік бачилися з Віталієм лише раз на місяць, бо він був у Луцьку, а я — ​в столиці.

Закінчивши духовну семінарію, у 2015 році з благословення правлячого митрополита УПЦ МП Ніфонта Віталій Романюк подав документи у Київську духовну академію. По закінченні першого курсу молодята одружилися. Згодом був рукоположений митрополитом Онуфрієм у дяківський сан, а на 25–річчя Харківського собору на площі перед Успенським собором — ​у сан священика.

«Не переживай, будеш служити біля мене»

Після недовгих роздумів подружжя повернулося на Волинь та звернулося по допомогу до владики.

— Ми місяць сиділи в очікуванні, віддавшись на волю Божу, і не знали, де будемо, — ​говорить матушка.

— Я часто бував у Старочорторийському чоловічому монастирі, а один із монахів — ​отець Варлаам — ​є моїм духовним наставником, — ​продовжує розмову отець Віталій. — ​Якось, ще будучи студентом семінарії, я поїхав до нього, і він мені сказав: «Не переживай, будеш служити біля мене». Я тоді не міг зрозуміти його слів. Уже після закінчення академії викликає мене владика Нафанаїл, показує на мапі місце й каже: «Підеш сюди». Дивлюся: село Кукли. І тільки тоді пригадав одну історію. Коли проходив послух у Старосільському монастирі, то не знав, як доїхати до Старого Чорторийська. Вирішив іти пішки, думаючи, що це близько. Дійшов до зупинки і стою. Аж тут телефонує отець Варлаам і питає, де я. Кажу, що біля повороту на Кукли, а він відповідає: «То там будеш і служити». Це було за п’ять років до мого призначення.

— Тут хороші люди — ​надзвичайно прості і душевні, — ​продовжує священик. — ​Попри щоденну клопітку сільську роботу вони охоче поспішають на Богослужіння. Сподобався і Свято–Михайлівський храм. Видно, що мій попередник отець Микола Рибак був добрим господарем і досить плідно потрудився. Зроблений гарний ремонт, проведено опалення, створено два церковні хори. Мені хотілося б послужити громаді власним прикладом. І щиро радію, що місцевий люд небайдужий до того, що робить церква, та із запалом відгукується на добрі починання.

Сергій ГУСЕНКО