Повстанський командир з Олики наводив жах на окупантів

Створив загін самооборони — ​Вільне українське козацтво

Народився Андрій Стефанович 1922 року в передмісті Олики — ​Миловицях. Закінчивши місцеву семирічку, навчався у Луцькій торговельній школі. Здобути освіту перешкодила німецька окупація. Андрій працював діловодом–перекладачем в Олицькій управі і за дорученням Степана Радіона (майбутнього письменника із села Сильне) створив із місцевих хлопців загін самооборони — ​Вільне українське козацтво. А коли на Волині виникли осередки УПА, організувалась боївка під проводом Андрія Стефановича–Жука. У березні 1943 року загін поповнився за рахунок української поліції, яка залишила службу у німців і перейшла до повстанців. Невеликий підрозділ виріс до сотні бійців. На початку
1943–го Жук спершу бунчужний, а потім командир чоти, яка входила до складу сотні «Нечая» куреня «Погром». Архіви НКВС та МДБ дають можливість прослідкувати весь бойовий шлях загону. Ось коротка хроніка тих подій:

«28 березня 1943 року повстанська чота Жука увірвалася в Олику і обстріляла жандармерію. Заскочені зненацька, гітлерівці покинули стіни замку і якби не допомога з Цумані, були б повністю розгромлені. 1 травня 1943 року під Оликою повстанці забрали два німецькі автомобілі, які везли зброю з Рівного до Олики. Відзначився чотовий Жук. У вересні 1943–го чота Жука роззброїла мадяр на залізниці між Ромашківкою і Рудочкою. 12 осіб, які охороняли міст через Путилівку, склали зброю. На соші Рівне — ​Луцьк чота під орудою Жука зробила засідку, на яку нагналося 5 легкових машин, одне тягареве авто у складі 29 німаків–жандармів. Знищено 23 фашисти».

На соші Рівне — ​Луцьк чота під орудою Жука зробила засідку, на яку нагналося 5 легкових машин, одне тягареве авто у складі 29 німаків–жандармів. Знищено 23 фашисти.

Командир загону «Котловина», що діяв у районі Колки — ​Цумань Степан Коваль (Рубащенко) повідомляв командира «УПА–Північ» Дмитра Клячківського (Клима Савура): «Зброю, амуніцію і продовольство постачає Жук. Це командир відділу особливого призначення Вільного українського козацтва на район Олика, висланий мною ще під час жнив, поранений при роззброєнні козаків. Він провів уже ряд операцій, вибив німців і ляхів із замку, здобув зброю, коней, сідла».

Після переходу української поліції до повстанців гітлерівці сформували на Волині для боротьби з упівцями три польських поліцейських батальйони, один із яких розмістився в Цумані і Олиці. Називався він «Банденбекенпфунг» — ​поборювач банд і складався із запеклих шовіністів. Та їхнє панування в Олиці було недовгим. 13 квітня 1943 року загін Жука захопив штурмом замок Радзивілла, польська жандармерія частково була знищена, частина втекла до Цумані. Та вже через декілька тижнів у замку з’явилися нові господарі — ​узбеки, яких німці набрали на службу із полонених червоноармійців. Після нетривалих переговорів Жук переманив у ряди УПА декілька узбеків. Решта перейшла до упівців після блискучої операції в Жорнищах.

Успішна операція без жодного пострілу

Автор цих рядків у 1970–1990– х роках працював учителем історії в місцевій школі і чув багато схвальних відгуків про Жука. Спогади Олексія Тимофійовича Слабецького, згодом завідувача Горохівського відділу освіти, а тепер жителя Києва, приводжу дослівно: «Це було наприкінці червня 1943 року. Я з батьками жив на хуторі Калинівка, що коло села Жорнище. В той день до хутора на конях під’їхали німецький офіцер і декілька узбеків у німецькій формі. Пізніше я дізнався, що тим офіцером був Жук. Вони розмістилися в клуні нашого сусіда Гаврила Тутейка. Ранком біля хати, де перебували повстанці, зупинилася машина з німецьким офіцером і численною охороною. Жук зі своїми бійцями, серед яких були і узбеки, кинувся до машини і, направивши на офіцера пістолет, поставив вимогу скласти зброю. Узбеки у цей час вели жваві перемовини зі своїми земляками, які були в кузові машини. Офіцер все ніяк не хотів здаватися, і вигукував: «Партізан! Партізан!» Та, побачивши братання своїх охоронців, склав зброю. Все закінчилося без жодного пострілу. Полоненого німця відправили на допит у Борбинський ліс, а селянам наказали подати з десяток возів. Згодом рушили до Олики. Там Жук доповів у комендатуру, що підводи взято і вони прямують до Цумані. Доїхавши до цуманського лісу, вчинили стрілянину, імітуючи бій. Машину спалили, а калинівським селянам наказали їхати додому, але вже не через Олику, а через Дідичі і Одеради. На другий день дядьки розповідали, що тим німецьким офіцером був старший син Опанаса Стефановича — ​Андрій. Ось так Жук замітав свої сліди і врятував наше село від знищення, яке гітлерівці вчинили б обов’язково. Узбеки, які їхали з німцем у машині, а згодом і вся охорона замку перейшли на бік повстанців».

