Вивезли в німецьке рабство ще немовлям

По чім у Гречищах гречка? — ​цікавимося у єдиному в цьому маленькому селі магазині.

— Як і скрізь, але зараз цієї крупи в нас немає, — ​усміхається продавчиня Валентина.

— Розкажіть нам, де живе Віра Степанівна Фесик, — ​просимо жінку.

— А.., це баба Вєра, вона тільки–шо приходила по хліб. Ходіть покажу, — ​й пані Валентина виходить з нами на дорогу. — ​Зліва друга хатина, така невеличка

 

Підходимо до дерев’яного будинку. На ганку прикріплено маленький синьо–жовтий прапорець. Господиня якраз несла дрова у кошику й поставила, побачивши нас. Дізнавшись про мету візиту, запрошує до хати.

— Заходьте, зігрієтеся, не будемо ж на дорозі балакати, — ​уважно приглядається до нас бабуся Віра.

— А це правда, що вас разом із мамою ще маленькою в Німеччину вивозили? — ​запитую у неї.

— У 1943 році, мені було тоді 6  місяців, то я того не помню, — ​пояснює Віра Фесик. — ​Знаю про Гєрманію тільки зі слів мами. До войни ми жили на хуторі. Всю нашу сім’ю німці забрали — ​маму, її брата, ще нежонатого, й бабцю. І мене з ними. Ми потрапили в Магдебург, є такий город. Мама працювала на заводі. А мене гляділа бабуня Поліна. Тоді з нашого села вивезли три сім’ї. Звільнили нас американці й запрошували їхати куди хочеш: у Польщу, Англію чи США. І розумні люди поїхали, — ​робить висновок пані Віра. — ​І добре там жили. А вони чогось повернулися в ці злидні, на згарище. Коли ще була мама жива, а вона померла у 2000 – му, то я не раз її запитувала: «Чого ж ви–те їхали на те бідне Полісся? Тож побачили як люди за кордоном живуть». Ми ж могли в Америці панувати, бо до роботи не ліниві.

За словами жінки, тепер жити вельми добре. Тільки люди цього не цінують. Є хліб і до хліба.

Жінка добре пам’ятає своє голодне післявоєнне дитинство, коли вони повернулися з Німеччини. Каже, що і нині страшно про це згадувати. Кругом біда чорна.

І сьогодні спогади про минуле завдають болю.

— Зараз важко таке уявити, але ми ходили з бабою по людях старцювати, — ​відверто розповідає Віра Степанівна. — ​Тільки не в наших селах, а в сусідню Білорусію. Там тоді якось люди краще жили. Бабця мене маленьку брала з собою і ми йшли з хати в хату й просили хліба. Хто що мав, те і давали. Останнім білоруси ділилися.

Стало трохи легше, коли в їхніх краях організували колгосп і мама стала працювати свинаркою. Тоді вони розжилися на корову. У школу Віра ходила в Шлапань, а в старші класи — ​в Люб’язь. Найгірше було зимою, бо ж теплої одежі не мала.

— Мама хтіла, щоб я далі вчилася, — ​продовжує свої спогади жінка. — ​А я тільки зустріла гарного парубка і в 16 літ вискочила заміж — ​за Корнія Фесика. Він працював на Донбасі на шахті й повернувся в село. У мене четверо дітей, але всі порозходилися, чоловік помер, й зосталася баба сама. Їдна дочка Люда в сусідньому селі Шлапань, вже на пенсії, працювала бухгалтером, син Жора живе в Любешові, Тамара — ​в Кіровоградській області, а Валєра — ​в Хмельницькій, на атомній станції в Нетішині працює. Маю 5 онуків і 5  правнуків.

За словами жінки, тепер жити вельми добре. Тільки люди цього не цінують. Є хліб і до хліба... Вона в Німеччині брукву гнилу їла, а тепер діти цукерок не хочуть.

На наше прохання бабуся знаходить серед знімків фото, зроблене німецьким фотографом в Магдебурзі, на якому її мама Тетяна Черняк тримає дворічну обстрижену наголо Віру на руках. Каже, що гроші арбайтерам стали виплачувати ще при Горбачові і вона також отримала.

У 16 літ вийшла заміж за Корнія Фесика.

В руках Віри Степанівни пам'ятна світлина, зроблена німецьким фотографом.

Дворічна дівчинка з мамою Тетяною Черняк в Магдебурзі у 1944-му.