«Мій чоловік — моя совість»

«Коли ми одружувались, то снігопад був сильний і гості казали: «Це вам — на багатство»

На наше прохання подружжя Хмелярських погодилося на розмову для сторінки «Любить! Не любить». Хоч Тетяна, зрозумівши, що нас цікавить їхнє кохання, при зустрічі зізналася:

— О, я цього й боялася, бо й розповідати, по суті, немає що…

Все, мовляв, просто і без якихось романтичних пригод. Тож довелося заспокоювати, що така простота і є найцікавішою у стосунках двох люблячих людей, оцінка яким — три десятиліття шлюбу. Тим більше, що у подальшій розмові ми пересвідчилися (і читач у цьому переконається): даремно Тетяна боялася, що розповідати нема про що.

— Ми з чоловіком — ковельчани, — каже Тетяна. — Володимир товаришував і вчився в одному класі з моїм двоюрідним братом. Коли вперше побачилися, я була ще зовсім підлітком — певно, 14 літ мала. Сталося це влітку, як я була у своєї бабусі, котра жила у Новій Вижві. Володя, на чотири роки старший за мене, теж приїхав до цього свого товариша, а мого брата на Старовижівщину. І якщо вже про враження від першої зустрічі говорити, то воно зовсім не «ай–я–яй». Навпаки. Мій майбутній чоловік (про те, що поберемося, звичайно, й думки ще не могло бути) у юності був дуже повний. Ось це і впало насамперед в очі. Після того ми довго не бачилися. Володя пішов в армію. А за час служби дуже схуд, витягнувся — вищий став. Красень, одне слово.

І ось цей красень із тим же своїм товаришем прийшов уже в Ковелі в гості до його тітки — матері Тетяни. Дівчина була якраз вдома. Їй уже сімнадцятий рік ішов. Як зараз зізнається жінка, була приємно вражена тим, як змінився Володя. Тоді хлопець і запропонував їй зустрічатися.

— І дозустрічалися, — каже, усміхаючись, Тетяна. — Я чекала дитину, тож все само собою вирішилося — ми одружилися.

Весілля пишного не було. Справа в тому, що і Володимир ріс без батька, і Тетяну одна мати виховувала, тож і статки були відповідні. Зробили вечірку для найближчих людей. Але, видно, не від пишноти торжества залежить, як складеться подружнє життя.

— Я запам’ятала, — пригадує Тетяна, — що в 1988 році зима була дуже тепла. А якраз у день нашого весілля, 30 січня, погода змінилася. Коли ми йшли на кладовище до могил батьків просити благословення на шлюб, то мороз був і сильна заметіль. Наші гості говорили: «Це вам — на багатство».

— І ми справді багаті, — додає Володимир, — трьома нашими дітьми, а тепер ще й трьома внуками.

Починали Хмелярські подружнє життя у своєму гніздечку. Вітчим Тетяни одержав за місцем роботи квартиру. Він і віддав це житло молодій сім’ї. Дві дочки — Анна, Наталія, син Антон тут виросли. Зараз вони із сім’ями мешкають окремо. А батьки у цій же одній кімнаті зустрічають їх уже із нащадками. І усім тут вистачає місця, а головне — любові й тепла.

 

 

«Не вінчані батьки — не благословенні діти»

Коли Хмелярські одружувалися, то, як самі кажуть, зі своїм комсомольським минулим, радянською школою з її атеїзмом і не були привчені до церкви. Тож про таїнство вінчання і мови не було.

— Але, мабуть, років через десять, — пригадує Тетяна, — я вже хотіла, аби ми взяли церковний шлюб. Бо ж каже Біблія, що не вінчані батьки — не благословенні діти. Про своє бажання говорила Володі. Але він то ще «Отче наш» не вивчив, то ще якусь причину знаходив. А точніше — віджартовувався: «Я ще не готовий» або «Я не знаю, чи хочу з тобою одружитися». Ну не могла ж я його силувати, тож затихла на багато літ і не зачіпала цієї теми. А якось ми їхали з базару машиною і Володя сказав: «Повінчаймося на 30–літній ювілей весілля». — «О, вже готовий мій чоловік», — зраділа я. А тут ще й така обставина: не так давно у нашому під’їзді з’явився новий сусід — отець Василь, який є настоятелем Благовіщенського храму у Ковелі. Цей священик став нам другом. Завжди, коли виникає якесь питання, звертаємося до нього, бо знаємо, що вислухає, дасть пораду. Можливо, і це нас спонукало не відкладати церковного шлюбу. Коли ми з отцем Василем завели мову про вінчання, то він залюбки відгукнувся, розказав, як усе має бути.

А телебачення хто ж запросив? З приводу цього Тетяна розповіла:

— Це наша найменша дочка Наталія зробила такий сюрприз. Я похвалилася, що наш таточко сам запропонував повінчатися. Правда, зауважила, що хочу, аби до церкви прийшли тільки ми, «молодята», щоб це було справді лише наше таїнство. «О, підете тільки удвох!.. А корони, ікони хто триматиме? Нібито у вас ні дітей, ні внуків нема», — заперечила Наталія. Тоді я погодилася, щоб найближча родина була присутня.

— Вова щоранку приносить мені каву в ліжко, — каже Тетяна. — Так завжди було, є і, сподіваюсь, буде.

А Наталія, як зараз розуміє жінка, потихеньку підводила матір до того, що буде телебачення. Вона говорила: «У нас і сімейних світлин толкових нема. Чому б, як ми зберемося всі, не влаштувати фотосесію на пам’ять?» А ще порадила матері: «Ну ти хоч зачіску собі зроби».

