Через 30 років мати почула звістку про сина, якого давно... похоронила (Фото, відео)

Чоловік втратив пам’ять, має нове ім’я, прийняв іслам, але серце кличе його додому

Ігор Білокуров пропав безвісти 9 квітня 1988 року в провінції Кандагар. Тобто за 10 місяців до того, як радянські війська почали виводити з Афганістану. Зараз він живе у провінції Балх, у племені туркменів. Має ім’я Амріддін. Цього солдата, скажемо так, бо поки що остаточно не з’ясовано, хто він, знайшла експедиція, яка займається пошуком водоносних пластів в Афганістані. Після спілкування і з’явилася версія, що це Ігор Вікторович Білокуров.

На фотознімках Ігор такий молодий.

Із відео, яке можна побачити в інтернет–мережі, зрозуміло, що чоловік не говорить ні українською, ні російською мовами. Він прийняв іслам. У нього нема ніяких документів, навіть афганського паспорта. Повернути його на Батьківщину непросто, оскільки Посольства України в Афганістані нема. Тож, щоб звільнити солдата, який 30 років тому пропав безвісти, треба почати з виготовлення документів, відкрити таджицьку візу і тоді летіти в Україну, де його можуть упізнати. За вирішення цієї проблеми взялися члени експедиції, котрі й натрапили на заручника, Спілка ветеранів Афганістану. І якщо є Бог, то Він має допомогти у цьому — почути молитви найріднішої людини — матері Ігоря Антоніни Василівни. У ці дні жінка пережила і радість, і неймовірне хвилювання, коли серце доводилося підтримувати краплями. Це ж 30 літ вважала, що син мертвий, і ось з’явилася надія на зустріч із ним.

Серце матері пече невгамовний біль за сином.

«Ігор був спокійний, скромний і дуже хотів стати військовим»

Учора ми побували у Великій Глуші. Разом зі своєю попутницею, працівником сільської ради, Людмилою Корпан прийшли до оселі, де вже багато літ самотньо живе Антоніна Василівна. Розуміючи, в якому стані зараз жінка, починаємо розмову здаля.

— Де ж то таке прізвище Білокуров узялося на Поліссі?

Не може втриматися Антоніна Василівна від сліз. 

— А мій чоловік Віктор — росіянин. Народився він у Дебальцево Донецької області, трохи жив на Запоріжжі, вчився в Ялті, потім — у Львові. А направлення на роботу одержав у Велику Глушу. Він у мене аптекарем був. Як я вийшла за нього заміж, то теж стала Білокуровою.

Ось таким мама Ігоря й запам'ятала.

Два сини подарував Бог подружжю. Ігор народився в 1963–му, Віктор — на три роки молодший. А вийшло так, що залишилася мати сама. Старший син пропав безвісти, молодший живе в Білорусі. Як тільки розвалився Союз, за словами жінки, перебрався із сім’єю в Іваново, бо вдома не було ніякої роботи. Там дві внучки — дві вчительки. У 2004–му поховала чоловіка.

Скільки-то літ серце краялося біля цього пам’ятника?!

Потихеньку переходимо до непростої теми: розпитуємо про Ігоря, який він був, чим займався після школи?

Коли вже минуло 20 років і ноги стали відказувати, то подумала я: як поставлю пам’ятник, то хоч онуки квітку яку покладуть. Але наш батюшка  не дозволяв ставити пам’ятник. 

— Дуже спокійним і скромним. Син не пив і не курив. Він мав дівчину. Все говорив: «Мам, вона найгарніша у світі». Але життя склалося так, що шляхи молодих людей розійшлися. Після школи вступив у профтехучилище в Луцьку — вчився ремонтувати автомобілі. А одержавши диплом, поїхав на роботу в Запоріжжя, на завод, де «Таврії» робили. Звідти його і в армію забрали. Строкова служба пройшла у Чехословаччині. Після армії приїхав додому і влаштувався у Луцьку на підшипниковий завод. Але Ігорю дуже подобалася військова форма, тож хотів вивчитися на офіцера. Казав: «Мамо, я піду служити прапорщиком, а як зарекомендую себе добре, то мені дадуть направлення у військове училище». І зробив так, як надумав — пішов служити у військову частину міста Володимира–Волинського — був начальником продовольчого складу.

У цьому альбомі життя сина.

