Солдат повернувся з війни і вперше взяв на руки півторамісячного сина

Врятував бійців український прапор

Анатолій не проходив ст­ро­­ко­вої служби. Проте 7 квітня 2014 року о 23.30 йому зателефонували, аби на ранок прибув із речами.

 — Тоді всі думали, що викликали на збори, бо потрапили у Володимир-Волин­сь­­­­­­кий, — ​розповідає мій спів­­­­­­­розмовник. — ​Але розпо­чиналася до­укомплектація 51-ї ОМБ. Уже за кілька днів ми виїхали на Рівненський полігон, де проходили бойове злагодження та навчання.

Зазвичай я кулемет тримав на запобіжнику, а тоді чомусь зняв. Подивилися, все було начебто спокійно, але коли поверталися назад, командиру здалося, що із кущів хтось у нас цілиться. Він пустив чергу в той бік, потім — ​я.

У травні військові прибули на межу Дніпропетровської і Донецької областей у село Дачне.

— До того часу на донецькому та маріупольському напрямках були вже облаштовані 10 блокпостів, — ​продовжує Анатолій. — ​Штаб та наш взвод залишалися в Дачному. Найвіддаленіший сумнозвісний 10-й блокпост розташовувався під Волновахою. Ще не було ніяких бойових дій, та й, власне, розуміння того, що це не іграшки. Ми супроводжували бійців до блокпостів, відвозили спорядження та охороняли штаб.

Після трагедії під Волновахою, яка потрясла всіх, бригаду направили на десятиденну перепідготовку на миколаївський полігон «Широкий Лан», а згодом штаб і комендантський взвод перемістили між села Березове та Степне Мар’їнського району Донецької області.

— Приїхали вночі, тож місцеві про наше перебування спершу не знали, — ​продовжує Анатолій Зіньков. — ​Відразу стали споруджувати бліндажі, бо після Волновахи ставлення до власної безпеки кардинально змінилося. За допомогою бойової розвідувально-дозорної машини (БРДМ) тягали із лісосмуги дерева для перекриття. Уже через кілька днів почалися часті обстріли.

На новому місці взвод разом із їхньою БРДМ залучали до різних виїздів: супроводження колон, доставка боєприпасів та бійців на блокпости. Одного разу з-під Амвросіївки, що неподалік російського кордону, забирали пораненого із 72-ї бригади. Коли вночі поверталися назад, заблукали. Їхали, поки не осліпили прожектори, почули перезаряджання зброї. То був український блокпост, на якому вже готувалися «прийняти» непроханих гостей. Врятував бійців український прапор, що майорів на машині.

За затримання сепаратистів – по 10 днів відпустки

Найчастіше бійцям комендантського взводу доводилося супроводжувати колону, яка їздила по воду аж за 50 кілометрів.

— Третього серпня ми вирушили в Олександрівку, — ​розповідає Анатолій. — ​Перед цим надійшов сигнал від місцевого населення, що озброєні люди ходили селом і щось вишукували. Командир узяв двох військовослужбовців із собою, в тому числі мене, і ми пішли з’ясовувати, де їх бачили. Інші лишилися набирати воду і були насторожі. Зазвичай я кулемет тримав на запобіжнику, а тоді чомусь зняв. Усе було начебто спокійно, та коли поверталися назад, командиру здалося, що із кущів хтось у нас цілиться. Він пустив чергу в той бік, ​я – ще одну, і ми застигли в очікуванні… Згодом бачимо, як звідти, тримаючись за ногу, вибігає якийсь чеченець. Говорив він ламаною російською, пояснював, що опинився тут випадково. Був без зброї. Тоді я вирішив за­йти з іншого боку. Дивлюся: лежить автомат, біля нього — ​калюжа крові. Все стало зрозуміло. Потім помітив ще трьох: один із рушниці, інші з автоматів ціляться в командира, але лежать тихенько. Випустивши чергу в повітря, наказав кинути зброю. А тут уже і наші хлопці підбігли. Усіх обеззброїли, викликали штабістів, медиків. Сепаратистами виявилися кореєць, китаєць та місцевий українець. Доки чекали підмогу, вони розповіли, що мали завдання знищити нашу колону за винагороду. Всі прийшли із Докучаєвська. У паспортах — ​різні місця реєс­трації, але виписані однією рукою.

Усім, хто затримував бандитів, дали по 10 днів відпустки. Повернулися бійці у зону АТО перед 20 серпня. Тоді почалося справжнє пекло, постійно були бойові виїзди, а свої машини ставили поряд із бліндажами.

— Вранці 24 серпня снаряд від «Града» влучив просто в нашу БРДМ, — ​згадує учасник АТО. — ​Якби її там не було, то поцілив би прямісінько у наш бліндаж.

Як розповів Анатолій, до кінця серпня все вище командування виїхало, хоча особовий склад бригади ще залишався. Проте невдовзі надійшла інформація, що треба терміново покинути місце дислокації, бо будуть масив­ні обстріли. Комендантський взвод виїжджав майже останнім, тож і став свідком того, як щойно залишені позиції накрила ворожа артилерія.

Діти для педагога як реабілітація

У вересні 51-ша ОМБ повернулась до Володимира-Волинського. Почався важкий для бійців період розформування бригади. Дослужували вже у 14-й ОМБ.

27 березня Анатолій Зіньков повернувся додому, де на нього з нетерпінням чекали дружина і півторамісячний син Андрійко.

— Після демобілізації маю багато друзів-побратимів, ад­же ­­­у нашому взводі більшість бійців були родом із Маневицького району. Проте найчастіше зустрічаюся з Іваном Мережею із Четвертні, який хрестив мого сина, — ​каже військовослужбовець.

Сьогодні Анатолій Зіньков — ​успішний учитель геогра­­фії, екології, економіки, приро­до­знавства, керівник гуртків крає­знавчо-туристичного напрямку. Вихованці педагога не раз ставали призерами районних олімпіад із географії, займали перші та призові місця на обласних турнірах з екології. Микола Романець 2014-го посів друге місце у Всеукраїнському конкурсі юних дослідників. А у

2012-му під час фінального етапу, який проходив у Криму, учні школи вибороли перше місце в Україні у «Зірниці», перед тим двічі були переможцями в області. Сам Анатолій Зіньков теж демонстрував гарні результати, коли у

2016-му брав участь у науково-методичних розробках і посів третє місце в Україні.

— Найбільше радію, коли є віддача від дітей. Коли видно, що твоя робота — ​не марна, а знання потрібні і їх переймають. Гадаю, невдовзі настане час, коли інтелект у нашій краї­ні цінуватиметься вище, — ​наостанок запевняє вчитель.

Сергій ГУСЕНКО