Тетяна Ткач змусила вшанувати батькове прізвище і вклонитися священицькій доньці

Тетяна Ткач  — ​заслужений працівник культури України, бандуру викладає понад 50 років. Майже стільки ж керує капелою бандуристів «Срібні струни Волині» у Волинському державному коледжі культури і мистецтв ім. І. Ф. Стравінського. Колектив у 2009 році став лауреатом конкурсу ім. Остапа Вересая, знаний у Німеччині, Польщі, Білорусі та Литві

«Потрібно немало щоденної праці, щоб камінчик засяяв»

Завдяки ідеї Тетяни Ткач безкоштовно навчати в музичних школах хлопчиків у 1990–х роках Україна здобула цілу плеяду виконавців–бандуристів. Професійну майстерність викладачки щороку відзначають дипломами, обласними та міністерськими грамотами, але прийшла до цього Тетяна Петрівна всупереч умовам, в яких з’явилася на світ 1948 року 5 квітня у родині сільського священика із Забороля Луцького району, котрий марив автокефалією.

Всюди, де навчалася дівчина, вона була неугодною дочкою попа, а при отриманні диплома у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка у 1972 році її навіть умовляли… відмовитися від батька. Вона не пішла на це і потім ще довго була неугодною.

…Тетяна Петрівна переконана, що бандура може надихнути на великі справи. Бринить «Мелодія вітру», а я собі думаю, яка приємна у людини робота: вчити інших творити музику. Але скільки праці треба вкласти в кожну дитину, щоб її талант дорогоцінним камінчиком засяяв… Переможці конкурсів, окрім підвищеної стипендії, отримують винагороду ще й від Фонду Ігоря Палиці — ​відчули здобутки щоденної праці над собою, якої навчає Тетяна Петрівна. «Моє талантище», — ​каже вона черговому переможцеві, і це для нього найвища похвала.

Тетяна Петрівна переконана, що бандура може надихнути на великі справи.

 …Красивий і стильний юнак, якому бандура ще й додає форсу, завів такої, аж серце зайшлося. Він родом із поліського хутірця, а пані Тетяна розповідає, як у 1967–му почала трудову діяльність саме у Камінь–Каширській музичній школі, бо не вступила одразу до омріяної Львівської консерваторії — ​приглядалися до неї, дочки священика.

Патріотизм — ​це не вигуки, це як молитва — ​тихо, але впевнено. І я горда    — ​поле засіяне, дозріло, маю учнів, які вміють і заробити, і душу зігріти, граючи.

— Нас у сім’ї було троє, і тато, отець Петро Ткач, прищеплював нам, дітям, патріотичний дух. Важко тоді було, духовенство давили, ми й хліба часом не мали. Але батько на це не зважав, він мав талант і не один, гарно співав і щиро молився. Пам’ятаю, розповідав про зображення голуба, перевернеш якого — ​і вже тризуб. Коли мене не взяли в консерваторію, тато втішав, що важливіше голова, а не диплом. Наступного року я таки вступила, бо написала, що батько — ​художник, і не збрехала: він служив у Заборолі в церкві Пресвятої Богородиці і сам розписував храм, малював ікони, які тепер реставрують. У Львові я паралельно працювала в музичній школі, серед перших учнів запам’ятала Остапа Стахіва, відомого тепер на весь світ.

То були важкі 60–ті, всі патріоти зазнавали гоніння. Книжечку віршів Василя Симоненка у мене в гуртожитку знайшли, то мала великі проблеми, бо студенти одразу «здали» мене як попівську дочку. Але я таки закінчила консерваторію, не хочу й згадувати зараз про погане.

Бандура має форму серця, а до серця всі горнуться.

 — Жили ми з чоловіком у Львові, — ​пригадує Тетяна Петрівна, — ​він був архітектором, але дуже любив бандуру, та й мене, бо коли довелося повертатися в Забороль, щоб доглядати хвору маму, погодився залишити рідний Львів. Я ж думала, що то тимчасово. Та коли пішла працювати в луцьке училище, набрала капелу, мало–помалу й звикла, дітей народила, а в декреті й не була, бо весь час працювала. Маємо вже трьох онуків, син — ​лікар, а дочка — ​моя колега. Іра раніше вчилася гри на фортепіано, але тодішній директор училища Андрій Теребух переконав, щоб вона продовжила мою справу. І це було розумно, бо тепер вона мені одночасно і донька, і колега, і подруга. Загалом щастило мені на добрих людей, директорів, хоч вистачало і шпильок у роботі. Кожних два місяці академконцерти ставлять учні — ​а це ж наше обличчя. Живемо проблемами студентів, вони нам довіряють часом більше, ніж батькам.

Так промайнуло піввіку, але нові діти приходять — ​і вчителька знову молодіє.

— Усе вчуся і вчуся, їжджу на конкурси, працюю в журі, — ​весело веде Тетяна Петрівна. — ​Маю дві сім’ї — ​вдома і тут, на роботі, і, знаєте, ніхто не страждає. Дякую моєму чоловікові, що піклується про нас: і цимбали возив мені на концерти, і уроки вдома з дітьми вчив, годував їх, бо я артистка, все на концертах, але ніколи мені не дорікнув.

«Хотіла виховати патріотів, щоб насолити тим, хто мені ставив підніжки»

— Фанатично люблю бандуру — ​неоціненний музичний інструмент, жодна країна не має такого, — ​захоплено розповідає пані Тетяна. — ​Але не потрібно робити з неї балалайку, бо є безліч матеріалів українських авторів — ​думи, козачки, сюїти, які ми осучаснюємо, можемо зіграти на бандурі й класику, але маємо пам’ятати, які репресії чинили бандуристам–кобзарям, як знищили всіх, зібравши разом, щоб і дух той пропав — ​відчували, злодії, яка в ній національна сила! Наші учні переймають цей патріотизм за роки навчання, і зараз можу сміливо сказати: наскільки мене гнобила радянська влада, настільки я сильно опиралася і вкладала в душі учням, хто ми є. Мене викликали, наказували покласти диплом. Чого я лишилася на батьковому прізвищі? Щоб довести, що це батьківське благословення наді мною. 1989–го дали мені звання заслуженого працівника культури України — ​таки змусила їх поклонитися попівському прізвищу. У важкі часи хотіла виховати патріотів, щоб насолити тим, хто ставив підніжки. А патріотизм — ​це не вигуки, це як молитва — ​тихо, але впевнено. І я горда — ​поле засіяне, дозріло, маю учнів, які вміють і заробити, і душу зігріти, граючи. Один мій учень став бізнесменом, то кажу йому: може, продай бандуру, тобі вже не треба, а він відповідає: як не пограю, то й бізнес не йде. Тому вважаю, що свою місію я виконала.

— Мама — ​людина великого серця, яке всіх вміщає, — ​додає донька Ірина. На це мудра жінка відповідає:

— Бандура має форму серця, а до серця всі горнуться… 

Фото з її виступу у Львівській філармонії потрапило на обкладинку американського журналу.