Тож 30 січня вранці Тетяна пішла у перукарню. Попросила чоловіка, щоб приїхав і забрав її, аби «красота» не розлетілася на вітру по дорозі додому. У перукарні і була перша зустріч ювілярів із знімальною групою. Як з’ясувалося, Наталія на своїй сторінці у «Фейсбуці» звернулася до тележурналістів, зокрема каналу «1+1», і розповіла про таку гарну подію в житті її батьків. Відгукнулася ведуча Соломія Вітвіцька.

— Може, й добре, що я не знала про телебачення, — мовить Тетяна, — а то б дуже переживала. А так, коли зачіска вже була готова, моя Наталія каже: «Мамо, не хвилюйся». Я повертаюся, а переді мною — червоний мікрофон…

«Тетяна для мене — як рідна мати»

У розмові з подружжям хотілося почути, на чому ж, на їхню думку, тримається сім’я. І Володимир сказав:

— Насамперед — на взаєморозумінні. У нас можуть бути суперечки, наприклад, коли я на риболовлю збираюсь. Але все одно закінчиться тим, що дружина погодиться: «Їдь». Вона мене розуміє.

Тетяна, усміхаючись, тут же додає:

— Я роблю вигляд, що розумію, хоч насправді вважаю, що це марнування часу. Але раз Вова говорить, що це для нього найкращий відпочинок, то нехай буде так, як він хоче. Тим більше він ніколи не вирушить на риболовлю в той день, коли край треба бути вдома. Одне слово, інтереси сім’ї для нього — на першому місці. А ще я скажу, що Вова — моя совість. Бувають ситуації, коли він якійсь бідній бабусі віддасть товар за безцінь (Хмелярські торгують на ринку — мають свій бізнес. — Авт.). Я можу «налетіти» на нього, а він заспокоює: «Таню, Бог нам ще дасть».

Перш як розповісти про це, жінка, до речі, мовила: «Як–то сказати і не розплакатись». Вона таки розплакалася і попросила про це не писати. Я ж не могла їй цього пообіцяти, бо була розчулена слізьми жінки, адже, як кажуть: «Коли людина плаче, то це означає, що в неї є душа». Ніби у відповідь на зізнання дружини Володимир зауважує:

— Тетяна для мене — як рідна мати. Само собою — вона хороша дружина (ідеальна!). І, звичайно, неперевершена мама нашим дітям, турботлива бабуся для онуків.

Повертаючись до дня, коли відбулося таїнство вінчання, Хмелярські розповіли, який він був хвилюючий і в той же час як спокійно було на душі. До церковного шлюбу вони йшли 30 літ і вже були переконані, що їм треба і можна повінчатися, бо це не просто данина моді, як, на жаль, зараз буває. 30 січня нинішнього року на безіменних пальцях ювілярів з’явилися нові обручки, які їм подарували діти. Оскільки Володимир більше любить срібло, то доньки і син схитрували — купили срібні обручки із золотом, щоб догодити батькові. Якщо можна так висловитися, у подружньому житті Хмелярських немовби друге дихання відкрилося після того, як вони повінчалися. Але є і те, що залишилося незмінним.

— Вова щоранку приносить мені каву в ліжко, — каже Тетяна. — Так завжди було, є і, сподіваюсь, буде.

Жінка сприймає цю вранішню каву як найтепліше і найщиріше освідчення коханого чоловіка.

«Люди думають про те, щоб стати перед Богом як Чоловік і Дружина»

Обставини склалися так, що наша розмова відбувалася у Благовіщенському соборі УПЦ Київського патріархату у присутності отця Василя, який і повінчав Хмелярських. Це — віками намолене місце, адже храм заснований ще в 1505 році. Правда, 30 літ (з 1961–го — по 1991–й) на місці церкви стояв спортивний комплекс «Спартак». Як пригадує Володимир Хмелярський, який в юності відвідував секції, всі знали, що тут була церква. Тренер застерігав від будь–якого сквернослів’я, «бо ми у храмі».

Отець Василь розповів, що Хмелярські — не перша пара, яка взяла церковний шлюб, проживши разом не один десяток літ. Були і старші, які колись не повінчалися і вже у поважному віці, навіть маючи 70 років, захотіли одержати Боже благословення.

— Тільки ставлення у таких людей до таїнства вінчання зріліше, ніж у молодих, — каже священик. — Кожен уже аналізує, оцінює те, що робить. Якщо в молодому віці одружуються з побажанням, щоб щасливо жити, то коли пройдено чималий шмат літ, до того ж найкращих, думка про те, аби після смерті стати перед Богом як Чоловік і Дружина.

За тринадцять років служби у Благовіщенському соборі отець Василь повінчав, за його приблизними підрахунками, до 400 подружніх пар.

— А найпершими, — розповідає він, — тут узяли церковний шлюб 30 серпня 2009–го Віктор Оксенюк і Олександра Лахіна (наречений має бабусю у Люблинці під Ковелем, до якої приїжджає, а наречена взагалі є киянкою). Ще в нас не було ні іконостаса, котрим ми пишаємося, ні іншого церковного убранства. Але на 28 серпня призначили першу службу у храмі — парафіяни, силами яких і відновлювався собор, не могли дочекатися цього дня. Молоді люди прочитали в інтернеті про нову церкву на місці старовинної і захотіли тут повінчатися. Тепер уже з двома синами приїжджають до нас — у храм, де дали обітницю у горі й радості до кінця днів своїх бути у парі.

Благовіщенський собор — це той храм, куди приходитимуть і Хмелярські. Адже тут вони пережили трепетну мить Божого благословення їхнього шлюбу.