«Брати–слов’яни» вбили 29 невинних людей

Та німці дуже скоро розмістили в замку нових карателів — ​російських найманців. Місцеве населення називало їх козаками–власовцями. Насправді, як свідчать архіви, це були російські кубанські козаки, які ще в 1941 році перейшли на службу до нацистів. Улітку 1943 року повстанський рух охопив Волинь з такою силою, що владу німці зберігали тільки в містах. Оці козачки і мали побороти повстанців. Більша частина їх розмістилася в Цумані, а решта по одній сотні в Олицькому замку, колишніх господарствах Радзивілла — ​Метельному і Носовичах. Селян змушували працювати в німецьких штатгутах, зганяли їх з кіньми і плугами орати лани у фільварках. Та незабаром кубанці почали арештовувати молодих чоловіків. Так, у Жорнищах пропали без сліду Василь Гребінь, Микола Глащенко, Петро Козак, Степан Лінник, Пилип Пушка. Невідомо куди зникло і 7 чоловік із села Одеради. Жук вирішив покласти цьому край і викликав козаків на переговори. Заступник командира сотні Кушнарьов із двома козаками чекав на зустріч із повстанцями в хаті Синюка, що на хуторі між Одерадами і Жорнищем. Коли повстанець Лисиця разом із жорнищенським старостою Олександром Орлом ступили на поріг, Кушнарьов вистрелив у нього. Під час стрілянини двох козаків було вбито. На другий день господарство Синюка було спалено, а в Жорнищах козаки влаштували облаву, арештували 30 чоловік.

3 жовтня 1943 року «брати–слов’яни» розстріляли 29 не–
винних людей. Лише Клим Снітко зумів врятуватися, заховавшись під піччю. А наступного дня гітлерівські прислужники розстріляли 13 чоловік в Одерадах. Про цю трагедію двох волинських сіл розповів письменник і журналіст Петро Боярчук у книзі «Радзивілли і стара Олика». І всі наступні роки в радянських документах аж до 2010–го ці люди були жертвами фашистських загарбників або українських буржуазних націоналістів. Бо написати, що вони загинули від «братів–слов’ян» боялися, щоб не образити «старшого брата». Лише в Книзі скорботи України з ініціативи автора цих рядків названо справжніх убивць.

Відплата настала дуже скоро. Зі звіту шефа військового штабу групи «УПА—Південь» Дмитра Кавзана (псевдо Черник) про спільну операцію очолюваної ним рейдової групи і відділу особливого призначення Жука по роззброєнню кубанських козаків у селі Носовичі: «Дня 6.11.43 р. від командира Тура (Роман Шухевич. — ​Авт.), який перебував на теренах військової округи, одержав наказ провести акцію. На місцях розвідкою встановлено, що в пунктах Олика, Метельне, Носовичі стаціонує 103–й козачий батальйон. Від години 21–ї проведено наступ на маєток у Носовичах. Знявши вартових, призначена група автоматників ударила в середину і 56 козаків обеззброєно, решту знищено під час штурму. Штангут спалено».

Наприкінці листопада 1943 року сотня Никона Семенюка (Ярема), в яку входила чота Андрія Стефановича, вела запеклий бій з німцями і козаками в Метельному. Жертв з обох боків було багато, німці втекли в Олику. Конезавод спалений. Коней повстанці забрали із собою. В цьому бою Андрій був важко поранений. У довідці, виданій комендантом Запілля УПА «Проруб» Мироном, повідомлялось, що чотовий Жук перебував на лікуванні з листопада 1943 по 10 березня 1944 року.

Таємниця смерті патріота

Останній раз у повстанських документах він згадується в квітні 1944 року як сотник загону УПА «Хвастівський», який брав участь в бою неподалік Чортового болота біля села Берестяне. На Волинь знову повернулася більшовицька влада. З невеликою групою бійців Андрій переходить у підпілля і продовжує боротьбу. Про його останній бій дізнаємося з довідки начальника Олицького РВ МДБ про проведення чекістсько–військової операції в селі Носовичі Ківерцівського району.
«…23 июля 1944 года на территории села Носовичи во дворе жителя этого села Парфена Кузьмича в клуне обнаружен подземный схрон, в котором укрывалась конная бандгруппа ОУН, бандглаваря Жука. В результате завязавшегося боя было убито три бандита, в том числе и главарь банды Жук, 5    бандитов были взяты живьем… Начальник Олыкского РО МДБ старший лейтенант Соломатин».

Факт ліквідації Жука в цьому бою викликає певний сумнів. Дуже часто в своїх звітах до вищого начальства карателі видавали бажане за дійсне. Річ у тім, що у квітні 1945 року олицька районна газета повідомляла, що у селі Залісоче на подвір’ї Малімонів співробітники МДБ убили головного бандита району Жука — ​Андрія Стефановича. Застрелили і його бойовика Федора Кузьмика (Додося). Тіла обох для опізнання були виставлені на подвір’ї будинку МДБ, що біля церкви. Племінниця легендарного повстанця Людмила Стефанович, посилаючись на спогади свого батька Василя Захаровича, повідомила Петрові Боярчуку, що тіло її дядька таємно закопано у водостічному рові — ​праворуч від приміщення, де в 1960–х роках було одне з приміщень школи, а згодом бібліотека.

Тяжка доля випала і сім’ї Андрія. Батька вивезли на каторжні роботи в Німеччину, сестру Софію засудили за зв’язок із повстанцями на десять років каторги, маму і молодшу сестру відправили на поселення в Сибір, брат Євген загинув у лавах УПА.

Григорій ПАВЛЕНКО