Він хрест воздвигнув у собі

Саме Антон Григорович, який узяв на себе обов’язки упорядника, доклав чимало зусиль та енергії, аби творчий спадок Петра Боярчука дійшов до читача. Книга має символічну й промовисту назву, вихоплену із роздумів самого письменника і журналіста, — «Душа болить і… воскресає» (на фото) та приурочена 75-річчю створення УПА. Про долю родини Ступаків тут також згадано — у статті «Злочинець у віці… два місяці». Як зазначено в анотації, «у книзі опубліковані матеріали, присвячені висвітленню правди про борців за незалежну й соборну Україну, а також про долю їх сімей, які не увійшли до раніше виданих автором книжок і малодоступні через їх розпорошеність у газетах».

Дуже хотілося б, щоб і книги Петра Боярчука були прочитані й почуті, бо в них звучать дзвони застороги: незнання історії не звільняє від відповідальності за долю України.

Втім, варто зауважити, що переважна більшість цих матеріалів друкувалася саме у «Волині-новій», а найперші — ще тоді, коли видання називалося «Радянська Волинь». Інколи недоб­розичливці чи зазд­рісники називали Петра Боярчука журналістом од­нієї теми. Це неправда хоча б тому, що Петро Оксентійович працював у газеті ще задовго до того, коли публікації на зразок «На Сибір і додому» стали можливими. Його перу була підвладна будь-яка тема. Та й посада власного кореспондента не давала змоги зациклюватися на кількох проблемах. Але та, котру символічно можна означити «пошуком батькової правди», стала для колеги і хрестом, який він добровільно, із синівського обов’язку воздвигнув у собі (саме таку назву — «Хрест, виздвигнутий в собі» — має завершальна публікація книги), і крилами, що додавали сили, підносили над буденністю. А відтак — поїздки, зустрічі з людьми, архівні пошуки, болючі спогади й роздуми виливалися не лише в газетні публікації, а й у книги: «Крик голодного звіра» (1998), «Дорогами болю» (2003), «Бій під стінами храму» (2005)…

«Душа болить і… воскресає» (2017) — то наче продовження цього переліку, та видане, на жаль, уже без участі автора. Щодо якос­ті цих книг, їх вагомості не лише у творчому набутку письменника, а й загалом в українській літературі цього жанру, то вкотре пошлюся на думку нашого видатного земляка. Світлої пам’яті Євген Сверстюк, доктор філософії, лауреат Національної премії ім. Та­раса Шевченка та Міжнародної премії ЮНЕСКО, президент Асоціації незалежної української інтелігенції, у листі до Петра Боярчука у березні 2007-го писав: «Дякую за ваші книжки. Признаюся, не думав, що їх прочитаю. Але їх не читати не можна. Вони належать до джерельної і першорядної літератури з історії Волині ХХ століття. Взагалі ваші книги треба вивчати в школах…»

Гадаю, в об’єктивності оцінки такого неупередженого читача й критика, як Євген Сверстюк, ніхто не сумніватиметься. Однак щодо вивчення у школах… Наклад книги «Душа болить… і воскресає» — усього… 300 примірників. Це в жодному разі не докір видавцям і упорядникові. Їхній ентузіазм і старання гідні найбільшої вдячності. То нагадування тим, хто мав би дбати, щоб молодь знала правдиву історію

своєї багатостраждальної землі від Заходу і до Сходу. Знала так, як знав і відчував її Петро Боярчук, який, немов заповіт, залишив одкровення: «Кожен, хто прагне жити за принципами одвічної загальнолюдської моралі, повинен спорудити чесний хрест і храм добра, правди та справедливості насамперед у собі. А спорудивши храм, мусить бути завжди готовим відкрити його для інших. Навіть без огляду на те, що хтось увійде до нього, не витерши бруду з чобіт, а чи спробує винести щось на колючі вітри огуди. Коли є такий хрест і є такий храм, а двері його відчинено, то й перед людьми сповідуєшся, як перед Господом Богом».

Практично все, що зібрано між палітурками цієї книги, колись уже було прочитане на сторінках газети. Але й нині кожне слово, кожен рядок не втратили гостроти, актуальності, вагомості. Тому по-доброму заздрю тим, кому пощастить ознайомитися з цими своєрідними сповідями Пет­ра Оксентійовича вперше. І з невимовним трепетом згадую нашу останню телефонну розмову. То був блискучий урок справжньої журналістики — тієї, яка пише історію, правдиву і нелукаву. Останньою інформацією заслуженого журналіста України Петра Боярчука для рубрики «Доброго дня вам, люди!», продиктованою мені як ведучій уже з лікарняного ліжка, була розповідь про земляка, який ударив на сполох у дзвони Михайлівського собору, скликаючи киян у найкритичніший момент Майдану. Нині молодого священика родом із Горохова Івана Сидора знає вся Україна. Дуже хотілося б, щоб і книги Петра Боярчука були прочитані й почуті, бо в них звучать дзвони застороги: незнання історії не звільняє від відповідальності за долю України.