«Поклич мене, любов, У подорож кохання, Я так давно живу На острові чекання...» (В’ячеслав Хурсенко).
Доля на Великдень
Однієї щоки торкнулося щось м’якеньке й тепле, другої — холодне й мокре. Почувся тихий схлип. І я наче прокинувся від важкого довгого сну. Відкрив очі, і побачив над собою схилене обличчя односельчанки, яку через кульгавість називали Кривенькою Качечкою. Зрозумівши, що я опритомнів, вона схилилася до мене, поцілувала в щоку, а на іншу скотилася сльозинка. Так от чому одна щока була тепла, а друга мокра — на одній був її поцілунок, а на другій — сльози
—Чому я тут? — проговорив стиха, торкнувши руками голову, на якій була шапка, трохи мокра, але від цієї вологи менше боліла голова.
Послужлива пам’ять одразу ожила, малюючи мені пояснення того, чому тут, у лісі, на Великдень, чому сам, чому без машини.
…Я підробляв на життя, таксуючи. Так запрагла Люба. «Грошей багато не буває. І щоб після роботи штани на дивані не протирати, краще зайву копійчину додому приносити». Якось не думалося, що і хороша зарплата, й так звані копійчини йдуть на поповнення гардеробу коханої, з якою прожив уже кілька років і думав одружитися.
Була неділя. Великдень. Рання–прерання пора. Хотілося приїхати до батьків у село і сісти до святкового столу одразу ж потому, як вони прийдуть з церкви зі всенощної. А ще мав показати батькам Любу, вже як майбутню дружину. Де не візьмись, біля машини вималювалося троє молодиків. Вони були по–святковому одягнені. В руках — картонна коробка середнього розміру.
— Шеф, будь другом, підкинь у село під кордоном і назад сюди, — попросили, привітавшись.
— Що ви, хлопці, в село на свято їдемо.
— Шеф, — не здавалися вони, — виручай. Добре заплатимо. Скільки скажеш. Ще й зверху дамо. Маємо іменинницю. Хочемо привітати. Недовго. Кілька хвилин. Нас же теж дома батьки на свято ждуть.
— Любий, і справді, відвези людей, — почувши про щедру винагороду, аж засяяла Люба. — А до батьків встигнемо: дні тепер довгі.
— Дякуємо, красуне, за розуміння, — озвався найстарший. Крім грошей, від мене особисто пляшечка «Шанелі» з нагоди такого великого свята. І в подяку за підтримку.
Почувши про можливий подарунок, Люба геть знетямилася.
— Сергійку, любий, ну поїдь.
— А ти? Не сумуватимеш сама? Таке ж сьогодні велике свято.
— Ні, ні. Я просто посплю. Он як рано схопилися. А пізно ж лягали. Очі просто злипаються.
І я поїхав. Ніщо не віщувало біди. Дорогою один із них почав розпаковувати коробку. Інші зашикали на нього. А він сказав, що хоче покласти в коробку й гроші, щоб не тицяти їх господині в руки. Мовляв, буде для неї подвійна радість, коли розгорне і побачить не тільки подарунок, а й гроші. Інші весело погодилися.
І от, коли їхали трасою поблизу мого села, один із них сказав:
— Цікаво, хлопці, чи підросли нові квіти на галявині, яких ми трохи нарвали для нашої іменинниці того разу?
— І справді, — озвався інший, — а чому нам не привезти господині ще й свіжих лісових квітів?
— Шеф, будь ласка, зверни сюди. Це недалечко, метрів п’ятдесят.
Хай бачать, як виглядає жіноча любов. Хай зрозуміють, що значить — доля, і ніколи не питають, за що я покохав тебе, свою дружину.
Я й поїхав… Зараз розумію, що в тій коробці був не подарунок, а якийсь важкий предмет, яким вони й вдарили мене й залишили помирати в снігу від холоду…
Чому ж я відчуваю холод, але він не надто морозить мене? Провів руками біля себе: я лежав не на землі, а на чомусь теплому. Не міг зрозуміти, глянув на дівчину. І аж тут до мене дійшло: вона була в одному светрі, бо підклала під мене свою теплу куртку. Я знову провів рукою по голові — це була не шапка. Підвівшись на лікті, глянув на молоду жінку — і аж остовпів. Вона не тільки скинула куртку, рятуючи моє життя, на голові в мене була не шапка, дівчина подерла на смужки свою довгу спідницю, намочила їх у талій воді, щоб зняти мій біль.
— Довго так мерзнеш? — запитав. — І як тут опинилася?
— Кілька годин. Побачила, що їдете сюди машиною. Побачила, як викинули вас із машини. Рятувати чи бігти кликати людей? А подзвонити ніяк. І я без мобілки, і у вас, видно, теж забрали. Вибрала рятувати. Привести до свідомості. А я ж вас… люблю, — знову вологі губи черкнули одну щоку, а на іншу впала її сльоза, тепер вже гаряча, як вогонь.
Одразу ж й пригадав, що як тільки з’являвся в селі, Кривенька Качечка опинялася поруч ніби ненароком. Червоніла, коли зустрічалася зі мною поглядом.
— А яка гарна дівчина! Ну й що, що накульгує.
— Значить так, — сказав я, — зараз дошкандибаємо до села. Підемо до моїх батьків.
— Навіщо? Хочете подякувати? Не треба дяки. Тим більше, що так виглядаю…
— Це добре, що саме так, — відповів, міцно пригортаючи дівчину до серця. — Хай бачать, як виглядає жіноча любов. Хай зрозуміють, що значить — доля, і ніколи не питають, за що я покохав тебе, свою дружину.
Sandra OLEK.
