І знову скажемо усім спочилим: «Христос воскрес!»
Цілий вечір шукаю в хаті сімейну реліквію — Пом’яник покійних моїх предків. «Не переймайся, тепер усі в церквах подають записки», — заспокоює дочка. Але я знаю, що мушу знайти стару «грамотку», пожовтілі сторінки якої зберегли імена представників давніх поколінь нашого роду
Десь у п’ятому класі моя баба Голька довірила мені, бо сама була неграмотна, дуже важливу місію — перенести у нову книжечку з хрестиком на обкладинці усі записи зі старої. Я виводила каліграфічним почерком: «Ганна, Федір, Палажка…» і розпитувала, ким мені доводяться ці люди. Кого було увічнено на першій сторінці з написом «За упокій», баба й сама добре не знала: «То, дитино, не за моєї пам’яті було». Але пильно стежила, аби я, боронь Боже, нікого не пропустила: «Бо ж на Великдень умерлих прилетять їхні душеньки, а ми забудемо пом’янути — не по совісті вийде».
На сільському кладовищі є могили моїх прадіда і прабаби по маминій лінії, давніші поховання не збереглися. Отож, стара «грамотка» — єдине нагадування про коріння, що живить і нас, нині сущих, і наших нащадків. Полегшено зітхаю, коли знаходжу той безцінний документ, своєрідний «паспорт» мого роду, бо ж через кілька днів — Проводи. І тепер, коли я сама вже бабуся, мій обов’язок — варити коливо, йти з ним до церкви, запалювати свічку й поминати тих, кого нема вже з нами.
Знаю, що побачу на сільському цвинтарі у неділю усіх близьких і далеких родичів, друзів дитинства, колишніх однокласників майже у повному зборі, адже цього дня навіть ті, хто живе дуже далеко, приїжджають до рідних могил. Беруть із собою дітей, онуків, щоб не переривалася ниточка пам’яті, зберігалася давня християнська традиція. Хтось прилетів із Канади, хтось прибув з Італії, Польщі, з різних куточків України, кладуть квіти, цілують фотографії на надгробках: «Христос воскрес, мамо й тату…»
— Як ставили на батьках нові пам’ятники, то думали класти глухі плити на могилах. Ми з чоловіком не вічні, а молоді за сотні кілометрів добиратися навряд чи схочуть, щоби братики й чорнобривці садити і полоти. Але внук сказав: «Що ж ви нас так недооцінюєте? Знайдемо можливість могили доглядати. Як ви робили, так і ми будемо», — зворушено розказувала односельчанка.
У такі моменти я думаю, що, певне, не зовсім мають рацію автори модної тепер теорії про відмінності різних поколінь. Ми сповідуємо одні цінності, й не існує в Україні прірви між так званими «традиціоналістами» й «міленіалами». Поясню незнайомі терміни: до перших відносять тих, хто народився до 1945–го, до других — у проміжку 1981–1999 років. Американські автори теорії поколінь виділили й ще кілька груп, базуючись на основі віку, подібності досвіду, середовища, спільних цінностей, стилю життя тощо. Згідно з їхніми дослідженнями, теперішня молодь, яка зростала під опікою люблячих батьків, ні в чому не знаючи відмови, яка змалку звикла до сучасних комп’ютерних технологій та інтернету, — практичніша, егоїстичніша, раціональніша, аніж її попередники.
Можливо, і є в цьому частка правди. Але в Україні, на відміну від багатьох ситих і заможних суспільств, молоде покоління доля не завжди пестила, воно пережило біль Майдану, відчуло гіркоту заробітчанського хліба, зазнало втрат на війні… І проявило таку ж самовідданість, гідність і героїзм, як і їхні діди–прадіди у роки визвольної боротьби.
Готуючись до Провідної неділі, думаю про ті родини, що прийдуть поминати своїх синів, онуків, які загинули на Сході України. Довгий ряд заквітчаних могил на міському кладовищі у Гаразджі завжди змушує сповільнити крок, зупинитись, схилити голову. Я не знала більшості цих хлопців за життя, але їхні імена внесла у «грамотку» свого серця разом із іменами найрідніших людей.