  І ось 1987 рік. Жінка пригадує:

— Пише мені Ігор листа вже з дороги: «Мене відправляють за кордон, в одну із азіатських країн. У наступному листі я його питаю: «То, може, ти в Афганістані?» Запевнив, що ні. І я така рада. Бо ж уже знала, що таке той Афганістан. Бачу по телевізору щось про війну, то кажу: «Добре, що наш Ігор туди не попав». А молодший син Віктор тоді вже не втримався: «Мамо, та наш Ігор — в Афганістані». Я тоді в крик, плач…

Портрет сина став для Антоніни Василівни теж іконою.

Через рік служби на війні, восени 1987 року, якраз на жовтневі свята, Ігор приїхав додому у відпустку. Місяць був із батьками.

— Я ж бачу, що він такий знищений, — говорить Антоніна Василівна. — І до нього з такими словами звертаюся: «Синок, не йди більше туди». Я вам чесно признаюся, що так казала. А він мені на те: «Мамо, як ти сміла таке подумати?! Це ж позор — не вернутися в частину, стати дезертиром!» І поїхав. Так хлопців виховали у школі: «Хто, як не я».

Відправився Ігор на службу в кінці 1987–го. Ще декілька місяців усе було, як зазвичай: дуже часто листи матері писав, ще й нумерував. І ось Антоніна Василівна зауважує, що довго нема звістки від сина. Тоді вона пише начальнику частини, де служив Ігор. Відповіді не одержала. На цьому не заспокоїлася — до міністра оборони послала листа: «Де мій син? Уже місяць не маю від нього звістки».

Антоніна Білокурова всі ці десятиліття зберігає синові нагороди і речі...

— І приходить мені повідомлення, — каже, не стримуючи сліз, жінка, — що «9 квітня 1988 року ваш син пропав безвісти». Служби я не замовляла. Усе виглядала сина, надіялася, що він повернеться. Та ось, коли вже минуло 20 ро­ків і ноги стали відказувати, то подумала я: як поставлю пам’ятник, то хоч онуки квітку яку покладуть. Та й буде могила, матиму куди прийти до сина. Так я вирішила. Може, і не права була. І наш батюшка не дозволяв мені ставити пам’ятник. Тоді я владиці Ніфонту зателефонувала і він сказав: «Як тобі серце підказує — так і роби». А що серце підказує? Двадцять літ нема сина, то що ще чекати? І 10 років тому я поставила пам’ятника. Прийду до нього, посиджу біля свого синочка, виплачуся, наговорюся і так мені тоді легко…

«Блага звістка прийшла мені на Благовіщення»

Уже декілька разів по селу Велика Глуша був поголос, що Ігор знайшовся, а вона, Антоніна Василівна, нібито не признається. Коли про це зайшла мова, жінка каже:

— Та чого б я не признавалася? Я б кричала, що син мій знайшовся. І от недавно родичка Галина Ганіч подзвонила і сказала, що її діти (вони були якраз на сезонних роботах) побачили в інтернеті прізвище Білокуров. Йшлося про те, що солдата, який безвісти пропав в Афганістані, знайшли. Ті діти і скинули відео. Це було якраз перед Великоднем — на Благовіщення. Ось така мені блага звістка прийшла. А я ж не дійду сама. Дзвоню племіннику Льоні: «Іди ти, може, впізнаєш того солдата». Пішов він. Цілу ніч усією сім’єю дивився те відео, а на ранок приходить і каже: «Деякі риси обличчя сходять з Ігоревими». На телефоні своєму показав мені знімок того солдата. І я не зразу признала — борода чорна, а ми всі руді. Довго вагалася. А потім подумала, що це 30 років минуло, то й не дивно, що так змінився Ігор. Тепер йому було б 55.

Телефонував мені і той геолог, який шукав воду в Афганістані. Це до нього підійшли місцеві люди і сказали, що є в полоні російський солдат, який пам’ять втратив. Із перекладачем із ним розмовляли, бо не по–нашому він шваргоче. А коли запитали, хто він, звідки, то почули слово «Волинь».

Мати сподівається, що це одна й та ж сама людина.

Жінка, розповідаючи це, гірко плаче і каже:

— Допоможіть. Ви, журналісти, їздите до мене, пишете для сенсації. Але якби ж то на тому не закінчилося — якби якось паспорта виробити тому солдатові. Нехай і не мій це син, але ж то наш солдат. Поможімо йому. А матір якось знайдемо.

 Синову медаль «За відвагу» вручали матері.

 Антоніна Василівна показує листи, які їй писав Ігор, медаль «За відвагу», якою син був нагороджений у грудні 1988 ро­­ку, «ще за Горбачова». Прощаємося на оптимістичній ноті: щоб у цій же кімнаті, де ми розмовляли, зустрітися ще раз, коли Ігор приїде додому.

— Дай Боже, — каже жінка.

І хай Господь виправдає цю надію.